Святе Письмо в незахідних релігіях

Індуїстська священна література є однією з найбільш об’ємних і різноманітних серед всіх релігійних традицій. Вона включає давні елементи та різні типи релігійної літератури, за винятком історичних подробиць про життя провидців і мудреців, які її створили. Найдавніші частини індуїстської літератури – це чотири Веди, що складаються з гімнів, які були створені індоєвропейськими родинами на північному заході Індії в 2-му тисячолітті до нашої ери. Ці гімни та їхні додатки, складені після 1000 року до нашої ери, включають Брахмани (коментарі та вказівки з ритуалу), Араньяки (лісові книги подвижників) та Упанішади (філософські трактати).

Веди і їхні додатки вважаються більш священними, ніж будь-які пізніші твори. Їх спільно називають Шруті («почуте»; тобто передане через одкровення). Пізніші твори індуїстської літератури позначені як Смріті («згаданий»; тобто згаданий і переосмислений на деякій відстані в часі від оригінальних одкровень). Шруті є канонічними та завершеними, не підлягають ні доповненню, ні зміні, тоді як Смріті є напівканонічними та напівсвященними.

Священна буддійська література зосереджена на житті та вченнях Ґаутами Будди, який жив у 6 столітті до нашої ери. Перші тексти буддизму з’явилися на діалекті палі, спорідненому з маратхі, яким розмовляв Будда. З поширенням буддизму за межі Індії, ця релігія почала використовувати санскрит – індійську класичну мову, яка широко використовувалася в стародавній Азії. Виникла різниця між Тхеравадою («Шляхом старійшин»), яка збереглася мовою палі і вважається канонічною, і більш розповсюдженим буддизмом, відомим як Махаяна («Велика колеса»), твори якого були написані на санскриті.

Пізніше твори Махаяни були перекладені та розширені тибетською, китайською та японською мовами, що сприяло подальшому розвитку і розповсюдженню буддизму.

Чи слід основні тексти корінної китайської релігії називати священними у сенсі Священного Писання, залишається під сумнівом. Ні класичний даосизм, ні конфуціанство не базувалися на одкровенні; тексти цих вірувань спочатку вважалися людською мудрістю, книгами, написаними людьми для людей. Однак з часом вони набули авторитету, фактично канонічного статусу, що змусило їх ставитися з глибокою пошаною і, таким чином, фактично як священні.

Це, безсумнівно, стосувалося шанованої даоської книги Дао де цзін («Класика шляху влади»), а також У-цзін («П’ять класиків») і Сішу («Чотири книги») конфуціанства. Ці твори стали основою моральної та духовної культури Китаю, впливаючи на соціальні ідеали, етичні норми та релігійні практики.

Хоча підхід до Святого Писання може різнитися, в усіх цих релігіях спостерігається спільне прагнення до збереження мудрості, яка передавалася через покоління і впливала на формування моральних та духовних принципів.

Іван Гудзенко