Спочатку спробуємо з вами розібратися з таким поняттям як «арабська філософія», прослідкувати періоди її розвитку, а також яскравих представників цього напряму, і вплив аристотелізму на формування поглядів арабських філософів.
Отож, перейдемо до основного визначення терміну «арабська філософія». Арабська філософія – це сукупність філософських вчень, поглядів і думок, що були запроваджені мислителями Близького Сходу, тобто особами з перською, арабською, таджицькою національністю, які прийняли іслам і оволоділи арабською мовою.
Если Вы понимаете, что вас обижают на работе, или вам продали не качественный товар? Тогда Вы можете смело обратиться к специалистам которые помогут Вам в написание претензий. Помните, что своевременная написанная претензия, может защитить ваши гражданские права.
Слід виділити три періоди розвитку в арабській філософії:
1) Класичний (обіймає хронологічні межі з VIII по ХV століття);
2) Пізній середньовічний — охоплює XVI-XIX століття;
3) Сучасний – охоплює переважно межі другої половини XIX-XXI століття.
Поява самої ж арабської філософії пов’язана у першу чергу з ранніми представниками раціонального богослов’я (каляму) і їхньою діяльністю на території арабських держав, розпочинаючи від Перської імперії і закінчуючи її поширенням на території Османської імперії. Ще одним таких важливих факторів є її паралельний розвиток разом з ранньою середньовічною схоластикою. Проте така думка дещо спростовується самими арабами.
Якщо ж прослідкувати розвиток середньовічної арабської філософії, то можна побачити підтвердження того, що араби на початку переймали деякі ідеї з філософії Платона і неоплатоніків, проте дуже швидко надали перевагу філософії Аристотеля, особливо його творам, метафізичним, фізичним і логічним трактатам, які дуже уважно вивчалися та досліджувалися арабськими філософами.
Арабські мислителі в основному займалися обговоренням важливих питань про свободу волі людини, про божественні атрибути, займалися розробкою філософської концепції, що без будь – якого сумніву, виходили за рамки релігії. Лише у ІХ столітті їм випадає можливість ознайомлення з філософською спадщиною античних мислителів. Їхню увагу привертає філософія Аристотеля. Арабам спочатку було дуже важко зрозуміти античну філософію, але з плином часу їм все ж таки вдається це зробити.
Особливий опір арабські філософи роблять на аристотелівську метафізику та логіку. Аристотелізм постає перед ними як незвичайне явище в арабському світі, а тому він не зумів культивуватися тут у чистому вигляді, одночасно переплітаючись з неоплатонівськими ідеями, оскільки і сам платонізм був близьким до інтересів теології, ніж аристотелізм.
У такому випадку перед усією арабською філософією постає питання вибору: або ж йти за неоплатоніками або ж триматися філософії аристотелізму. Основний смисл арабської філософії полягав перш за все у захисті ісламу, його релігійних доктрин, що в основному співпадало з положенням середньовічної схоластичної філософії.
Біля витоків арабської філософії стоять її найяскравіші представники – Аль-Кінді і Аль –Фарабі. Перший відомий як автор перекладу та коментарів до «Метафізики» Аристотеля, сучасник філософа-схоласта Дунса Скота – Еріугени. Аль- Кінді чомусь відходить від аристотелізма і відразу є переходить до неоплатонізму. Натомість послідовником аристотелізму стає Аль-Фарабі. Філософ проробив чималу роботу, інтерпретуючи всю філософію Аристотеля, проте, знову ж таки у дусі неоплатоніків.
Від філософії Аристотеля, Аль-Фарабі бере чітке і логічне розділення дійсності на такі собі окремі площини наукових інтересів. До нашої уваги представлені «Трактати чистих братів», які розглядають картину духовного світу цього ж періоду. Біля 50 творів з релігії, філософії і природніх наук, що були написані представниками так званої секти «Брати чистоти і щирості», що була сформована у Х столітті. У неї навіть були спроби щодо поєднання ісламу з елліністичною філософією. Помітну роль відігравала і неоплатонівська ідея, згідно якої увесь світ походить від Бога і відповідно повертається до нього (мається на увазі думка Орігена про те, що все повертається до свого початкового первісного стану — апокастасіс).
На відміну від Аль –Кінді і Аль –Фарабі, важливе значення для усієї арабської філософії має творчість геніальних мислителів цієї доби, яку представляють на Сході – Авіцена (Ібн Сіна), а на Заході – Аверойс (Ібн Рушд).
