Історія релігій, Іудаїзм        26 Серпня 2014        319         Прокоментуй!

МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ ПИТАННЯ ЄВРЕЙСЬКОГО ЕТНОГЕНЕЗУ

evrrrrАктуально сьогодні визначити теоретико-методологічні засади дослідження феноменів етносу та нації представниками різних напрямів української та світової політичної думки. Доречно зауважити, що вчені по-різному підходили до визначення понять „етнічна група”, „етнічність”, „етнічна ідентичність”. Так, наприклад, якщо для А.Білінського народ є групою поєднаною кровними зв’язками, то М.Вебер називає підтримання суб’єктивної віри у своє спільне походження, а дійсні кровні зв’язки для нього не мають значення.

Користуючись майже одним і тим набором критеріїв (біологічні чинники, культурно-історичні, психологічні), вчені розглядають радше як біологічну, а не соціальну спільність. Можна визначити, що головною ознакою етнісної системи є визнання етнічним колективом своєї єдності.

Більш складнішою у світовій науці виявляється ситуація із визначенням поняття „нація”. З огляду на ці обставини дослідження загальної проблеми доцільно мати на увазі такі основні теорії нації, як політичне, психологічна, культурологічна, історико-економічна та етнічна.

Актуальність дослідження проблеми полягає в тому, що існує потреба вирішення комплексу політичних, правових та соціально-культурних питань, пов’язаних зі створенням необхідних сприятливих умов для всебічного розвитку всіх національних груп, у тому числі і єврейської. Вибір проблематики обумовлений декількома причинами:

–  по-перше, в умовах незалежності української держави найважливіше питання державної політики – плідне співробітництво, мир і злагода у багатонаціональній родині під назвою Україна;

-по-друге, у цих умовах прагнення національних меншин до самоідентифікації трансформується у динаміку дій і конкретних рішень на місцевому, державному і навіть міждержавному рівнях;

– по-третє, реалії сьогодення диктують нові підходи у налагодженні зв’язків із численними єврейськими діаспорами не лише в Україні, а й дальнього зарубіжжя зокрема.

Мета і завдання даного дослідження – на основі теоретичних узагальнень здійснити спробу наукового етно- та націогенезу єврейського населення задля утвердження сучасної етнодержавницької концепції України.

Для реалізації і досягнення мети ставляться такі завдання:

–     обґрунтувати класифікацію основних напрямів етнополітичної думки щодо єврейської національної меншості;

–     встановити відмінність між етнодержавотворчим підходом до проблем становлення єврейської нації і традиційно-історичними концепціями;

–     проаналізувати проблеми взаємодії єврейського етносу, нації, еліти та особи у етно- та націотворчих процесах;

–     прослідкувати динаміку соціально-політичного процесу територіальної самореалізації єврейської меншини України та проблеми її реалізації у механізмі місцевого самоврядування;

–     визначити ступінь наукової розробки та основні джерела у дослідженні проблеми походження єврейського питання.

Проблеми єврейської національної меншини у Росії і в Україні знайшли своє відображення у наукових розробках вітчизняних та зарубіжних дослідників. Ще дореволюційні автори С. Дубнов, Ю. Гессен вказували на цілеспрямовану політику Росії стосовно єврейського населення. Вона втілилася у складну систему правових обмежень і вражає не стільки своєю несправедливістю і жорстокістю, скільки своєю обмеженою бездарністю.

Проголошенням незалежної України було покладено початок сучасному етапові досліджень єврейської національної меншини як суб’єкта політичного процесу в Україні. Праці В.І. Гусєва, Я.С. Хонігсмана, О.Я. Наймана присвячені цим проблемам.

