Підсміювання та і відверте глузування над релігійними постулатами, а тим більше над релігійними організаціями, було здавен-давен. Як простолюдини, так і аристократія, протистояли релігійному «упокоренню плоті», та діяли демонстративно протилежно. Варто відмітити, що критика релігії йшла пліч-о-пліч з критикою політики, адже протягом віків, вони обидва були, і на сьогодні є, тісно взаємопов’язані. Краєм ока поглянемо на організації та заходи, що стали предтечами пародійних релігій, що виникли в повоєнний час та розцвіли на початку XXI ст. Треба визнати, що нижче представлений далеко не повний перелік.

Почнемо із Нового Часу, а саме із Клуба Пекельного Вогню (англ. Hellfire Club). Під цим зловісним іменем, ще в XVIII ст., називали ряд аристократичних вільнодумних організацій на території Британської Імперії. Особливістю їх полягала в розпутності, а, від так, і в закритості та анонімності їх членів. Частиною їх зібрань було богохульство, а лозунгом: «Роби, що хочеш». Зокрема, страви мали провокативні назви, як «Вогняна гієна», «Груди Венери», «Пиріг Святого Духа», чи, навіть, «Корейка Диявола».

Перший такий клуб був заснований лордом Філіпом Уортоном 1719 року і базувався в Лондоні. Клубним президентом вони, в жартома, називали самого Диявола. Їхні зібрання пародіювали релігійні обряди. Організація проіснувала лише до 1721, коли і була заборонена тодішнім прем’єр-міністром. Клуб на Монпельє-Хілл в 1735 році став осередком ірландського Клубу Пекельного Вогню. Їхнім зібранням приписували проведення чорних мес, але, одначе, прямих доказів цьому нема. Та найбільш відомим був клуб сера Френсіса Дешвуда, який у 1730-х роках у своїй заміській резиденції Уест-Вайком. Але згодом він орендував колишнє абатство Менденеме, що на Темзі. Цікавим фактом є те, що одним із побратимів був, передбачуваний творець двостороннього бутерброда, граф Джон Сендвіч.

Релігійна сатира: коротка історія

Особливо відзначився Найдавніший та Найпотужніший Орден Жебрацький Бенісон і Меріленд, Анструтер (англ. The Most Ancient and Most Puissant Order of the Beggar’s Benison and Merryland, Anstruther). Заснований у 1732 році в шотландському місті Анструктер. Головною метою було святкування чоловічої сексуальності. Це відображено навіть у їх назві: Бенісон – «благословення» із пікантної історії про короля Джеймса V, а Меріленд – культурний натяк на жіноче тіло. Основними заняттями була пиятика із непристойними тостами та піснями, вивчення порнографії та жіночої анатомії на живих моделях. Ймовірно, колективна мастурбація була ритуальним дійством та частиною церемонії посвячення. Прикладом глузування над релігією було те, що посвячений, після демонстрації своїх збуджених геніталій, мав прочитати вголос частину із біблійної книги Пісні Соломона. А зустрічі могли навмисне проводитися у дні, що приурочені до християнських святих. Згодом, у 1766 році відкрили філію у шотландському Единбурзі. Проіснував аж до 1836 року.

Релігійна сатира: коротка історія

А от у Російській Імперії був Блазневий, п’яний і навіжений собор (рос. Всешутейший, всепьянейший и сумасброднейший собор). Його діяльність завдячувала Петру I, що організовував собор із 1690-х по 1720-ті роки. Організація глузливо обігравала католицькі та православні ритуали. На чолі собору стояв «патріарх», або «князь-папа», та «князь-цезарь». Перший обирався всім собором, що було пародією на обрання Папи Римського конклавом. В їх обрядах особлива роль відводилась «поклонінню» та «згадуванню» давньогрецькому богу вина Бахусу. Учасники широко під час процесій вживали російські матюки: наприклад, монахинь вони називали «монах*йні». А, що найголовніше, у майже всіх поважних членів був свій церковний титул із кличкою, що містило х*й. Зокрема, сам імператор називався Пахом-пихайх*й. Серед учасників були і жінки.

Окрім внутрішніх ритуалів, були ще гучні вуличні процесії. Під час ходи всі члени собору йшли згідно старшинства та чину, а визначена частина з них несли картини чи статуї Бахуса. Також, була в них своя пародія на «ослячу ходу», що здійснюється у Вербну неділю. «Князь-папа» та інші члени собору їздили на санях, що були запряжені козлами, свинями та ведмедями. Або ж, тільки сам «патріарх» роз’їжджав на верблюді.

Релігійна сатира: коротка історія

Бабинська республіка (пол. Rzeczpospolita Babinska), як організація виникла у серединні XVI ст. на території тодішньої Речі Посполитої, а саме в селі Бабин. По-суті, це був мистецький клуб шляхти із явною сатирою на польську дійсність. Сама назва вже є пародією на тогочасну назву держави Поляків – Rzeczpospolita Polska. Як і попередні клуби, мали славу, як пиятиків. Всі члени клубу мали свої чиновницькі, військові чи церковні посади. Серед останніх були єпископи та архієпископи, які отримували свій «титул» за розмови про складні теми, які перевищували їх можливості та знання, або й і взагалі не відносилися до справи. А «інквізиторами» чи «бабинськими проповідниками» ставали тих, хто без поваги відносився до релігії.

