Поряд з гуманітарними, соціальними науками, котрими охоплюється сторона суспільного буття та свідомості, музикознавство відіграє провідну роль. Крім того у музикознавстві є поділ на окремі, взаємозв’язані дисципліни співвідносно багатоманітним музичним формам та виконання ними життєвих функцій або вибраного аспекту розглядання музичних феноменів.
Проводять класифікацію різного роду типів музично-навчальних дисциплін. У ХІХ столітті класифікацію музикознавства увів австрійський науковець Адлер. Докладно про це йдеться у праці цього науковця «Метод історії музики», опублікованої у 1919 році. Ним було розділено музикознавчі дисципліни на дві : історичну та систематичну.
До першої дисципліни Адлером відноситься історія музики за епохами, країнами, школами, музичною палеографією, систематизацією музичної форми історичного плану , інструментознавство; до іншої – дослідження та обґрунтування законів музичного мистецтва, котре проявляється в тких площинах як гармонія, мелодія, ритміка, естетика, психологія музики, музична педагогіка, фольклористика.
Корінним недоліком в класифікації є механічний поділ історичного та теоретично-системного підходу із вивчення музичного явища. Коли ж історичне музикознавство дотикається до сфери гуманітарної науки, такої як загальна історія літератури, окремі види мистецтва, лінгвістика, то у систематичному, на думку Адлера ми маємо шукати обґрунтування законів музики в інших плошинах, зокрема математиці, логіці, фізіології.
Таким чином, дуалістично протиставлені природньо обумовлені, постійні та незмінні у сутності основи музики як мистецтва та її послідовно змінної форми, котра виникла в ході самого історичного розвитку. У пізніх закордонних працях, котрі присвячені методології музикознавства відтворена висунута Адлером з корективами класифікація.
Пізніше істориком музики Дрегером при збереженні поділу музикознавства Адлером, висувається самостійна галузь, яку той назвав «музичним народознавством», іншими словами музичним фольклором та вивченням музики позаєвропейських народів, музичної соціології, педагогіки, критики, музичної технології. Німецьким музикознавцем Віорою здійснено поділ музикознавства на три розділи: історія музики, етнологія, фольклористика.
Виділяють спеціальні галузі із застосуванням методів вивчення – історичного та систематичного: інструментознавство, звукова система, ритміка, речитатив, багатоголосся, тощо. Класифікація Віори є еклектичною та непослідовною. А такий музикознавчий поділ дисциплін базується на різних принципах; в одному випадку виступає методом розгляду явищ (історичний, систематичний), в іншому – предметом дослідження (народна творчість, позаєвропейська музична культура).
Із перерахованого, Віорою ще відносяться такі наукові дисципліни як інструментознавство з проблемами більшого або меншого загального значення, насамперед етосу в музиці. Тому для цього науковця характерною постає тенденція протиставлення завдання об’єктивно- наукового дослідження музики з оцінкою художніх якостей її ж самої.
Ним виключені окремі твори індивідуальної своєрідності, залишаючи це більше для естетики. Віора до того ж розділяє позицію Адлера, яким зводиться завдання історії музики до розкриття загально еволюційних процесів, вважаючи, що вияв художнього прекрасного музичного мистецтва покладена за межами.
І в такий спосіб музикознавство набуває більш об’єктивного характеру, стає відірваним від художньої практики, боротьби ідейно-естетичного та творчого напрямку, адже конкретні твори – це джерело, матеріал для обґрунтування теоретичної та історичної побудови. У марксистсько-ленінській методології подана основа аби виробити стрункий, закінчений час гнучкої класифікації музикознавчої дисципліни, котрою дозволяється захопити наукові галузі про єдину музику, цілісний зв’язок з метою визначення спеціального завдання кожної. Базисом класифікації виступає співвідношення історичного та логічного методу дослідження всезагальної форми наукового пізнання. Як бачимо ленінізмом-марксизмом ці методи не протиставляються.
За твердженням Фрідріха Енгельса, логічний метод є відображенням історичного процесу в абстрактній та теоретично послідовній формі; відображення виправлене згідно законів, даних від дійсного процесу, з розглядом кожного моменту точки розвитку, в якому процес набуває повної зрілості або інакшими словами класичної форми.
На відміну від логічного методу, історичний спосіб дослідження ставить вимогу розглянути процес у визначеній рисі, але в деталях та відхиленнях, в індивідуальній формі, в якій проявлений в даному відрізку часу та конкретній умові. Тобто це означає, що логічним методом є історичний спосіб, звільнений від історичної форми та випадковостей, що стоять на заваді.
Згідно двом способам у науковому дослідженні радянська наука про музику містила два розділи музикознавство: історичне та теоретичне. Кожен із них містить сукупність приватних дисциплін, які мають спеціальний характер.
А тому на усій всезагальній історії з охопленням музики країн та народів світу, в самостійне вивчення пропонується історія окремої національної культури, групи, об’єднаної на основі географічної, етнічної, культурно-історичної спільності, такої наприклад як історія західноєвропейської музики, музика народів Азії та Південної Америки. Допускається і поділ на історичні періоди: музика стародавнього світу, середньовіччя; за видами та жанрами – історія опери, ораторії, симфонічна камерна музика і так далі.
Від кола явища, історичного відрізку час, вибрання предмета вивчення залежать точка зору дослідника, акцент на тій чи іншій стороні самого ж процесу. До допоміжних дисциплін музикознавства відносимо музичне джерелознавство, котрим до речі виробляються методи критичного аналізу та використовуються різні джерела; до прикладу взяти музичну палеографію – науку, яка вивчає розвиток форм нотного письма; музичну текстологію – критичний аналіз із вивченням історії текстів музичних творів, методу їхнього відновлення.
Отож як з’ясувалося музикознавство пройшло етапи свого розвитку, починаючи Античною добою, Середньовіччя, Просвітництвом, Відродженням із закінчуючи сучасним світом.
Пегас