Сучасні політологи, історики, соціологи, філософи, культурологи намагаються систематизувати багатоманітність концептуальних підходів, узагальнити накопичену фактологічну базу емпіричних досліджень теорії етносу, нації, національних відносин та звільнитися від догматичних схем задля об’єктивних знань щодо проблем етно- та націогенезу. Сьогодні в українській етнополітології склалася певна школа на чолі з Ю.Римаренком, котрий, започаткував новий напрям наукових досліджень – етнодержавництво. Вчених цієї школи об’єднують обопільні історіософські підходи, національне бачення українських проблем, де їх етнополітичний зріз, націософське розуміння державницьких та етнічних проблем.

Концептуально можна визнати правомірність висновку стосовно того, що немає і не може існувати такого визначення понять „етнос” та „нація”, яке задовольняло б усіх і не викликало ніяких заперечень. Натомість етнос розглядається як збірний термін і методологічний феномен і визначається як сталий колектив людей, який склався в результаті природного розвитку на основі специфічних стереотипів свідомості й поведінки. Головною ознакою існування етносу як стійкої системи, що протиставляє себе решті подібних колективів людей за принципом „ми – вони”, є визнання етнічним колективом своєї єдності. До поняття ж „етносу”, який відображає ті об’єктивні процеси, котрі відбуваються у суспільстві не треба підходити лише як до соціального, бо він – продукт не тільки свідомість, а й людської природи, відображення певної фізичної або біологічної реальності. Саме тому етнос існує за всіх соціально-політичних режимів, у будь-якій фазі розвитку народу.

Процес етнічного розвитку слід розглядати не однолінійно, а скоріше дискретно, бо він є, по суті, хвилеподібним і локальним. Тому, очевидно, етногенез є певним фоном, на якому еволюціонує спонтанний, безперервний, глобальний соціальний розвиток.

Можна погодитися з думкою тих вчених, які розглядають націю як фізичну, політичну та культурну спільноту, і підтримати тезу про те, що в процесі державотворення етнічна спільнота трансформується в національну, тобто стає нацією. Очевидним є те, що націю потрібно вивчати і як категорію політичну, що виникає на засадах культурно-історичної та духовної єдності. Інтегруючими чинниками тут стають політична свідомість, громадянська єдність, національна ідея в цілому.

На думку О. Довженкова методологія політичного дослідження виступає як конкретизація загальнонаукової методології відносно політичної сфери життя суспільства [1, с.127]. В основі позитивістської методології лежить думки про те, що для соціогуманітарних наук взірцем мусять слугувати природничі науки а політичні науки має бути звільнено від усяких суспільних аргументів.

Міжетнічні відносини – це відносини передусім між титульною національно-етнічною спільнотою та національними меншинами. Відносини за участю одного із зазначених суб’єктів з державними органами та посадовими особами з приводу врегулювання міжнаціональних відносин досить часто спрямовані на збереження національної самобутності меншини задоволення національно-культурних потреб її представників. Євреї стали відомим фактором в житті Європи якраз тоді, коли капіталізм отримав перемогу і міцно утвердився в більшості європейських держав. Має на життя точка зору, яка пояснює існування євреїв ворожістю народів серед яких вони жили і які не були готові включити їх у своє середовище. Але насправді такого роду вивчення було неодноразово проголошено метою християнських і мусульманських народів на протязі багатьох років. Ключову роль вони відводять еліті, лідерам, які не рідно переслідують такі цілі, які не завжди відстоюють інтереси народу. Умовно методи етнополітології можна поділити на деякі групи:

– загальнологічні: аналіз і синтез, індукція і дедукція, діагноз і прогноз, спостереження і експеримент;

–  теоретичні: системний, історичний, порівняльний, діалектичний;

– емпіричні: безпосередній нагляд, контект-аналіз документів та інформаційних потоків.

Головним поняттям системного підходу виступає певний ідеальний об’єкт, що розглядається як складне цілісне утворення. Застосування системного підходу дає змогу розглянути процес формування етнополітичної доктрини в Україні. Провідне місце у етнополітичних дослідженнях належить порівняльному методу, який цінується, як перспективний для багатства методологічного інструментарію.

