Визначення терміну в сучасній науці

Сучасна наука розглядає натурфілософію як філософський термін. Мається на увазі система філософських поглядів на природу,  її витлумачення, зв’язок з природою людини. Натурфілософією пояснюється нежива і жива природа, зв’язки, закономірності явищ, аналізуються поняття субстанції, матерії, руху, енергії, сили, часу, простору, життя, розвитку, прогресу, закону природи.

Історія становлення натурфілософії

Потрібно сказати, що поява натурфілософії  була ще до самої філософії. Спочатку виникла космогонія з міфологічним характером. Як поняття вона була введена римським філософом Сенекою, котрий жив в І столітті нашої ери. Варто зазначити, що перша історична форма філософії – рання натурфілософія.  Науковий інтерес  до натурфілософії виникає у мислителів епохи Відродження. В епоху Нового часу експериментальне природознавство витісняє натурфілософію теорією природи,  базисом якої є природно-наукові дані.

Першими грецькими філософами здійснювалися пошуки  першооснови світу як втілення єдності природи. Найбільшою заслугою є стародавня грецька міфологія, котрою вироблялося уявлення про Космос як важливої передумови  появи раціонального пізнання світу. Космос у свідомості греків асоціювався з матеріальним, організованим, одухотвореним, живим цілим, утвореним з хаосу.

Таке ціле перебувало у постійному становленні, зміні. Ще одна ознака космосу: перетворення в хаос та відродження заново. Космос не створений богами, а навпаки боги створені ним. Таким чином світоглядна уява закінчується міфологічною свідомістю. У такий спосіб виникає раціональне  пізнання природи. Оскільки підґрунтя було підготовлено залишався ще один важливий крок. Такий кров втілюється ще на початку VІ століття до нашої ери.

У цей момент стародавня грецька культура відділяє об’єкт та суб’єкт, що призвело до виникнення теоретичної проблеми відносин між людиною та світом, пізнання природних законів, структури, організації буття. У цьому вагому і значну роль відіграли перші  античні філософські школи, зокрема  мілетська, елейська та інші.

Так, мілетська школа сформулювала першу історичну фундаментальну проблему – першооснову, з якої виникли речі в які відповідно в них перетворюються. Питання про субстанцію, першооснову  стало можливим завдяки рівневі мисленого абстрагування, що дозволило сформулювати уяву щодо процедури обґрунтування знань. Формою уяви постає через ідею математичного доказу.

Мілетська школа є передусім натурфілософським пізнанням світу. У ньому ще не встигло розділитися природознавче та філософське пізнання. Чітко видно формування тісної єдності філософської та природо наукової картини світу. З кінця VІ століття  відбувається переміщення наукової думки з східного середземноморського світу на західний. Помітну роль в давньогрецькій культурі, науці, зокрема філософії  починає відігравати  Піфагорейський союз (кінець VІ- середина ІV століття до нашої ери).

Саме піфагорейцями були закладені основи уявлень про пізнання світу, де важливою умовою, ключем пізнання природи  стали математичні знання. Це сприяло розвитку установки математичного дослідження.  Дві природо наукові програми пізнання природи в науці античності закладаються Демокрітом та Платоном.

Атомізмом Демокріта поєднуються  два протилежних вчення, розроблених Гераклітом та Парменідом. Атомістична концепція є самою еврістичною, плодотворною,  перспективною науков-дослідницькою програмою в науковій історії.  За Платоном,  єдина наукова  достовірна форма пізнання – пізнання світу ідей завдяки математиці. І якщо подивитись на всю філософію Платона, то її пронизують математичні образи та аналогії.  Після піфагорейців Платоном закладалася програма математизації природного пізнання.

Вслід за Платоном йде Арістотель – натураліст. Його історична заслуга в природознавстві полягає у закладеній системі знань природи – фізиці. Центральним поняттям фізики Арістотеля вважається рух.  Саме ним розробляється  вчення про рух-механіка.

Відмінність сучасного природознавства та античної натурфілософії полягає у застосованих методах. Якщо античній філософії було достатньо знати природні явища для виведення висновку з принципу, то сучасній науці важлива постановка експериментів, конкретні питання про  природу,  що має дати інформацію закономірностей.

І як результат різниці методів є різниця поглядів на саму природу. А тому особливим періодом розвитку філософської думки стає Новий час XVІІ століття. І тут головним знанням про природу постає природознавство.  Особливість Нового часу полягає у досвідно-експериментальному знанні як засобі досягнення нової, практичної, діючої істини,  а також переваги математичних знань.

Очищається філософія , здійснюється напрям на об’єктивну  природу.  На сцені з’являється специфічна площина філософії – філософія природи.  Якщо в середньовіччі відбувається союз філософії та богослов’я, у Відродженні – мистецтва та гуманітарного знання, то в Новий час – філософії та науки про природу: алгебра, аналітична геометрія, диференціальні та інтегральні вирахування.

Лідер природознавства Нового часу – механіка. Експериметально-математичні дослідження природи як основа цієї науки сильно вплинули  на нову картину світу та парадигму філософствування. Це привело у Новий час до формування механічної  та метафізичної картини світу.

Історичний шлях, який вона пройшла  з міфологічної космогонії  до сучасно обґрунтованої космології,  натурфілософію  розглядають як критику та теорію пізнання природних наук, називаючи її філософією природознавства.

Панас Вернигора