Історія релігій, Основи Психології        16 Січня 2016        1040         Прокоментуй!

Психологія в епоху Середньовіччя

 PsihologiyaДля розвитку середньовічної науки, а точніше психології, характерним є її тісний зв’язок із релігією. Така залежність поставила перед науковцями важливе питання про взаємовплив віри та знання. Новий етап розвитку психології передусім був пов’язаний зі зміною її предмета, оскільки офіційною наукою на той час вважалося богослов‘я. У такому випадку психологія повинна була б уступити богослов‘ю дослідження людської психіки. Саме в цей період психологія починає пошук власних аспектів.

Упродовж доби Середньовіччя взаємовідносини психології та богослов’я змінювалися. У ІІ-ІV століттях відбувалося протистояння між цими дисциплінами. Богослов‘я, доводячи свою унікальність, мало б відтіснити інші несумісні релігії, наприклад, виявлялася нетерпимість до античної філософії, концепцій, що стосувалися релігії язичників та їхніх міфів. У VІ столітті більшість психологічних шкіл було закрито, а науковцям зі своїми знаннями античної науки довелося переїхати в Малу Азію. Саме у грецьких колоніях вони відкрили нові школи. Поширений на Сході іслам не був нетерпеливим до іновірців, на відміну від християнства ІІІ-ІV століття, а тому психологічні грецькі школи могли вільно функціонувати, розвиватися. У ІХ-Х столітті після припинення гонінь античної науки, зокрема платонівської та аристотелівської теорії, більшість з цих концепцій трансформувалися на європейських теренах, інші ж – вернулися до нас в арабському перекладі.

Антагонізм, що виник між психологією та богослов‘ям, став єдиною причиною несумісності знання та віри, яка не могла терпіти іншої думки, не мала сумнівів у догматах. Духовною інституцією засуджувалися не тільки ті, що засумнівалися в її істині, а навіть ті, що намагалися довести її, оскільки прагнення до доказу є наслідком недостачі віри.

З V по ХІІ століття знання психології розвиваються в руслі богослов‘я, а церква стає єдиною хранителькою і популяризаторкою психологічних знань. Монастирі ставали оплотом науки, відігравали роль культурно-освітніх осередків, в яких зберігалися книги і навчали грамоті. Книги збиралися як церковні, так і світські, а ще списки книг психологів античності. Їхні праці вивчали і досить часто використовували у працях церковні діячі, які працювали при монастирях. З‘являється вчення отців церкви, у якому простежується зв’язок богослов‘я з накопиченими знаннями античності.

З ХІІ-ХІІІ століття завдяки зміцненню держав, розвитку міст, вдосконаленню ремесла, утворенню світських шкіл, університетів, авторитет церкви в науці поступово почав знижуватися. Зароджується стиль мислення – схоластика, яка характерна своєю жорсткою логікою, принципами і підпорядковується релігійній проблематиці. Схоластика набуває догматичного характеру, гальмуючи розвиток нових знань. Церква також гальмує процес розвитку науки. Відбувається відокремлення психології від богослов‘я.

У психології спостерігають виникнення нового напрямку – деїзму, згідно з яким існують дві душі – духовна та тілесна (вивченням першої займається богослов‘я, другої – психологія). У ХІV-ХV столітті зміцнилася позиція світської психології, викликана появою великої кількості науковців, які акцентували у своїх працях на психологічній проблематиці. Насамперед це Бекон, Вівес, Уарте, Оккам. Істотний вплив на розвиток психології мали не лише праці античних науковців, але й ідеї арабських психологів, що проникнули в Європу ще в ХІІ-ХІІІ століттях.

Світська психологія висувала на перший план не етичні питання, наприклад, вольової поведінки або ж свободи особи, а дослідження пізнавального розвитку: мови та здібностей. Поступово психологія стає наукою про свідомість і процеси пізнання оточення, які безпосередньо є переважаючим змістом свідомості. Можна виділити найяскравіших представників середньовічної психології, попередньо поділивши її на європейську і арабську.

Представником європейської психології є Августин Аврелій. Його теорія ознаменувала перехід від античної традиції до середньовічного християнського світогляду. На думку Августина Аврелія, душа – зброя, яка володіє тілом, а її основу становить не розум, а воля. Тому Августин стає основоположником вчення, що отримало назву волюнтаризму. Він розуміє волю як те, що подароване Богом та діє у двох напрямках: керує рухом душі і повертає душу до неї самої. Зміни, які відбуваються з людським тілом за допомогою вольової активності суб‘єкта, стають психічними. Вольова активність направлена Богом, а саме керівництво виробляється завдяки самосвідомості (усвідомлення людських можливостей та прагнень).

