Саме вони мали неабиякі здібності та навики в красномовстві і проводили практичні заняття з риторики, навчаючи її своїх підопічних. Влаштовуючи дискусії, аналізуючи виступи, софісти приглядалися чи готові учні стати майстрами слова. А тому софісти готували їх для того, щоб ті отримали професію судового захисника, обвинувача, ритора.
Таким чином утворюється ціла наука прекрасної майстерності володіння словом, яка отримала назву риторика. Софісти розуміли риторику як науку про переконання, головною метою якої є отримання перемоги над противником. Спочатку софізм інтерпретувався і означав як деяке вміння, майстерність, мудрість, а пізніше набуває негативного забарвлення – виверту, вигадки.
Софізм представлений чисельністю античних мислителів – ідеологів, їхнього дослідження в площині риторичного мистецтва. Період софістики, як його називають в античній філософії має яскравих представників, таких як Протагор, Горгій, Лісій, Ісократ. Протагору приписують мистецтво дискусії, Горгію – застосовування ним троп і фігур в риторичному мистецтві, Лісію — судову риторику, оскільки його промови чіткі та стислі, їх нараховують близько тридцяти чотирьох.
Ісократу — учню Горгія належить літературна риторика, більш проста, і зрозумілі для афінян її склади. До найбільш відомих висловлювань Ісократа відносять славнозвісні «Панегірик» та «Панафінейську промову».
Проблема софістів полягала в тому, що мистецтво риторики вони ставили вище істини, а діалектика сприймалася як змагання за перемогу. Істини для софістів не існувало, оскільки не має сенсу шукати правди.
Пізніше риторика була приведена Сократом до належного стану. Головним завданням риторики Сократа постає — пошук істини та набуття добродійності. На думку філософа співбесідник повинен пізнати самого себе. Тим самим Сократ привчав інших до глибокодумності та моральності. Платон з Ксенофонтом передали деякі висловлювання свого вчителя Сократа, які прийнято вважати моральними законами: не бажання спричинення зла іншому, проявлення добродійства людиною.
Платонівська академія для греків стала центром вивчення астрономії, філософії, математики та геометрії, а це дало змогу розвинути в людині духовні якості. Втім вчення Платона чомусь закликало до відмови від цих галузей, бо важливішим вважалося очищення розуму для знань. В результаті це привело до розвитку індивідуалізму, а сама ж наука сприймалася через діалектичний метод. У висловлюванні Платона, що «усяка промова повинна бути складена, ніби жива істота» подає інтерпретація чіткої структури промови, співвідношення загального з частковим.
Античний мислитель Аристотель у відомому трактаті «Риторика» виокремлює серед інших наук мистецтво слова, визначає принцип структури промови та способи доказів. Привілей надається не Платону, а Аристотелю, якого і вважають засновником такої науки як риторика. Великий внесок в подальший розвиток давньоримської риторики було зроблено політиком, філософом і прекрасним оратором Марком Тулієм Цицероном. Цицерон називає риторику дуже складною наукою з поміж інших.
Трактат Цицерона «Про оратора» подає формування гідного образу майстра красномовства, що поєднує пізнання трьох наук: історія, філософія і право. Натомість твір під назвою «Оратор» розглядає стилі та ритми риторики. Предмет риторики за поглядами філософа — володіння глибоким пізнанням в усіх сферах науки і правильна підтримка діалогу.
Богдан Стрикалюк
