Індія: естетика раси і міфологічний символізм
В індійській культурі ставлення до мистецтва було суперечливим. З одного боку, релігійна традиція вбачала в матеріальному світі лише ілюзію — «завісу майї», що віддаляє людину від істинної реальності. З іншого боку, саме мистецтво наділялося функцією духовного провідника, воно ставало засобом поклоніння та водночас джерелом естетичної насолоди.
Важливе місце у формуванні естетичних уявлень посідали легенди про Крішну. Зображення божества, як, наприклад, у мініатюрі «Крішна піднімає гору Говардхан» (Мевар, початок XVIII ст.), поєднували елементи еротичної чуттєвості з символікою божественної сили. Таким чином, індійське мистецтво демонструвало поєднання земного та сакрального.
Філософське підґрунтя індійської естетики сконцентроване у вченні про «расу». Його сформулював мудрець Бгарата приблизно у V столітті, а пізніше розвинув Абхінавагупта (бл. Х ст.). Раса розумілася як «смак» або «настрій», що виникає у процесі естетичного сприйняття. Вона трансформує людські емоції — захоплення, сміх, смуток, гнів, страх, відразу, героїзм і здивування — у споглядальні переживання. Кожен вид мистецтва мав на меті викликати у глядача певну расу, відкриваючи шлях до внутрішнього очищення та духовного досвіду.
Китай: естетика гармонії та ритуалу
Китайська традиція розглядала мистецтво крізь призму соціальної стабільності та морального вдосконалення. Конфуцій (551–479 до н. е.) наголошував, що музика і поезія повинні виховувати внутрішню гармонію, адже саме вона є основою правильної поведінки та порядку в суспільстві. Естетична насолода ставала не просто розвагою, а інструментом морального виховання. Найвищий сенс мистецтва, за Конфуцієм, полягав у його включенні до ритуалів і традицій, які забезпечували єдність спільноти.
Зовсім інший підхід демонстрував Лао-цзи, засновник даосизму. Він розглядав мистецтво як зайве відволікання, що «засліплює очі та оглушує слух». Проте пізніші даоські мислителі пом’якшили цю позицію, надаючи перевагу інтуїтивному сприйняттю краси природи та мистецьких творів. Їхній спадок увібрала й естетика чань-буддизму (у Японії — дзен), що підкреслювала лаконізм, простоту та спонтанність.
Китайська історія також знала періоди радикального заперечення мистецтва. У ХХ столітті Мао Цзедун під час Культурної революції розпочав кампанію проти «буржуазної краси», що стала одним із наймасштабніших прикладів боротьби з мистецтвом у новітній історії.
Японія: поєднання літератури, театру та філософії краси
Японська естетика розвивалася на перетині китайських і буддійських впливів, але з часом набрала оригінальних рис. Центральним явищем стала література, зокрема роман «Повість про Ґендзі» (бл. 1000 р.), написаний придворною письменницею Мурасакі Сікібу. Це не лише художній твір, а й основа тривалої традиції літературних коментарів, які формували уявлення про витонченість, вишуканість і правильність емоційного вираження.
Японські театральні жанри, особливо но та лялькові вистави, а також поезія хайку, поступово сформували естетику високої вишуканості. Важливу роль у цьому процесі відіграв драматург Дзеамі Мотокійо (1363–1443). Він увів поняття «юґен» — «таємничої глибини», яка повинна пронизувати мистецтво, надаючи йому внутрішньої сили й витонченості. Інший принцип, «соо» («співзвучність»), вимагав гармонійності всіх елементів мистецького твору — від жесту до виразу обличчя.
Східна естетика — це складна система поглядів на мистецтво, яка поєднує релігійні, моральні та філософські ідеї. В Індії вона виявилася у концепції раси, що підносила емоції до рівня духовного досвіду. У Китаї естетика була невіддільною від ритуалу й гармонії суспільного життя. Японія ж виробила витончену традицію, де література, театр і поезія стали засобами осягнення краси та глибини людських переживань. Усі ці напрямки демонструють, що для східної культури мистецтво ніколи не було самодостатнім — воно завжди залишалося частиною духовного та соціального життя.
Іван Гудзенко
