Історико-культурний контекст
У III столітті до н.е., коли грецька мова виконувала роль лінгва франка Східного Середземномор’я, значна частина єврейської діаспори, зокрема в Єгипті, втратила зв’язок із мовою своїх релігійних текстів — івритом. У відповідь на цю культурну потребу було створено переклад Тори — перших п’яти книг Мойсея — що став основою для подальшого перекладу всього єврейського канону. Переклад отримав назву «Септуагінта» (від лат. septuaginta — «сімдесят») на основі легенди, за якою 72 перекладачі створили ідентичні тексти незалежно один від одного.
Лінгвістичні особливості та проблематика перекладу
Незважаючи на легенду про чудесну одностайність, лінгвістичний аналіз показує, що Септуагінта є неоднорідною як за стилем, так і за точністю. Тексти Тори мають більш витончену мову і демонструють більшу текстуальну близькість до єврейського оригіналу, тоді як пізніші книги мають виразні сліди грецького впливу та локальних стилістичних особливостей. Це свідчить про поступову і фрагментарну роботу перекладачів, а не про одномоментний акт натхнення.
Згодом у III столітті н.е. християнський теолог Оріген намагався у своїй Гексаплі зіставити грецький текст Септуагінти з єврейським оригіналом і корегувати накопичені текстові похибки. Цей проект виявив глибоку текстуальну варіативність та інтерпретаційну складність, яка виникла у процесі передачі тексту протягом століть.
Септуагінта в юдейській та християнській традиціях
Спершу сприйнята як корисний інструмент для єврейської діаспори, Септуагінта згодом втратила свою популярність у юдейському середовищі через активне використання християнами. Християнські теологи, включно з апостолами, посилалися саме на Септуагінту, бачачи в її текстах пророцтва, що, на їхню думку, збулися у постаті Ісуса Христа. Це спричинило відчуження Септуагінти від рабинської традиції, яка в результаті зосередилась на масоретському тексті.
У християнському ж контексті вона стала основою для багатьох перекладів: старолатинської Біблії, коптської, ефіопської, вірменської, грузинської та церковнослов’янської. Навіть Ієронім, автор латинської Вульгати, спочатку користувався саме Септуагінтою, перш ніж звернутись до єврейського тексту.
Канонічна структура та апокрифічні книги
На відміну від єврейського Танаху, що має три основні частини (Тора, Пророки, Писання), Септуагінта організована у чотири категорії: Закон, Історичні книги, Поезія та Пророки. Вона також включає додаткові тексти, відомі як апокрифи або второканонічні книги.
Текстологія та збереження
Текст Септуагінти дійшов до нас у кількох важливих кодексах — зокрема, Ватиканському (Codex Vaticanus), Синайському (Codex Sinaiticus) та Александрійському (Codex Alexandrinus) — усі датовані IV–V століттями н.е. Вони містять варіативні читання, що зумовлює складність сучасної текстологічної реконструкції. Перший друкований текст з’явився у складі Комплутенської поліглотти (1514–1522), що стала важливою віхою у відродженні біблійних студій епохи Відродження.
Іван Гудзенко
