Правова онтологія – це дисципліна, яка вивчає проблеми буття права. В тому числі вона є одним із розділів філософії права. Крім неї виділяються ще інші: правова гносеологія та правова аксіологія. Перша – досліджує проблеми пізнання права, друга – цінності права, які можуть трактуватися по – різному представниками різних типів інтерпретації права. Проте в існуючих рамках типів розуміння права та розгляду питань онтологічного складу, тісно або нерозривно може бути пов’язане з проблематикою правової гносеології.
Так як перша ставить запитання: що таке право? А інша торкається питання: як пізнається це право? Тоді як третя з них задає таке питання: у чому цінність права?
Тому, щоб не було якоїсь плутанини у цих питаннях, виділять наступні підвиди онтології права:
1) Легістська онтологія – заперечує об’єктивну правову сутність, незалежно від волі суб’єкта та свавілля законодавця, зведення права до позитивного права (закону), тобто це означає, що буття права як для позитивістів так і неопозитивістів є наявним існуванням досвідного реального феномена, визначеного офіційного владного характеру. Позитивність такого феномену представляється у вигляді тексту офіційного документу, який розуміється або ж трактується в якості нормативно – правового акту та правового джерела.
2) Природня правова онтологія – у ній буття права може бути представленим у вигляді двох, але зовсім протилежних форм: достовірного буття права (буття природньогь права) та недостовірного буття (існування закону).
3) Лібертано – юридична онтологія – у ній є наявність буття позитивно – правового феномену – закону, який виражає собою об’єктивну сутність всього права. Тобто цією об’єктивною сутністю можуть виступати властивості, вимоги щодо принципу формальної рівності.
Буття самого права, існування та дія припускають необхідність зв’язку між правовою сутністю та феноменом, взаємопов’язана їхня єдність складає право як особливу форму та регулятор соціальних відносин. Згідно позиції лібертано — юридичної онтології, правова сутність є сутністю загальнообов’язкового правового закону, а правовий закон – це державна форма прояву, висловлення та чіткої конкретизації формальної рівності (мається на увазі об’єктивна правова сутність). Таким чином, буття права може включати в себе сукупність усіх внутрішніх пов’язаних між собою припустимих властивостей, правових характеристик як необхідної єдності правової сутності та закону, права як необхідної обов’язкової форми рівності, свободи, справедливості, суспільного людського життя.
Потрібно пам’ятати, що правові феномени (закони), буття права є виявом принципу правової сутності, тобто буття, існування та дії формальностей права, світу предметів формальності. До таких формальних предметів світу можна віднести суб’єкт права (людину), норми права, правовідносини і інші, які юридично та логічно абстрагуються в залежності від фактичних відносин, що є опосередкованими у відповідних формах права.
Тому об’єктивна реальність буття права є реальною існуючою річчю та дією форми права, тобто вона є реальністю формально – правовою, змістовою, проте не емпіричною, фактично – змістовою.
Особливе місце у значенні норми права як правового явища посідає юридичне доктринальне трактування правової норми як елементу системного права. Звідси виникає доктринальне визначення права як єдиної системи норм і пов’язане розуміння положень текстів позитивного права (закону) в якості визначення змісту відповідних структурних частин правової норми, таких як гіпотеза, диспозиція та санкція.
Богдан Стрикалюк
