В першу чергу пов’язується з переворотом теологічної думки, спадкоємністю римської церковної влади, яка посприяла якнайшвидшому розвитку вказаної вище доктрини. Зі міною світу в цілому становище католицької церкви і християнства намагалися дискредитувати «сильні віку цього», в тім переборюючи перешкоди на своєму власному шляху, духовна інституція змогла добитися бажаних результатів. Значущу роль у вирішенні питання відіграв папа Іоанн ХХІІІ «папа миру».
Він бачив зростання невдоволень зі сторони консерваторських кіл, а тому прийняв на себе увесь «удар». З його ініціативи було скликано собор, який би мав припинити протиріччя. Це дозволило представництву католицької церкви вдатися до основного, системного аналізу соціальної реальності та зорієнтувати роботу релігійної думки для здійснення пошуків методів трансформації з максимальним наближенням до Євангельського ідеалу.
Соціальна доктрина католицизму представлена документами, офіційно задекларованими Другим Ватиканським собором: Пастирська конституція «Gaudimum et spes», «De Ekklesıa»; папські енцикліки «Populum progressio», «Dives in mizerecordia», «Laborem eksercens», «Sollicitudo rei socialis», «Centezimus annus» , «Un unum sint» (датовані 1960-ми та 1900-ми роками). Необхідно відмітити і те, що католицький персоналізм вплинув на антропоцентричну орієнтацію. До того ж в антрпоцентризмі поєднані христоцентризм та еклезіоцентризм, ґрунтується право церкви, яке Христос доручив людині, з правом втручання у сферу людської життєдіяльності.
Тобто церква виступає у ролі заступниці людини, яка страждає відчуженням у цьому світі. Пріоритетною ідеєю церкви є обернення до бідних, яка допускає євангелізацію населення, а її результатом повинно стати перетворення соціальної дійсності, з метою приведення до Євангельського ідеалу. Ватикан теоретично визнає супротив жорстокій несправедливості та тоталітарному тиранічному режиму з їхнім запереченням гідності людини. Вкрай негативно відноситься до збройної боротьби.
Тому соціальна доктрина відрізняється від так названої «теології звільнення». У другій допускається і практично втілюється боротьба національного та економічного звільнення, відстоювання соціальної справедливості. Натомість папою Іоанном Павлом ІІ зазначено, що церква як релігійний інститут не має жодних намірів пропонувати модель справедливого суспільства, залишаючи такі функції світським структурам У висловлюванні про методи, папа зміщує акцент на солідарності та діалозі. Зміни мають здійснюватися у мирний спосіб.
Таку складну соціально-економічну ситуацію Ватикан вбачає в людській гріховності, соціальних проблемах. Соціальні проблеми у свою чергу привели до економізму та матеріалізму, зробити жертвою ідеологію людини. Ватиканом робляться застереження щоб не стати «зачарованими» марксизмом та соціалізмом. Піддавалася критиці класова боротьба, яку не можна віднести до християнських ідеалів.
З підвищенням інтересу проблеми праці починає утверджуватися значущість, людська гідність, з підкресленням особистісного права на соціальну справедливість. Тому католицькою церквою, крім попереднього розглядається політична активність як необхідна умова з метою досягнення в суспільному устрої Євангельського ідеалу. Аналогічний комплекс проблем можна зустріти в «теології звільнення», в якому знаходять інше розв’язання.
На зародження «теології» впливали два фактори: специфічна історична ситуація Латинської Америки та корінний переворот мислення, що викликаний соборними ідеями. З 1968 року – в Медельїні відбулася Друга конференція, яку організував Латиноамериканський єпископат. Якщо доктриною католицької церкви визнано причиною усього зла викуплення від гріхів, то для теологи звільнення висувають три аспекти: соціально-політичний, історичний, позбавлення гріха та життя в єдності з Творцем.
Трактування гріха не є антропологічним, а соціально-історичним фактом, певним «відчуженням», яке породила пригнічена соціальна структура. Такої позиції притримується основоположник «теології звільнення» Гутьєррес.
Ствердження адептів Гутьєреса про присутність Бога в людському мисленні, що історія стає Царством Божим, яке стає в рух за звільнення людини. Людина – активний діяч, суб’єкт історії, який бере всю відповідальність на себе і за свободу. Ісус Христос з позиції «теологів звільнення» є активним борцем, першим революціонером. Для них Христос є історичною і реальною фігурою.
Але Ватикан не був у захваті від такого трактування Ісуса з Євангелії. На новий лад тлумачилися старозавітні сюжети, наприклад книга Вихід. Біблія – це альтернатива у вирішенні соціальних проблем. Ідея класової боротьби суспільства з метою досягнення безкласовості є помилковою і не може відповідати ні одному з християнських ідеалів.
Критичні зауваження містилися в документах, датованих 80-ми роками другої половини ХХ століття: «Libertatis nucius», «Андський маніфест». Ватикан також був схвильований виходом священнослужителів в народ з справою Євангелізації. Складні умови є можливістю організації церковних приходів. Здійснюють опіку над бідними у самих вбогих кварталах, розділяючи з ними усе. Священики з прихожанами становлять єдине ціле як в соціальній надії та боротьбі.
Існування автономних християнських спільнот залежить від ієрархії католицької церкви. Серед теологів звільнення є помірковані і радикальні теологи. Для перших насилля – це не метод боротьби, а інших – засіб аби встановити соціальну справедливість. З терпеливістю Ватикан відноситься до тих, які підтримують ненасильницькі дії, з осудженням других. Піддаються критиці з її сторони і ті, і інші, оскільки використовують теорію та практику марксистів.
Оголошення других єретиками не можливе в умовах становища пастви католицької церкви в Південній Америці, в інакшому випадку це обернеться проти них.
Пегас
