Війна, мир і соціальна поляризація
Після того як арамейські війська зазнали нищівної поразки від ассирійців, цар Єровоам ІІ зосередився на відновленні впливу Ізраїлю. Його амбіції, підтверджені пророцтвом Йони, реалізувалися, кордони держави простягнулися від Мертвого моря до входу в Хамат, на південь сучасної Сирії. На тлі зовнішніх успіхів і внутрішньої стабілізації певні соціальні верстви розквітали, особливо заможна еліта, яка збагачувалася після війни. Вони розбудовували храми, розкішні маєтки, сприяли розвитку релігійних інституцій. Та за цим фасадом процвітання приховувалася глибока соціальна нерівність. Бідні верстви, спустошені війною, втрачали землю, свободу, гідність. Суспільство поляризувалося і саме цей розрив став тлом для нової хвилі пророчої критики.
Амос: перший голос соціального протесту
Амос, юдей за походженням, став першим із так званих «літературних пророків». Його проповідницька діяльність розгорнулася на півночі, у Бет-Елі — одному з головних релігійних центрів. Його пророче слово було радикально новим за змістом: Амос фактично відкинув традиційну апеляцію до культу як до джерела спасіння. Його меседж був глибоко етичним: соціальна несправедливість, корупція, зловживання владою, байдужість до страждань бідних, усе це стало, за його словами, причиною гніву Бога.
Амос відверто ігнорував тему ідолопоклонства, яка була головною у попередніх пророцтвах, і натомість зосереджувався на викритті лицемірства релігійної та політичної еліти. Він твердив, що жертвоприношення та урочисті обряди нічого не варті перед лицем несправедливості. Пророк передбачав катастрофу: Ізраїль буде поневолений, розграбований і вигнаний з обіцяної землі. Його слова стали першим голосом соціального протесту у межах пророчої традиції Старого Завіту.
Осія: богослов’я кризи
Падіння ізраїльської столиці Самарії у 721 році до н.е. стало кульмінацією занепаду Північного царства. Ассирійці вже у 733–732 роках до н.е. захопили території Гілеаду та Галілеї, підкорили Дамаск — головний центр арамейського світу. Ізраїль втратив політичну стабільність, його царі змінювалися стрімко й хаотично, шукаючи підтримки у зовнішніх союзниках — спочатку в Ассирії, потім у Єгипті. Ця стратегія лише пришвидшила внутрішню дестабілізацію.
Пророк Осія, що діяв у той самий час, репрезентує другий етап пророчої рефлексії. Він бачив в усіх негараздах від політичної корупції до зневіри, ознаки того, що Ізраїль був забутий Богом. На його думку, причиною Божої відсутності стала моральна деградація народу: священники втратили авторитет, царі — повагу, а народ жив заради розваг і чуттєвих утіх. Осія підкреслював, що порятунок не в альянсах і не у військовій силі, а у поверненні до заповітної вірності, покаянні та духовній цілісності.
Амос і Осія започаткували новий тип пророчої традиції, в якій текст і письмо стали важливим засобом комунікації з громадою. Вони сформулювали етико-релігійну модель, у якій соціальна справедливість, праведність, турбота про бідних і чесність стали центральними складниками правдивої віри.
Ці пророки, попри різні підходи, відображали спільне переконання: жодне суспільство не виживе, якщо зрадить своїм етичним засадам. Саме в цьому полягає пророче передбачення не лише для Ізраїлю VIII століття до н.е., але і для будь-якого часу, у якому релігія втрачає моральний зміст і стає прикриттям для влади та наживи.
Іван Гудзенко
