Античну психологію умовно можна розділити на такі три етапи:- Зародження та становлення психології (VII-IVст. до нашої ери);
- Класичний період психології античності (ІІІ-ІІ ст. до нашої ери );
- Елліністичний період розвитку концепції психології.
Перше ніж перейти до чіткої характеристики етапів розвитку античної психології, варто було б ознайомитися з основними психологічними теоріями античних філософів. Ось, наприклад Піфагор як засновник своєї школи заперечував про рівність душ, що є наявними у природі. Він стверджував, що люди мають різні здібності. Філософ вважав необхідним пошук таких людей з їхнім спеціальним навчанням. Невдовзі філософські ідеї Піфагора реалізувалися у платонівській теорії щодо ідеального суспільства. Піфагор зробив такий висновок, що душа не помирає разом із тілом, проте вона розвивається за психологічними законами, оскільки кінцевою її метою є очищення (катарсіс; пізніше цей задум знайде свій відбиток в ідеї про буддійську карму та перевтіленні душ ).А Геракліт переконував у тому, що становлення розвитку світу, натури та людини здійснюється з допомогою незмінних законів, які не силах не можуть змінити люди та боги. Тому цей закон він називає «логосом», який першочергово може бути висловлений у слові і є силою, яка отримала назву долі. У психологічну теорію Геракліт вносить ідею про постійний розвиток та зміну, тому й використовує вислів, що «все тече». Припускається думки щодо існування двох етапів переробки людського знання, які відбуваються через відчуття та розум. Вищим на думку Геракліта все ж таки виступає розум, тоді ж як людська душа народжується, зростає, вдосконалюється, поступово старіє, а потім помирає. На відміну від Геракліта софіст Протагор вважав, що людина є мірою усіх речей. Він стверджував про відносність та суб’єктивність знань людини, поняття добра і зла.
Представник атомістичної філософської школи Демокріт зазначав, що людина так само як і вся природа є атомною складовою, що утворює матеріальну і духовну її основу. Дихання виступає одним із важливіших життєдіяльних процесів, під час якого відбувається оновлення психологічних атомів. Душа за Демокрітом є смертною. Коли тіло вмирає, то душа просто розчиняється у повітрі. Крім того вона може перебувати у декількох тілесних частинах. Досить цікавими у Демокріта є два ступені пізнавального процесу: відчуття та мислення, які можуть одночасно виникати і паралельно розвиватися. При тому більший ефект дають знання, а не відчуття на думку Демокріта. Велика заслуга філософа в психологічній теорії античності полягає в тому, що він вперше вводить поняття первинної і вторинної якості предмету. Первинними виступають ті якості, які присутні в предметі, а це насамперед його маса, форма і так далі. Вторинними є такі якості як колір, запах, смак, тощо.
Інший же мислитель Гіпократ став автором і розробником вчення про темпераменти людини. Вчення ґрунтується на співвідношенні чотирьох типів рідини у людському організмі (кров, слиз, чорна і жовта жовч). Вперше говорить про особистісні розбіжності людини.
Класичний період античної психології представлений видатними філософами Сократом, Платоном і Арістотелем. У кожного із них був свій підхід до розуміння душі. Сократ розумів душу як джерело розуму та моральності. У пізнанні різниці між поняттями добра і зла, — стверджує він — людина спочатку пізнає себе саму. За його поглядами існували абсолютне знання, істина, які людина може пізнати у своїх роздумах і передати оце для інших. Завдяки Сократу було здійснено поєднання мисленого процесу зі словом. Він був проти софістичного твердження, що людина — це міра усіх речей, натомість піднімав питання щодо розроблення методу, який би сприяв актуалізації закладених знань у людській душі. Тому в основі його діалектики було покладено діалог. Сократ насамперед вважав доцільним не пред‘явлення співбесіднику знань у кінцевій їхній формі, а приведення людини до самостійного відкриття істини.
Платон на відміну від Сократа вважався об’єктивним ідеалістом. Для нього душа є чимось постійним, незмінним та безсмертним. Вона складається з трьох частин: бажаної, пристрастної, розумної. Перша і остання повинні підпорядковуватися розумній. Оскільки розумна частина душі робить моральною людську поведінку. Платон формулює положення про внутрішній конфлікт душі. Крім того ним розглядаються стадії формування знань, точніше відчуття , пам’ять та мислення. У Платона мислення носить активний характер, тоді ж як пам’ять та відчуття – пасивний. На його думку знання розглядається як пригадування. В людині існує можливість проникати в істинну суть речей, пов’язаних з інтуїтивним мисленням, в глибину душі, що зберігає істинні знання. Вони не відразу відкриваються людині. Мислителем приділяється все більше уваги до вивчення індивідуальних схильностей та здібностей людини.
Наступний філософ Арістотель проявляє свій інтерес до душі. Роз’єднання душі і тіла вважав неможливим і недопустимим актом. Душа, що є реалізованою формою здатного до життя тіла, не може існувати без нього і ним не являється. З поглядів Арістотеля існують три типи душі:
- Рослинна (здатна розмножуватися і живитися);
- Тваринна (має чотири функції: прагнення, рух, відчуття та память);
- Розумна (властива людині здатність та мислення).
Арістотелем було запропоновано ідею генезису, згідно якої одна форма переходить в іншу, тобто від рослинної до тваринного світу та людини. Таким чином філософ робить висновок, що рослинна та тваринна душа є смертною. Розумна не матеріальна душа – безсмертна. Всезагальний розум або як ще він його називає «нус» є вмістилищем розумної людської душі після її смерті. Арістотель також вводить такі поняття загальні чуття та асоціації. Із загальних чуттів, як стверджує він виділяються модальні відчуття — колір, смак, запах. Він виділяє два види мислення — логічне та інтуїтивне. Проводить розмежування теоретичного і практичного розуму. Перший — направлений на управління поведінкою, другий — для накопичення знань. Регулювання людської поведінки за Арістотелем може відбуватися як емоційно так і за допомогою розуму.
Еліністичний період психології зумовлений появою філософських шкіл – кінікійської, епікурейської, стоїчної. Представники першої вважали, що кожна людина є самодостатньою, усе має для духовного життя у собі самій. Шлях її морального вдосконалення полягає у собі, обмежує контакти та залежність від зовнішнього світу. Кініки практично відмовлялися від будь-якого комфорту, благ від суспільства. Епікурейці стверджували, що усе що викликає у людині приємні почуття можна вважати моральним. У них не існувало жодних критеріїв добра і зла. Епікуреєць Лукрецій (послідовник Епікура) вважав, що усі омани у людині від неправильних узагальнень, розуму, тоді як органи чуттів подають достовірну інформацію, якою ми не можемо правильно розпорядитися. Не розум керує нашою поведінкою, а почуття.
Стоїстичні погляди щодо душі дещо відрізнялися. Тут в першу чергу головну роль відігравала внутрішня залежність, автономія, підпорядкування законам, виконання рольових обов’язків. Стоїків більше цікавив пізнавальний процес, який відбивався на розумінні душі. За стоїками виділялося вісім частин душі, так одна з них не була поєднаною з процесом пізнання, проте відповідала за продовження роду. Ними був висунутий постулат: людина не може бути вільною абсолютно, оскільки живе за законами цього світу, в який безпосередньо потрапляє. У розумінні стоїків людина є актором тієї п’єси, яку приготувала їй доля.
Тому стоїчна концепція грунтується на вірі в людину, могутність її розуму. Обмеження для людської свободи та морального самовдосконалення є афекти.
Богдан Стрикалюк