Велике значення належить діалектичному методу, який дозволяє визначити внутрішні суперечності етнополітики як джерела її розвитку та рушійної сили етнополітичних змін в українському суспільстві. Широке розповсюдження у сучасній науці отримав конструктивістський підхід до розуміння етнічної спільності, який визначає нації, етноси. Етнічність за конструктивістами – це процес конструювання уявних спільностей яких ґрунтується на вірі в те, що вони пов’язані природними зв’язками єдиним піком культури. У процесі залучення членів етнічної групи до колективних дій на вирішення по політичних соціальних етнічних завдань. Головним здобутком радянської методології у вивчення людського суспільства, у тому числі етногенезису, є історизм, тобто осмислення соціальних явищ у їх тривалому розвитку. В працях П. Кушнера. Зокрема у його монографії „Етнічні території та етнічні кордони” акцентується на значенні територіальної взаємодії етнічних спільнот для процесів їх формування та розвитку, визначається роль національної етнічної самосвідомості. Теорію етносу вивчив С. Токарєв у праці „Проблема типологии этнических общностей”. Провідна роль у розробці теорії етносу належить Ю. Бромлею, який визначив етноси як усталені сукупності людей, що характеризуються певними власними етнічними властивостями (мовою, культурою, самосвідомістю).

Отже, націю можна визначити як соціальну спільність зі сформованою усталено самосвідомістю своєї ідентичності (спільність історичної долі, психології й характеру, прихильність до національних матеріальних та духовних цінностей, національної символіки, національно-екологічні почуття тощо), а також територіально-мовну та економічну єдність.

Треба також наголосити  на політичних факторах, які поряд з економічними і соціальними відіграють вирішальну роль у процесі розвитку націй. Особливо зростає роль політичних факторів під час формування і функціонування нації, яку Ю.Римаренко називає ще „українським етнополітичним організмом”, який охоплює українські етнічні спільноти та етнічні групи. Звідси конче потреба розглянути саме етнонаціональне буття як один з державотворчих факторів, що надає державі вкоріненість в життєдіяльність нації, етносу [2, c.19]. У дослідженням підкреслюється, що нове поняття „етносоціальний організм” дає змогу глибше пізнати сутність нації, уможливлює виявлення її етнічного та соціального змісту, розуміння національної ідеї як реакції самозбереження суспільства, середовища існування і розвитку особи, національної своєрідності народів та потреби у розбудові національної держави. У поняття ж „українська політична нація” вкладається державницько-правовий зміст, що випливає із суверенності України, котра включає як національний, державний, так і передовсім народний суверенітет. Такий підхід враховує міжнародно-правову традицію у розумінні спільності громадян однієї держави і є, зрештою, дійовим фактором розвитку демократії та національної безпеки України. З огляду на вищевикладене можна дати визначення політичної нації. Вона являє собою мета етнічну політичну спільність, яка передбачає плідне співіснування соціальних, етносоціальних елементів і понять основного рівня-класів, прошарків, етнічних груп. Звідси випливає саме розуміння сучасної нації як відкритої політичної системи, що історично склалася на певній території і усвідомлює себе як народ, спільноти громадян окремої держави.

У вужчому розумінні, нація – це етнічна спільнота людей певної національності, як на території окремої держави та його діаспори. Якщо перше визначення віддзеркалює переважно сферу державності і громадянства, то друге – походження, виховання і культуру. Але ці визначення не заперечують одне одному. Дотримання зазначеного підходу у визначенні нації даватиме змогу долати національну обмеженість і спонукати створення відповідних умов для консолідації українського суспільства навколо ідеї національної держави, де поважатимуться права людини незалежно від її етнічної приналежності. Проаналізовані теоретико-методологічні парадигми етногенезу та націотворення дають змогу зробити ряд висновків. По-перше, з другої половини ХІХ ст. питання виникнення, становлення і розвитку українського етносу та формування нації постійно перебували в центрі уваги істориків і філософів, політичних діячів та мислителів.

