ПАРАДОКС (з грецької – несподіваний, дивний) – думка, точка зору, яка разюче розходиться з загальновизнаними поглядами (усталеними теоріями), але не помилкова, а реально відображаюча факти з несподіваного боку (точки зору).
Парадокс – це саме те слово, яке найбільш влучно характеризує феномен церковного розколу. Бо хіба може Церква розколотися? Чи може тіло Христове мати дві голови? Чи Христос поділився? Одначе ось він, розкол, просто за порогом нашої оселі, а подекуди й у нашому домі. Як же так? У чому причина, і, головне, що робити? Аби отримати об’єктивну відповідь на ці запитання, насамперед слід абстрагуватися від церковної політики. Тож пропоную розглянути явище розколу не з позиції церковного історика, політика або каноніста (тлумача церковних канонів), а з дещо незвичної нині, духовної постави. Так, саме з духовної! Піднятись на камінь, що його занедбали будівничі церкви останніх днів. Опертись на вчення Христове, вчення смирення й любові. І якщо на цьому Камені станемо, з цієї позиції дивитимемось, то нізащо не помилимось ні в богослов’ї нашому, ні в праведності, а ні в церковному житті.
Насамперед слід усвідомити, що Христос не творив конфесій. Конфесії створили люди. Христос же створив Церкву – за визначенням Єдину, Святу, Соборну і Апостольську. Церкву, засновану на камені віри смиренної, що чинна любов’ю. Єдину в Дусі, святу у присвяченні, соборну за устроєм, і апостольську за наступництвом. Розглянемо ці чотири положення з позиції Духа, і ми побачимо, що розкол насправді – це не більше як ілюзія, і що дану статтю можна було б сміливо назвати не «парадокс», а «ілюзія розколу»…
Позиція перша – «єдина». Духовно непросвічені так і розуміють цю єдність, по букві, як певну зовнішню структуру, де на перше місце ставиться виразне ієрархічне єднання, обов’язково під якимось доведеним керуванням, будь то «собор канонічних єпископів», патріарх, або папа Римський. Насправді ж єдиний зверхник для Церкви – то Господь наш Ісус Христос, що через Нього Отець Небесний Духом Святим і творить, і діє, і направляє. Саме Він, Його верховенство має бути на першому місці. Церковна ж ієрархія – це лише засіб, форма, інструмент церковної побудови. Чи ж не більше від одягу тіло, а від тіла – душа? Не церковна ієрархія є лозою виноградника Божого, а Христос. Як і сказав Він: «Я Виноградина, ви – галуззя! Хто в Мені перебуває, а Я в ньому, той рясно зароджує, бо без Мене нічого чинити не можете ви. Коли хто перебувати не буде в Мені, той буде відкинений геть, як галузка, і всохне. І громадять їх, і кладуть на огонь, і згорять. Коли ж у Мені перебувати ви будете, а слова Мої позостануться в вас, то просіть, чого хочете, і станеться вам!..» (Євангеліє вiд Iвана, 15 розділ, 5-7 вірші)
Тому якщо «двоє чи троє» в ім’я Ісуса, тобто в ім’я смирення Христового та Отчої любові поєднані, там і Христос серед них пробуває, і Дух Святий у них діє й спасає, єднаючи їх з Христовим Тілом. Бо вони – уже церква, вони – зібрання праведників, складова ланка Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви Господньої.
Навіть якби й хтось один у смиренні спасався, як спасались багато подвижників віри, то й він насправді є членом Вселенської Церкви. Бо він не один. Бо Сам Господь благодаттю, яка по смиренню дається, невидимо з ним перебуває, і ангели Божі щодень причащають його причастям духовним… І не потрібні йому ні патріархат, ні папа, ні інша якась сьогосвітня юрисдикція. Аби лишень благодать зігрівала та просвітлювала серце праведника. Аби тільки віра Христова наповнювала миром і радістю в Дусі Святім.
