Ще у І столітті н. е. римський історик Тацит у своєму трактаті «Германія» писав, що германські племена шанували Меркурія більше, ніж інших богів. Дослідники одностайно вважають, що згаданий «Меркурій» — це відповідник Водена (пізніше — Одін), оскільки германський день середовища — «Wodnesdæg» — прямо співвідноситься з латинським «dies Mercurii». Це вказує на вже тодішню ідентифікацію германського божества з функціями провідника душ і посередника між світами, що були притаманні Меркурію. Однак попри згадки в античних джерелах, ще довго неможливо було говорити про Одіна як єдиного й беззаперечного головного бога всіх германців, оскільки культова практика різнилася між племенами й територіями. У деяких регіонах, зокрема серед готів, найвищу роль відігравав Тив (Тюр), інші племена більше шанували Торa або Фрейра.
В епоху вікінгів Одін став незаперечним центром міфологічного і релігійного світогляду північних народів. Його культ зосереджувався навколо війни, магії та поетичного натхнення. У героїчній традиції Одін виступає як захисник мужніх воїнів і водночас як ініціатор ритуалів смерті. Воїни, що загинули з мечем у руках, вірили, що потраплять до Вальгалли — величної зали, де під проводом Одіна вони чекатимуть на останню битву світу — Рагнарьок. Символіка Вальгалли не лише прославляє героїзм, але й підкреслює сакральний зв’язок між смертю, відвагою та богом. Саме в цьому аспекті Один виконує функцію так званого «психопомпа» — провідника душ.
Зовнішній вигляд Одіна закріпився в уявленні як високого, бородатого чоловіка з одним оком, що носить плащ і капелюх із широкими крисами, має спис Ґунґнір і магічного восьминогого коня Слейпніра. Міф про втрату ока — один з ключових у розумінні його природи: Одін свідомо втрачає зір на одне око, щоби здобути мудрість із джерела Міміра. Цей жест самопожертви символізує глибоку посвяту знанню, яке є недосяжним без втрати або болю. Його зв’язок із рунами — давнім письмом і магічною системою — також несе в собі концепцію священного знання, відкритого лише через містичний досвід. Один не просто вивчив руни — він здобув їх, повісившись на світове дерево Іґґдрасіль, пробувши там дев’ять днів і ночей, як жертва самому собі. Таким чином, його роль як магічного божества набуває екстатичного характеру.
Одін мав тісний зв’язок із тваринним світом — йому були присвячені ворон і вовк. Два ворони — Хуґін («Думка») і Муґін («Пам’ять») — щоденно облітали світ і поверталися до нього з новинами, уособлюючи розумові здатності божества. Два вовки — Ґері та Фреґі — виступають як хтонічні супутники, що нагадують про зв’язок Одіна зі смертю, жертвоприношеннями та битвами. Через ці образи ми спостерігаємо складну символічну мережу, в якій Одін поєднує функції батька, жреця, воїна, чаклуна й поета. І саме така багатогранність забезпечила йому центральну роль у скандинавському пантеоні, яка з часом підкріплювалася літературними творами.
У поетичних і прозових Еддах Одін постає також як володар Асґарду, голова богів і той, хто планує перебіг подій. Він рідко втручається у світ людей безпосередньо, але його воля проявляється в пророцтвах, у снах, у битвах і навіть у нестабільності самої дійсності. Це — не просто бог війни, як Марс чи Арес, а радше маніпулятор доль, ініціатор подій, що стоїть за ширмою космічного театру. Його функція — провідна, але не очевидна. Саме через це він часто виступає у формі мандрівника, що блукає серед людей у пошуках істини або випробовує їхню вдачу.
Із приходом християнства культ Одіна, як і інших асів, був поступово витіснений. Але його образ не зник — він трансформувався в фольклорі, у казках, у літературі Нового часу. Постать Одіна була адаптована романтиками та письменниками XIX століття як символ героїчної мудрості й північного духу. У XX–XXI століттях фігура Одіна знову актуалізується в контексті інтересу до скандинавської міфології, реконструкції язичницьких вірувань та популярної культури — у фільмах, іграх і книгах.
Іван Гудзенко