І, нарешті, в теоретичних і методологічних концепціях учених усіх напрямів політичної думки, попри їх відмінності і особливості, було чимало спільних ідей та підходів до проблем етно- та націогенезу.

Для розуміння процесу української історії і в його межах – діалектики становлення етносу та нації важливу роль відіграють порядкуючи критерії, які не дадуть загубити в безмежній строкатості історичних фактів. Таким критерієм розвитку політичної думки є періодизація українського історичного процесу. Доречно зауважити, що проблема періодизації сучасної української історіографії ще й досі є дискусійними, поза як не вироблено єдиних критеріїв її поділу. Взагалі, як на нашу думку, періодизацію українського поступу доцільно проводити спираючись на етапи формування української державності. В цьому випадку важливо звернутися до загальновідомих концепцій М.Максимовича, В.Антоновича, М.Грушевського, так і політологічної теорії В.Липинського, С.Томашівського, Д.Донцова, Ю.Вассияна, а також підходи сучасних авторів Я.Ісаєвича, Я.Дашкевича, Н.Яковенка, Я.Грицака, О.Майбороди, та інших. Можна зробити припущення, що теоретико-методологічні схеми та фаховий інструментарій різних напрямів політичної думки та історіографії відображали панівну в ті чи інші часи національну ідеологію, та поява нових інтерпретацій була замовлена змінами передусім у політичному житті суспільства. Сучасні автори пропонують зображувати процеси етно- та націогенезу у вигляді розвитку по спіралі. Спіраль, що розкручується знизу вгору, символізує безперервну еволюцію, яка час від часу гальмується або повертається назад, та згодом відроджується на більш прогресивних засадах. Причому національний розвиток як раз припадає на етап найвищого стабільного розвитку в той чи інший історичний період. За радянські часи було розроблено етнопологічну концепцію Л. Гумільовим, яка полягала у „біосферному” підходу, який зосереджує увагу на біологічних принципах етногенезу. Етнос, за Гумільовим – це природне утворення оскільки в основі етнічної, спільноти міститься відчуття [3, С. 14]. Існування різних етносів у межах однієї імперії (держави) мало як позитивний так і негативний наслідки. До перших необхідно віднести консолідуючі та роз’єднавчі тенденції, що, з одного боку, зміцнювали економічну і політичну могутність держави, а з другого – величезні простори країни ускладнювати управління, і тому сепаратиські тенденції час від часу давали про себе знати.

Ще більше значення мають прояви етнічності на рівні груп. Адже етнос – це перш за все і основним чином відносно стійка соціокультурна спільність. Кожен народ, великий чи малий, має свій неповторний культурний облік. Завдяки цьому фактору свій дуже багатоманітний. Культури різних народів слугують невичерпним джерелом збагачення та рушійними силами розвитку всіх цивілізацій і глобальної культури. Якщо задуматися, майже всі елементи нашого буденного життя звідки-то прийшли: починаючи від давньоєгипетського ритуалу гоління і закінчуючи переглядом новин по апарату, винайденому в Англії та Німеччині і зробленому, скоріше всього, в Японії, Малайзії або на Тайвані. У свою чергу багато елементів світової культури, особливо ті, що називаються універсальними людськими цінностями, а також сучасні політичні інститути, у кожній країні мають специфічне національне забарвлення і особливості. [4, С.4-5].

Роль етнічності у відносинах між окремими людьми і між народами яскраво і нерідко у граматичній формі проявляється у галузі політики. Кількість держав у сучасному світі не досягає двохсот, а груп, що відносяться до категорії етносу, нараховується декілька тисяч. Тому держав з етнічно однорідним населенням незначна кількість, а більшість країн – поліетнічні або, використовуючи звичну термінологію багатонаціональні. У таких країнах проблема відносин між окремими народами, між більшістю і меншістю стає важливою віссю політичного життя.