Бо ж християнство – це не просто якась там конфесія, не визначена релігійна деномінація. Християнство – це стан душі і спосіб життя. Де смирення – там і Христос, а де Христос – там і Церква…
Позиція друга – «свята». Тут свята не в розумінні безгрішності членів Церкви – один лише Бог наш безгрішний й святий. Тут святість, як цілковита посвята себе Господу. Зректися себе. Розкритися перед Небом у самозреченні і любові. Повністю довіритись, віддатися Богові. Прийняти Христа в своє серце як безроздільне, найсолодше смирення Христове…
Святість – це святе вдосконалення. Це ведення Духом. Це розкриття серця назустріч Богові і стихії. Це особливий духовний стан, властиве духовне відчуття. Це як політ, або як на гойдалці у дитинстві – вперед і вверх, до захоплення подиху… Повна довіра, повна віддача, повне самозречення… «В руки Твої, Господи, віддаю дух, душу і тіло мої! Здоров’я моє, сім’ю мою, роботу мою, достаток, добробут та безпеку мої. Ти ж мене благослови. Ти мене помилуй. І життя вічне даруй мені. Амінь…» Святість – це увійти в своє серце, і пізнати себе справжнього: не як тіло, не як розум, а як духа, який має розум, і живе в тілі. Це пізнати Бога в собі! І так і жити – життям внутрішнім, містичним, сокровенним, у мирі й радості духовного просвітлення, у молитві серця, у смиренні духа… Це і називається святістю Церкви. Це і називається спасінням…
Позиція третя – «соборна». І мова тут не про вселенський собор єпископів, не про обмежене коло ортодоксальних церков. Тут мова про зібрання праведників. Про вселенську еклесію тих, хто шукав правду, знайшов її в Ісусі Христі (у вченні смирення Христового, в явленому Ісусом шляху духовного просвітлення, вдосконалення, воскресіння), і йде цією дорогою правди, що веде в життя вічне. Як читаємо в «Законі Божому»: «Соборна Церква не обмежена ні простором, ні часом, ні народом, ні живими, ні померлими, і до неї входять усі істинно віруючі всього світу. Тому вона ще називається Вселенською».
Принцип соборного єднання виразив іще блаженний Августин: «У головному (у смиренні, як визначеному шляху Церкви. –О.В.) – єдність, у спірному (в традиціях, канонах, обрядах, формі догматів. – О.В.) – свобода, і в усьому – любов!..» Смиренні овечки Христові насправді є в усіх «дворах», в усіх конфесіях, в усіх громадах. Вони й складають соборність Христової Церкви. І Господь знає Своїх, і свої Його знають. І прийде час – як ті «сухі кості Ізраїлеві», зберуться докупи, згуртуються в спільному служінні, зодягнуться в єдину Христову праведність, повстануть в очищенні, оновленні, воскресінні соборних церков і громад, приймуть Духа Сили Божої, – і побачать усі, що живий Господь! І буде на землі Один Пастир, і одна паства…
І, нарешті, «апостольська». Не тому апостольська, що буквальне рукоположення від них. Якщо серце закрите гординею, корисливістю та нетерпимістю фарисейською – то скільки не співай «Аксіос!», скільки не покладай рук, – однаково не прийме воно благодаті ні єпископства, ні священства, а ні дияконства. Буквальне рукопокладання – це також лише засіб, а не шлях. «Апостольська» Церква тому, що Господь поширив і утвердив її через святих апостолів, а головно тому, що вона засвоїла вчення, ними передане, і творить діла, які вони творили. Служіння ж апостольське – це «Ідіть, і навчайте всі народи, хрестячи їх («хрестячи» – тобто занурюючи у слово, в віру й благодать, яка по вірі смиренній дається. – О.В.) в Ім’я Отця, Сина і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів. І ото, Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку! Амінь…» (Від Матвія, 28.19-20)
Тож поняття «розкол» – це насправді ілюзія, жупел в руках церковних політиканів, ще одна «козирна карта» в боротьбі за паству. Церкву Христову розколоти неможливо, як неможливо розколоти воду. Розколоти можна лише побудову людську – «черепок із земних черепків». Ось і «коляться» різноманітні конфесії та деномінації, ось і створюються усе нові й нові релігійні громади. Розколюються, затим що будуються не на камені смирення Христового, а на піску людської гордині. Не на єдності духовній, а на заздрості та незгоді фарисейській. Не на святості, а на посвяченні. Не на соборності, а на розбраті. Не на духовному вченні апостольському, а на мертвій букві книжництва, обрядовір’ї та догматизмі.
Не існує розколу Церкви. Існує розкол церковних деномінацій. Це як хвороба, як гіркі ліки для душі, які прописує Господь, аби показати нам немічність нашу. Аби смирити нас. Аби випробувати. Аби повернути на Шлях…
Втім, Господь все обертає на добре. Він жне там, де не сіяв, і збирає там, де не розсипав. І розкол, і розділення громад Він використовує як засіб для нашого спасіння. Аби не було «монополії» на істину. Аби змагалися «добрим змагом віри». Аби не вибувало різноманіття поглядів, традицій і форм… «Бо мусять між вами і поділи бути, щоб відкрились між вами досвідчені» (Перше послання апостола Павла до Коринфян, 11.19)
Тож замість того, аби лякати незміцнених, духовно калічити паству, тягти ковдру праведності кожен до себе, може варто поглянуть на речі інакше? Може, замість проклинати один одного, краще таки благословляти? Може приймати такими, як є? Може явити світові смирення й любов Христові? І стати учнями Його не за формою тільки, але за змістом? І хай буде багато церков і громад, «хороших і різних»? Єдиних у головному, вільних у спірному, і досконалих в любові?..
На ці запитання хай кожен дасть відповідь собі сам. Пам’ятаймо лишень оці слова Господні: «По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою…» (Вiд Iвана, 13.35)
Протоієрей Олег Ведмеденко,
священик УАПЦ-канонічна
