Про життя Мойсея де Леона збереглося небагато достовірної інформації, що є типовим для єврейських містиків його доби. У джерелах зазначено, що до 1290 року він проживав у Гвадалахарі, важливому іспанському центрі поширення каббалістичних знань. Пізніше, подорожуючи, Мойсей осів у місті Авіла, де продовжував свою діяльність. Відомим є епізод його зустрічі з палестинським каббалістом Ісааком бен Самуїлом з Акри у Вальядоліді. Саме йому, за власним визнанням, Мойсей повідомив про володіння стародавнім рукописом «Зоар», який нібито містив оригінальні тексти II століття, приписувані легендарному рабинові Симеону бен Йохаю. Це зізнання стало наріжним каменем пізнішої полеміки щодо справжнього авторства тексту, адже після смерті Мойсея його вдова заперечила існування якогось древнього рукопису, стверджуючи, що сам Мойсей був єдиним автором цього містичного трактату.
Сам текст «Зоару» створений архаїзованою арамейською мовою, що не була живою для його часу і містить лексичні, синтаксичні та стилістичні особливості, характерні для людини, рідною мовою якої був іврит. Це стало важливим доказом для відомого єврейського історика і дослідника містики Герсхома Шолема, який на початку ХХ століття вперше науково обґрунтував тезу про те, що «Зоар» був написаний у XIII столітті саме Мойсеєм де Леоном. За словами Шолема, цей твір не був підробкою в злочинному сенсі, а радше був спробою надати новий імпульс традиційній релігії, яка опинилася під тиском раціоналістичної філософії Маймоніда та його послідовників. Через містичний коментар до П’ятикнижжя, побудований у формі діалогів між Симеоном бен Йохаєм та його учнями, Леон зобразив нову структуру сакральної реальності, засновану на десяти сефірот — еманаціях Божества, що творять космічний порядок.
У творі простежується глибокий вплив не лише старозавітних та рабинських традицій, а й філософських течій, зокрема неоплатонізму. Цей вплив проявляється у концептуалізації божественного буття як ієрархії еманацій, подібно до неоплатонічної системи виведення множинного з єдиного. Окрім того, в Зоарі присутні фрагменти, які, за лінгвістичними та термінологічними особливостями, перегукуються з працями інших відомих каббалістів Іспанії, зокрема Йосефа Гікатілли. Його праця «Гіннат Егоз» («Горіховий сад») містить поняттєвий апарат, подібний до того, що використовується в Зоарі. Це дозволяє зробити припущення про інтелектуальну взаємодію між ними або принаймні свідчить про спільну традицію каббалістичного дискурсу.
Культурний і релігійний контекст створення «Зоару»
XIII століття в Іспанії стало добою культурного синтезу, релігійного суперництва та філософських трансформацій. На тлі співіснування юдаїзму, християнства та ісламу формувалося складне інтелектуальне середовище, в якому раціоналізм, філософія та містицизм перетиналися і взаємодіяли. «Зоар» став не просто коментарем до П’ятикнижжя, а космологічною мапою Всесвіту, де людина, її душа, ритуали та молитви — це частини великої містичної системи. Кожен вчинок, слово чи думка можуть вплинути на верхній світ, гармонізуючи або порушуючи божественний порядок. Такий підхід був особливо актуальним у період релігійних сумнівів та соціальної нестабільності, коли спільнота шукала не стільки знань, скільки зв’язку з трансцендентним. У цьому сенсі «Зоар» виконував не лише пізнавальну, а й сакральну функцію, будучи інструментом духовного пробудження.
Попри критику та сумніви щодо авторства, більшість послідовників каббали прийняли «Зоар» як автентичне одкровення, незалежно від того, чи був він дійсно написаний Симеоном бен Йохаєм. Адже його духовна глибина, поетичність та багатство символіки перевершували звичайні інтелектуальні конструкції. Саме ця сила тексту, а не історична достовірність, зробила його канонічним у каббалістичній традиції.
Іван Гудзенко
