На відміну від крайніх монофізитів, сирійські християни сповідували доктрину, яка згодом отримала назву міафізитства (від грецьких mia – «єдина» та physis – «природа»). Їхня позиція, натхненна богослов’ям святого Кирила Александрійського (бл. 375–444), полягала в тому, що через таїнство Втілення людська і божественна природи Христа нероздільно об’єднані в «одній втіленій природі Слова Божого». Ця христологічна відмінність призвела до розриву з халкідонськими церквами, а сирійці почали обирати власних патріархів Антіохії, називаючи прихильників Халкідону «мелхітами» – «людьми імператора».
Роль Якова Барадея та розвиток церковної структури
Важливою фігурою в організації сирійської громади став єпископ Едесси святий Яків Барадей (помер 578 року). Завдяки його діяльності церква зберегла власну ієрархію та зміцнила структуру, хоча історично через нього її вірян називали «якобітами». Самі ж вони відкидають цю назву, підкреслюючи своє апостольське походження від святого Петра.
Сирійських православних також називали сирійцями через використання сирійської мови у богослужінні та богослов’ї. Після занепаду грецької серед місцевих християн ця мова стала важливим символом ідентичності. Натомість грецькомовні православні сирійці відомі як румі («римляни»).
Положення в ісламському світі та нові розділення
Після арабського завоювання VII століття Сирійська православна церква отримала статус окремого міллету – релігійної громади з власними законами, судами та духовенством. Її називали західносирійським міллетом, тоді як східносирійським вважали ассирійців-несторіан.
У XVII столітті частина західних сирійців увійшла в унію з Римом, утворивши Сирійську католицьку церкву. Відтоді ті, хто залишився поза унією, офіційно іменувалися Сирійською православною церквою, відмінною від грецьких православних громад регіону. У 2000 році назву уточнили, додавши означення «сирійська», щоб чітко відрізняти її від католицької гілки.
Літургійна мова та духовна традиція
Церква зберегла як літургійну мову класичну сирійську мову Едесси – один із пізніх різновидів арамейської, якою, згідно з традицією, розмовляли Ісус Христос і його апостоли. Ця мова не лише використовується у богослужінні, а й відіграє важливу роль у формуванні богословської думки та збереженні культурної спадщини.
Географія та сучасний стан
Патріарх Сирійської православної церкви рідко мешкав безпосередньо в Антіохії. Протягом століть його резиденцією був монастир Дайр аль-Зафаран (Дейрулзафаран) біля Мардіна на сході сучасної Туреччини. Під час Першої світової війни більшість православних залишили територію Османської імперії. Патріархат перемістився до Хомса (1921), а згодом до Дамаска (1957).
Нині громади Сирійської православної церкви зосереджені в Сирії, Лівані, Іраку та Туреччині, а також у менших кількостях – у Йорданії, Єгипті та США. На початку XXI століття церква налічувала понад 1,4 мільйона вірян.
Міжцерковні зв’язки та екуменічний діалог
Сирійська православна церква перебуває у повному євхаристійному єднанні з іншими Східними православними церквами – Вірменською апостольською, Коптською, Ефіопською, Еритрейською та Маланкарською. Вона є активним членом Всесвітньої ради церков і бере участь у богословських діалогах як з Римо-католицькою, так і зі Східними православними церквами, працюючи над подоланням давніх христологічних суперечок.
Іван Гудзенко
