Сир-малабарська церква виникає внаслідок місіонерської діяльності святого апостола Фоми, починаючи з І століття нашої ери. Рання християнська спільнота Індії датується ІV століттям нашої ери. Утворилася після довгої клопіткої роботи персидських місіонерів східносирійського обряду, діяльність яких поширювалася на Кералу та Шрі-Ланку. Церква Сходу як з’ясувалося мала спілкування з католицькою церквою ще до Ефеського собору (V ст.), але розділення відбулося суто з христологічних та політичних причин.
Специфіка самої церкви полягає в літургії апостолів Аддаї та Марі індійського варіанту (датується ІІІ ст. н.е., бере початок з Едесси). З XVІ століття (1552 р.) спостерігається розпад Церкви Сходу через внутрішню боротьбу, її частина прийняла католицизм і стала називатися халдейською католицькою церквою. Друга половина цього періоду охарактеризована тим, що малабарська церква входить в пряму юрисдикцію халдейської католицької церкви.
Останнім главою церкви було обрано Мара Авраама Ангамальського з титулом «митрополита та Врати усієї Індії». Синод Діампера вирішив долю малабарської церкви: пряме підпорядкування католицькій архієпископії Падроадо та єзуїтам. У XVІІ столітті відбулося принесення клятви Кунуанського хреста дисидентами. Підключивши орден босих кармелітів, папа Олександр VІІ здійснює вдалу спробу з’єднання дисидентів з католицизмом. У ХІХ столітті папою Левом ХІІІ сиро-малабарці відокремлюються від католиків латинського обряду.
Лев ХІІІ започатковує два вікаріати, щоб назавжди розв’язати спірне церковне питання. Малабарці отримують Тріссур та Коттаям, а пізніше місцеві сиро-малабарські єпископи створюють вікаріат Ернакулам. З першої третини ХХ століття ієрархія очолювалася Маром Августином Кантаділом, главою та архієпископом. Принаймні здобула автономність. Особливість церкви полягає у встановлених індуїстських звичаях. Етнічну групу цієї церкви складають малаялі, тоді як меншість знаходиться за Кералами.
Коли члени емігрували, то єпархії відкривалися в іншій частині Індії, і не тільки в ній, а за її межами, щоб обслуговувати малаяльську діаспору, яка знайшла своє місце в західному світі. Такі єпархії можна зустріти в Австралії, Канаді, Великобританії, США. А серед церков, домінуючою та канонізованою є свята Альфонса, потім за нею пішли Куріакосе Хавара, Євфразія, Маріам Трезія. Сиро-Маланкарська церква об’єдналася з Римом 1930 року. З 1992 року при папі Іоанну Павлу ІІ Сиро-Малабарська церква отримала старший архієпископський ранг. Її архієпископом було призначено кардинала Антонія Падіяру.
Церква має аналогічну літургію як і халдейська католицька, що в державі Ірак та незалежна Ассирійська церква Сходу. Сиро-малабарська церква — третя приватна за величиною церква в складі католицької, займає третє місце після УГКЦ.
Отож, зуміли зачепити передісторію формування сиро-малабарської церкви, яка пройшла доволі непростий шлях, включаючи церковні і політичні процеси, які вплинули на подальший її розвиток. Важливу роль у цьому питанні відіграла місіонерська діяльність католицької церкви серед населення корінних індійців, євангелізація, вирішення спірних питань і подолання суперечок між тими чи іншими церквами із завоюванням довіри римських пап, приєднання до Святого Престолу, особисто його глави – папи римського, з остаточим отриманням юридичного статусу.
Пегас