На розвиток середньовічної науки, точніше логіки, вплинув П‘єр Абеляр. В його унікальній праці «Так і ні» простежується картина діалектичного судження, логічно обґрунтованого і такого, що відкидає різні судження. Концептуальна теорія Абеляра обернена до ідеї значення слова. Він вважає, що необхідно розрізняти у слові його фізичну сутність (мається на увазі звук) та значення, яке не зникає і не є подихом, проте зберігається у думках людей. Великого значення у філософа набуває концепція розвитку моральності та самопізнання людини, згідно з якою критерієм моральності є її згода із власною совістю. За совістю людина оцінює себе саму, а важливішим критерієм зовнішньої оцінки є божественний дар.

Фома Аквінський не тільки намагався систематизувати накопичені за довгі роки знання, а водночас примирити богослов‘я з античною наукою, аристотелівською теорією, послідовником якої він став. Теолог відстоював ідею вічності душі, неможливість пояснити її закони без богослов’я. Душа людини є розумною, крім того ще й свідомою, і власне, завдяки цьому відрізняється від безсвідомої тваринної душі. Ще одним важливим моментом у поглядах Аквінського є окреслення сенсуалізму як головного шляху пізнання. З точки зору християнського теолога, для відчуття потрібне тіло, органи сприйняття. Розум не має можливості працювати без органів чуття. Тому тілесний розлад призводить до розумового. Образи, про які говорить Фома Аквінський, поєднані не з індивідом, а із зовнішнім світом, актуалізуються як власні за допомогою спеціальної операції свідомості – інтенції (свідомість і воля направлені на будь-який предмет). Це поняття знайде своє відображення у подальшому розвитку психології в ХІХ столітті.

Матеріалістичні тенденції щодо пояснень психологічних явищ знайшли свій відбиток у вченні Роджера Бекона та номіналістичних ідеях. На думку Бекона, наука має приносити людям користь, чого не роблять безплідні роздуми. Він критикував за невігластво, незнання грецької мови, нерозуміння античних філософів своїми сучасниками, які помилялися в тому, що араби правильно трактували ідеї Аристотеля. Бекон був вищим за своїх сучасників, зумівши відрізнити істинне знання від хибного, відійшовши від схоластики і присвятивши себе вивченню мов та науковим пошукам. У своїх працях він неодноразово підкреслював, що найнебезпечнішими для людства стали не помилки, а невігластво, яке поглинає усіх в темряву. Прогнати її можуть лише знання. Філософ відстоював тільки об‘єктивні знання, підтверджуючи, що досвід, дослід та математика повинні бути покладені в основу усіх наук. Відчуття за Беконом – основний психічний процес, матеріал, з якого народжується знання, а дискусії, схоластичні роздуми не відповідають поставленому завданню інтелекту. Славнозвісний тезис Бекона «Знання – сила» є доказом безмежних можливостей людського розуму.

Номіналіст Оккам виступав за відділення наукового знання від теології. В його вченні універсалії можуть існувати лише в умі. Немає нічого ні спільного у речах, ні приватного, бо усе піддається нашому способу пізнання. Цікавим є те, що Оккам в основі понять бачить знаки речей, тоді як спільне у нього виявляється знаком багатьох об‘єктів, яких не існує в реальності. Відома «бритва Оккама» є принципом економії та оптимального мислення, тому, як стверджує у своєму висновку науковець: поняття, які не зводяться до інтуїтивних знань, не піддаються перевірці через досвід, повинні бути видаленими з науки.

Арабська психологія дуже відрізнялася від номіналізму більш глибокими методами дослідження. Халіфат дозволяв релігійно-філософський світогляд, проведення природно-наукових досліджень, вивчення анатомії. У зв‘язку з цим у працях арабських науковців-мислителів простежується тема обумовлення психічних якостей природними причинами, залежність людської психіки від умов життя, виховання, натомість не було думки про безсмертя індивідуальної душі. Арабський науковець Ібн аль-Хайсам здійснив опис процесу зорового сприйняття за допомогою оптичних законів. Вивчаючи бінокулярний зір, суміш кольорів, явлення контрасту, Хайсам впевнився в тому, що повноцінне сприйняття об‘єктів відбувається за рахунок руху очей. Тобто закони сприйняття потрібно було об‘єднати із законами нервової системи.

