Класифікація знань і причини сумніву
Декарт починає з критики знань, отриманих із традиції та авторитетів. На його думку, авторитети часто суперечать один одному, тому їхні твердження не можуть вважатися беззаперечними. Емпіричні знання також викликають сумнів, адже людські почуття можуть обманювати — ми сприймаємо ілюзії, бачимо сни, маємо галюцинації, а тому не можемо бути певні, що чуттєвий досвід точно відповідає реальності. Навіть математичні істини не залишаються поза сумнівом, оскільки люди здатні помилятися в обчисленнях або логічних висновках.
Гіпотеза «злого демона»
Щоб довести сумнів до найвищого рівня, Декарт вводить гіпотетичного всемогутнього демона, який здатен обманювати людину у всьому. Цей демон може створювати ілюзію зовнішнього світу, змушувати відчувати речі, яких немає, і навіть навіювати переконання в істинності хибних тверджень. Однак Декарт доходить до висновку, що навіть у випадку такого всеохопного обману є щось, у чому не можна засумніватися. Якщо хтось сумнівається, мислить або відчуває, то він уже існує як мисляча істота. Звідси випливає знамените твердження cogito, ergo sum — «Я мислю, отже, я існую». Ця формула стає першим безсумнівним твердженням, фундаментом усієї філософської системи Декарта.
Філософське значення методичного сумніву
Методичний сумнів став поворотним моментом у розвитку європейської філософії. Він відкрив шлях до нової концепції пізнання, заснованої не на авторитеті чи традиції, а на раціональному мисленні. Саме через нього Декарт започаткував епоху раціоналізму, де розум стає головним критерієм істини. Його підхід вплинув на подальших мислителів — від Спінози й Лейбніца до Канта, які розвивали ідею пізнання через розум і критичний аналіз.
Іван Гудзенко
