Після розпаду імперії Александра Македонського Юдея опинилася між двома елліністичними центрами сили — Птолемеївським Єгиптом і Селевкідською Сирією. У середині II століття до н. е. контроль над регіоном перейшов до Селевкідів. За правління Антіоха IV Епіфана (175–164 рр. до н. е.) Юдея стала об’єктом цілеспрямованої релігійної та культурної уніфікації.
Значення імені «Маккавей»
Ім’я «Маккавей» первісно було почесним титулом Юди, одного з синів священика Маттатії з Модіїна. Ймовірно, воно походить від єврейського слова, що означає «молот», і символізує рішучість та військову силу. Згодом ця назва поширилася на всю родину та на політичний рух, який вони очолили. У джерелах пізнішого періоду термін «Маккавеї» використовується паралельно з назвою «Хасмонеї» — за ім’ям предка роду.
Релігійний конфлікт та заборона юдаїзму
Антіох IV намагався зміцнити свою державу шляхом уніфікації культів і просування поклоніння Зевсу як верховному божеству. Юдаїзм із його радикальним монотеїзмом та концепцією Божого Закону як абсолютного авторитету сприймався як загроза імперській єдності. У відповідь Антіох запровадив репресивні заходи: було заборонено дотримання суботи, свят, обрізання, читання Тори, а всі знайдені сувої Закону підлягали знищенню.
Кульмінацією цієї політики стало осквернення Єрусалимського храму у 168–167 рр. до н. е., коли в Святая Святих було встановлено вівтар Зевса. Цей акт мав не лише релігійне, а й глибоке символічне значення, оскільки порушував саму основу ізраїльської ідентичності.
Початок повстання та роль Маттатії
Осередком опору став дім священика Маттатії з Модіїна. Вбивство ним елліністичного жерця та царського урядовця стало відкритим викликом селевкідській владі. Маттатія разом із п’ятьма синами — Іваном, Симоном, Юдою, Елеазаром і Йонатаном — перейшов до збройної боротьби. До руху приєдналися побожні групи, зокрема хасидеї, для яких вірність Закону Мойсея була вищою за політичні компроміси.
Після смерті Маттатії керівництво перейшло до Юди Маккавея, який поєднав партизанську тактику з глибокою релігійною мотивацією. Він інтерпретував боротьбу як священну війну, продовження біблійної традиції визвольних воєн Ізраїлю.
Юда Маккавей і Ханука
Найвизначнішою подією діяльності Юди стало відвоювання Єрусалима у 164 році до н. е. та очищення Храму. Повторне освячення святилища 25 кислева стало основою свята Ханука, яке закарбувало пам’ять про перемогу релігійної вірності над примусовою асиміляцією.
Військові успіхи Юди не означали остаточного миру. Боротьба тривала на різних фронтах, а сам Юда загинув у бою після кількох років керівництва рухом.
Хасмонейська держава та трансформація руху
Після Юди владу послідовно перебрали його брати Йонатан і Симон. За Йонатана було закладено традицію поєднання первосвященицької та світської влади, що викликало спротив серед частини релігійної еліти й сприяло формуванню фарисейської опозиції.
Найбільшої територіальної та політичної могутності держава досягла за правління Йоханана Гіркана I (134–104 рр. до н. е.). Водночас саме в цей період рух Маккавеїв остаточно втратив свій первісний характер релігійного опору й перетворився на звичайну елліністичну династію з прагматичною політикою та внутрішніми конфліктами.
Маккавеї відіграли ключову роль у збереженні юдаїзму як релігійної та культурної системи в умовах елліністичного тиску. Їхня боротьба стала прикладом спротиву культурній уніфікації та символом права спільноти на вірність власному одкровенню.
Іван Гудзенко
