Поспілкуємося ми з отцем Назарієм про богослів’я як науку та життєвий шлях, духовну боротьбу та силу, поради майбутнім священикам та про інші важливі питання, які можуть бути цікаві нашим читачам.
Отче Назарію, на ваш погляд, богослів’я – наука доступна всім чи лише обраним?
Передусім, варто розділити богослів’я як науку і богослів’я як стиль життя. Богослів’я як наука – доступна всім, як і будь-яка інша: філософія, соціологія, психологія і т.д. Якщо ж говорити про життєву дорогу, вказівником правильного шляху на якій є постулати богослів’я, то таку ношу може нести не кожен. Адже є богослови, як вчені і є богослови (серед них священнослужителі, які також вивчали богослів’я), але для них це уже є правила життя.
Для вас як викладача, що означає підготувати хорошого богослова?
Так, дійсно, у Богословській академії я викладаю кілька дисциплін – це «Основне богослів’я», «Актуальні питання сучасної релігійної етики» та «Місіологія». І, як ми уже говорили, фахівець із богослів’я, як науки – це людина, яка добре знає предмет. І тут відносно великих зусиль не потрібно докладати, можна навіть не мати спеціальної освіти. Адже, зараз можна знання здобувати й самому: вдома через інтернет, бо всі бібліотеки світу доступні онлайн. І навіть для викладача дати знання студентові, не проблема, бо хто хоче мати знання, той їх і отримає.
А складніше привити любов до богослів’я. У преп. Ніла Сінайського є вислів: «Якщо ти богослов, то молитимешся істинно; і якщо істинно молишся — ти богослов». Людина, яка у щирій молитві спілкується з Богом стає богословом у тому значенні, у якому були богословами святий апостол і євангеліст Йоан Богослов, святитель Григорій Богослов та преподобний Симеон Новий Богослов. І це звання їм було дано за висоту і глибину їх вчення, за те, що вони справді жили життям богослова. От виховати такого богослова, який буде жити згідно того, що він вивчає, а потім і проповідуватиме – це складно.
І тут найголовніший фактор – власний приклад. Не можу сказати, що я чи інші викладачі є особливі, ведуть надзвичайно праведне, святе життя, чи можуть власним прикладом показати як треба бути богословом, бо це рідко кому вдається, але прагнути цього ми повинні.
Коли я навчаю студентів відразу їм кажу, що коли прийде час і ви станете на амвоні й будете проповідувати Слово Боже, вести свою паству, то є дві речі, які ви зобов’язані виконувати: перше – вірити в те, що ви проповідуєте, друге – намагатися виконувати те, про що проповідуєте. При таких умовах проповідь буде мати успіх.
У спілкуванні зі студентами роблю так само: вірю в те, що кажу їм і намагаюся виконувати те, про що їм розповідаю й чого навчаю. Тоді таке навчання дає результат. Також, ще одне, що кажу студентам: коли вони вдома, в академії, в місті, вони мають жити так, щоб там, де вони є, вони могли стати пастирями, священиками і ніхто не зміг би їм сказати, що вони недостойні, самі грішать, а нас чогось намагаються навчити. Буває так, що молодий студент приходить навчатися в семінарію, а він у своєму селі живе достойно і потім йому там доведеться стати священиком, а такі приклади є, тоді ніхто не зможе сказати, що він творив якісь погані діла, а зараз нас повчає. Отак треба жити. Виконувати те, чого ти вчиш.
Взагалі, коли студенти приходять навчатися до духовної академії спочатку існує ілюзія святості. Молодій людині здається, що тут всі святі: викладачі і студенти спустилися з неба. Це можна порівняти із дитячою уявою про священика, так, наприклад, було у моєму дитинстві, коли я думав, що священик спустився з неба – відслужив Літургію і назад піднявся в небо. Насправді, тут як і всюди є живі люди. Зрозуміло, що покликання до священства, коли хлопець приходить у духовних навчальний заклад, повинно бути. Воно зобов’язує молоду людину поводити себе так як вимагає Господь, Церква. Тому абітурієнтові, студентові духовного навчального закладу має бути притаманна основна риса – духовна сила. Тобто, сила, щоб боротися. Коли впадеш – мати сили піднятися. Бо падають усі, але не всі піднімаються. А от для священика, студента академії важливо мати силу боротися і підніматися.
Які професійні функції може виконувати богослов? Бо ж не кожен ваш випускник стає священиком …
Духовні навчальні заклади готують богословів, як спеціалістів. І не обов’язково всі вони мають стати священиками. Єдине, що в сучасних умовах становлення духовної освіти в Україні, той студент, який закінчив духовний навчальний заклад і не є священиком, з дипломом духовної семінарії чи академії не має інших перспектив для праці. З дипломом бакалавра чи магістра богослів’я можна піти також у школу викладати основи християнської етики чи у виші релігієзнавство. Богослів’я як спеціальність не має застосування у жодних інших сферах праці. Тому люди, які йдуть сюди навчатися планують стати священиками. Для дівчат же у нашій академії є курси викладачів християнської етики та регентське відділення.