Древньоруські пародії на церкву, як видно із назви, були ще задовго до Петра I. Прототипом для петровського собору можуть слугувати «ігрища», що задокументовані в XVII ст. на яких «призначали» членів монастиря. В тогочасній Росії існували традиційні народні ігри, що глузували із різних релігійних обрядів, церковної служби чи самих священнослужителів. Учасники процесії могли на церковний лад співати непристойні пісні, або ж використовувати горщик, як кадило. До прикладу, до і після Різдва простолюдини одягалися «в платье машкараты» та грали «всякие гистории смешные». До нас дійшли такі пародії, як «Служба кабаку» та «Калязинская челобитная». В обох випадках головною темою є п’янство, де головними героями є священники та монахи.

Навіть сурові Середні Віки мали свою релігійну сатиру. Зокрема існувало свято серед католицького населення, як День Дурнів, що є передвісником сучасного Дня Сміху. Святкувалося воно протягом різдвяної неділі. Далі короткий опис одніє варіації свята. Священики низького чину в храмі обирали Короля Дурнів, якого згодом «величали» абатом, єпископом чи, навіть, папою. Згодом, на нього одягали вивернуту ризу, а в церкві ходили із поношеними черевиками, що символізували кадило. Також могли бути чоловіки у жіночому одязі, або звіриних шкурах. Після глузливих церемоній у церкві, Король Дурнів сідав на віз та протягом ходи роздавав фальшиві індульгенції. Його супроводжували оголені чоловіки, які кидалися гноєм у натовп. Цікаво відзначити, що всі ці «ритуали», як на вулиці, так і самому храмі, супроводжувалися непристойними вигуками, піснями та жестами. У католицького населення ще були свої перегравання, як День Осла, що був в пам’ять Втечі Святого Сімейства в Єгипет. Останнє свято пов’язують із Днем Дурня.

Релігійна сатира: коротка історія

Не відставала в цьому плані і Візантійська Імперія. Ряд грецьких імператорів проводили явно глузливі дійства проти церкви. Так, Михайло III, що правив аж у IX ст., мав цілий собор із блазнів. Очолював його «патріарх» Грила (з грецької – свиня), а його прислужниками були «сквернослови», які проводили святкову ходу. Імператор Константин V організовував веселі процесії з «папою веселощів», якого вибрав із монахів. А при Олексії III Ангелі,  євнух на весіллі імператорської дочки мав роль «Епарха Константинопольського». Дослідники припускають, що такі глузливі процесії були продовженням ще язичеських обрядів, як сатурналії.

Повернімось знову до католицького середньовіччя, де існували азартні та алкогольні меси. Латинські першоназви – Officium Lusorum та Missa Potatorum. Авторами були блукаючі священослужителі, які пародіюючи католицькі меси, тим самим викривали алкогольні та азартні забави духовенства. Зокрема, замість канонічних «Бог» та «Господь», вставлялися римські божества: Децій – бог гральних кісток, та Вакх – бог вина. До прикладу, в «Гравець» (латин. Officium Lusorum) 1200 року читаємо: «Тоді давайте від цього дня оплакувати всіх у царюванні Деція, полегшуючи біль всім гравцям, що плачуть: від того насолоджуйся незатребуваним, син Деція, і вознеси хвалу Вакху». Далі перелік пародійних мес із вказанням року їх ймовірного створення: Індульгенція – Indulgentia (1209), Друге Євангелія срібних марок – Evangelium Secundum Marcas Argenti (1200), Меса сильного п’янства – Missa Potatorum (1400), Меса п’янства – Missa de Potatoribus (1500), Подяка бочці – Confitemini Dolio (1500), Меси ігор Бернардинської Сієни – De Ordine Missae Impiissimi Ludi Bernardinus Senensi (1420).

Релігійна сатира: коротка історія

Насамкінець, перенесемось у Античність, де пародійним агентом були епікурейці. Філософська школа основана однойменним давньогрецьким філософом. Древні епікурейці мали своє свято, що припадало на двадцяте число кожного місяця. Таким чином вони створювали філософську світську альтернативу релігійним святкуванням. Також їм було притаманно осміювати віру простих людей. Їхній ідейний наступник, а саме вже римський сатирик – Лукіан Самосатський, активно висміював, як і греко-римський пантеон, так і біблійного Бога. В своїй найбільш відомій праці – «Правдивій історії», де він імітував релігійні уявлення про право попасти на небо. Зокрема, сатирик описував «Острів Блаженного», де могли перебувати лише епікурейці та їх однодумці.

Матеріал шукав

Дмитрук Андрій

         Джерела:

Барбара Такман. Загадка XIV века / Перев. А. Николаев, Н. Омельянович. –  СПб.: АСТ, 2013. – 704 с.

https://www.istpravda.com.ua: “Всешутейший, всепьянейший и сумасброднейший собор” Петра Першого [Публікація журналу “Родина”]

http://www.ruthenia.ru: «Всешутейший собор» и связанные с ним празднества Петровской эпохи: проблемы происхождения [Трахтенберг Лев Аркадьевич]

https://www.abhoc.com: Бабинская республика

https://kazanocheka.livejournal.com: Тайные общества.Часть 6. Клубы Адского Пламени в Великобритании [Галина Чванина]

https://en.wikipedia.org: The Most Ancient and Most Puissant Order of the Beggar’s Benison and Merryland, Anstruther; Drinkers Mass

http://www.angelfire.com/az3/synagogasatanae/potatorum.htm

ru.qwe.wiki: Пародия религия