Ібн Сіна, який не обмежувався однією лише психологією, знайшов себе у площині медицини. Він розробив теорію двох істин, згідно з якою існують дві незалежні прямі істини – віра та знання. Тому істина знання, що не суперечить релігії, має право на власну площину наукових досліджень та власні методи вивчення людини. Відтак складаються два вчення про душу. Перше є релігійно-філософським, друге – природничо-науковим. Теорія двох істин мала важливе значення не лише для психології, але й інших наук. У психології ця теорія допомагала виводити предмет її вивчення із загального предмету богослов’я, і таким чином не бути залежною від релігійних постулатів.

На думку Авіценни, філософія займається дослідженням сущого, множинного у речі, тоді ж як психологія і медицина – конкретного, одиничного. Він довів, що психічні явища залежать від фізіологічного процесу організму. Власне, Авіценна мав на увазі такі процеси, як відчуття, мислення, уява, емоційний стан людини. На практичному досвіді лікування Ібн Сіна (у Європі його називали Авіценна) був переконаний у тому, що єдиним джерелом людської психіки є мозок. Ідея поєднання психічного і фізіологічного, що була наглядно продемонстрована ним, принесла арабському лікарю світову славу. Він зарекомендував себе як неперевершений психотерапевт. В іншому експерименті науковець використав асоціативний прийом, в ході якого встановив, які саме об‘єкти викликають афекти, що стоять на перешкоді прийому їжі. Він виділяє дві причини: з одного боку це відбувається через необхідність людського організму в їжі, з іншого – через страх. Авіценна є засновником експериментальної психофізіології емоційних станів, в тому числі людського стресу. Він стає першим, хто серйозно і глибоко почав досліджувати вікову психофізіологію, вивчати зв’язок фізичного розвитку організму з психологічними особливостями у різні вікові періоди. Арабський лікар акцентував свою увагу на почуттях, афектах, які відчуває на собі дитина у різний віковий період. Авіценна став одним із перших в історії психології, хто звертався до проблем керування внутрішніх психічних людських станів шляхом впливу на зовнішню поведінку.

Інший науковець Ібн Рушд (в Європі відомий як Аверойс) – автор оригінального коментаря до твору Аристотеля. Його коментар не тільки набув популярності, а й став самостійним вченням, що було викликано великим впливом на подальшу західноєпропейську думку Середньовічної доби. Якщо Аристотель намагався пояснити природу, то Ібн Рушд – Аристотеля. Релігія розглядалася ним як вірування, що містило в собі філософську істину. Йдучи шляхом аристотелівських ідей, Аверойс доводить, що вивчення зв‘язку між такими функціями організму як відчуття, почуття, думки є необхідним. Ібн Рушд також був лікарем як Ібн Сіна, але досліджував не те, що його попередник. Його більше цікавила анатомія, органи чуття. Він продемонстрував, як сприйняття оточуючого світу напряму залежить від нервової системи людини. Науковець робить висновок: одночасно з розкладанням тіла знищується індивідуальна душа людини. Іб Рушд має незвичайне уявлення, за яким універсальний людський інтелект після процесу розкладу тіла зберігається, що, відповідно, свідчить про богоподібність людини. Араб вважає можливим дослідження природи речей, людської душі, володіння здібностями до пізнання.

Кожній людині властива вроджена здатність до мислення, пізнання світу, його законів. Найважливішим положенням теорій Ібн Рушда є вчення про розділення розуму і душі. Він стверджує, що безсмертний розум відділяється від смертної душі. Твердження науковця зустріло шквал критики теологів. Він також підкреслював потенційну здатність до мислення за прикладом дії Сонця на людський зір та сприйняття ним світла. Відповідно, і всезагальний інтелект, який безпосередньо впливає на потенційні здібності, викликає в нас думки. Для актуалізації цих думок потрібні визначені умови, такі як: пізнавальна мотивація, зовнішні враження та хороші вчителі. Тому знання про людську психіку у Середньовіччі збагатилися такими важливими даними, як методи експериментального дослідження, регуляції емоційних станів в людині, афектних реакцій. Такі результати вимагали нового осмислення категорій і неповернення до схоластичної проблеми віри.

Богдан Срикалюк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Пошук
Рубрики
Ми у Facebook