Проблема набуває особливо гострого характеру, якщо політичний режим з якихось причин не в змозі знайти формулу взаємостосунків і способів національно-державної інтеграції, прийняття в крайньому випадку для відносно крупних етнічних груп. За таких обставин етнічність нерідко стає платформою для політичної мобілізації під гаслами  автономії, суверенітету або незалежності.  У політичній нації важливо дослідити питання виникнення теорії еліт та проблеми взаємодії еліти та народу, нації та держави. Доречно також взятися до аналізу проблеми суверенізації, нації та особи у політичній державі. Треба підкреслити, що ієрархічна побудова світу потребує наявності вищих та нижчих початків. Цей закон діє і в суспільстві, яке може мати функціонувати лише за умов чіткого підпорядкування. Суспільство – це складна система з певною структурою і наявними зв’язками між елементами цієї структури. Жодна система не може обійтися без організації, координації та підпорядкування. Вона мусить мати центр, який керує усім цілим. Слід константувати, що зміна суспільно-політичних орієнтирів повсякчас потребує нової структуровнаості етносоціального організмсу. Одним з виявів є принцип елітарності. Хоча у повсякденному житті з елітою ототожнюється вищий прошарок панівного класу, критеріями елітарної приналежності можна вважати як інтелектуальний рівень особи, рівень її доходів, достатку, так і високий соціальнйи статус, лідерство у своїй сфері діяльності.

Найважливішою функцією національної еліти є функція винроблення зразків людської поведінки, на які орієнтуються всі члени суспільсва, тому без соціальної еліти, яка повинна формувати ці зразки, розвиток суспільства стає непередбачуваним. Тому, політична еліта повинна мати психологічні, соціальні й політичні якості, що уможливлюють її участь у націотворенні, а саме – жити духовними потребами народу, творити нові знання та досвід, свідомо працювати на соціально орієнтований розвиток тощо. Важливою методологічною проблемою є дослідження етнічної та національної самосвідомості як форми самопізнання народу. Дослідники по різному оцінювали значення свідомості в становленню етносу та нації, особливу увагу приділяючи або національному характеру, психологічним характеристикам народу (народники), або визначенню носії національної свідомості (консерватори), або „руху народу” (націократи). Одначе треба зауважити, що етнічна самосвідомість є певним підгрунтям свідомості національної, причому необхідно розрізнити етнічну самосвідомість за її носіями.

Національна самосвідомість своїми джерелами має етнічну з її традиціями, мораллю, забобонами, релігією тощо. Згодом вона підноситься до політико-державницької самовизначенності, спираючись на історичні розвиток народу. Досліджуючи етнічні явища у їх діалектичному взаємозв’язку з політикою склались теоретичні підходи, які спираються на різні методологічні принципи. Їх специфіка більшою мірою визначається характером інтерпретації етнічної природи, а саме: є  відповіддю на питання про долю та історичне буття етнічного; про основу етнічності; про моно- чи багатофакторну природу етнічних феноменів; про асиміляцію; про причини і наслідки етнічних конфліктів тощо.

Вивчаючи етногенез євреїв не можна обминути історію семітів загалом оскільки сьогодні в світі виникає чимало непорозумінь через ототожнення семітів з євреями звідси й неправильне тлумачення терміну антисемітизм [5, с. 228].

 Доктор політичних наук  Сергій  Кальян

Література

  1. О. Долженков Вісник Державної академії керівник кадрів культури і мистецтв. Порівняльно-політологічний метод специфіки і здобутки. – С.127
  2. C. Римаренко Самовизначення особи нації держави. – К., 1999. – С. 19.
  3. Л. Гумилев Этносфера, история людей и природы. – М., 1993, С. 14.
  4. В. Нікітюк Статус етнонаціональних меншин (порівняльно-правовий аспект). – К, 1996.
  5. Г. Лозко Етнологія України. Філософсько-теоретичний та етнорелігійний аспект. – К., 2001. – С. 226.

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Пошук
Рубрики
Ми у Facebook