На вашу думку, чи варто вивчати богослів’я в усіх навчальних закладах, на рівні з історією, соціологією..?
Думаю, що не варто, тому що богослів’я надзвичайно широка галузь освіти. Відразу виникає запитання: яке саме богослів’я? Бо воно є у кожній релігії: християнське, мусульманське, юдейське, буддиське. Зрештою, кожна релігія має свої конфесії, течії і напрямки. У них теж своє богослів’я. Тому не можна ввести загальний предмет “богослів’я” і за рік чи два опанувати його. Хто хоче ґрунтовно вивчати цю науку повинен обирати спеціалізований навчальний заклад. А от до релігієзнавства я прихильний навіть у загальноосвітній школі, бо освічена людина повинна орієнтуватися в релігійній палітрі світу.
Які риси необхідні для студента , який прийшов вивчати богослів’я?
Найважливіше – розпізнати своє покликання від простого захоплення, що часто є дуже складно. Наприклад, коли хлопчик у дитинстві паламарить у церкві і захоплюється богослужінням, зрештою, священиком, то йому здається, ніби хоче бути і сам священиком. Але, вступивши в семінарію, бачить, що вчитися важко, що священик це не лише, вибачте за грубість, кадилом махати в церкві, а він повинен вміщати в собі дуже багато рис і особистостей: бути психологом, адвокатом, вчителем, лікарем. І такий студент зустрічається в семінарії з багатьма випробуваннями. Специфіка духовного навчального закладу така, що треба багато вчити на пам’ять. Та й ілюзія святості зникає, а натомість може прийти розчарування.
Я є членом приймальної комісії і бачу, які приходять діти. Чомусь багато шкіл не дають учням навиків самостійного навчання, як це було колись. Багато посприяв цьому доступ до інтернету. Не треба читати книжок, шукати, писати, а є копіювати-вставити. І учні, які приходять після шкіл не мають досвіду самостійного навчання, а це має велике значення. Інший фактор — це приходять розчарування, як я вже казав, бо вважають, що приходять туди де всі святі і на арфах грають ангели, а бачать людей звичайних, які також мають свої немочі, слабкості й недоліки. І людина розуміє, що це не її. Є такі, що не закінчують навчання, а залишають, є такі, яких ми виключаємо. Є такі, які закінчують, отримують диплом і священиками не стають. Є ще важливий момент – куди відправить Церква на служіння, там треба нести це служіння та свою місію, а не кожен молодий чоловік готовий на це піти.
Також хочу додати, що, на жаль, отримання диплому духовного навчального закладу не означає, що людина зуміла почути і сприйняти усе, чого її навчали. Бачимо, що зараз час медійних скандалів, пов’язаних із Церквою. На мою думку, не мали б ЗМІ роздувати такі речі, не тому що про це не треба говорити, бо Церква ніколи не приховувала гріха. До речі свят. Іоан Золотоустий, покровитель академічного храму, праці якого інтенсивно вивчають наші студенти, не раз відправлявся у заслання, за те, що він викривав не тільки гріхи влади – імператриці та імперського двору, але й духовенства, єпископів, яким він керував. Приклад свят. Іоана Золотоустого говорить, що Церква не мовчить про такі речі. Але робити шоу з цього не потрібно. Ми — викладачі, ректорат, духівники не можемо увійти в серце людини. Вона може говорити одне, а мислити по-іншому. Є відсоток серед випускників, люди, які не достойні цього звання. Іноді Бог допускає їх до престолу, до служіння на керівні посади в Церкві, але, напевно, це для нашого напоумлення, бо пізніше такі люди все одно знаходять свою участь від Бога. Цей же святитель говорив: «Якщо ти прийшов в Церкву шукати святих людей, ти помилився. Якщо ти прийшов в Церкву шукати Бога, ти зробив правильний вибір». Потрібно приходити і шукати спасіння для себе, а не святих. Церква – це збір людей, які грішні, але приходять для того, щоб змінюватися. Голова її – Христос Святий, вона очищається в таїнстві покаянні.
На завершення нашого спілкування, що побажаєте читачам сайту «Духовна велич Львова»?
Передусім, достойно провести Піст, який розпочався. А саме, в роздумах, переосмисленні, змінах. Якщо кожен з нас на 1 вчинок змінить щось у собі – це вже великий крок до загальної зміни. Бажаю пройти Піст у молитві, щоб гідно зустріти новонародженого Христа, і щоб Різдво було справді радісним. Також, бажаю в церкві ніколи не оглядатися на тих, хто стоїть поруч, а дивитися у своє серце та на Христа, який приймає те, що ви принесли. І тоді ніякі спокуси, пристрасті не будуть ставати на перешкоді. Бачити лише себе і Христа в храмі. А священика сприймати, як свідка, між людиною і Богом, завдання якого духовно окормляти свою паству. Священик на Суді буде свідчити про прихожан перед Богом, але і сам потребуватиме такого свідчення. Тому бажаю кожному у Церкві знаходити справжнє Богослів’я, тобто спілкування із Богом.
Спілкувалася Ірина Скоробогата
