Історія релігій        29 Липня 2014        146         Коментування вимкнено

Людина перед Богом

lydУ Бога немає релігії. Махатма Ганді

Релігія… Саме це слово, а також багато речей, асоціативно з ним пов’язаних, викликають у людей цілу гаму емоцій. У когось – тихе благоговіння, в інших залежно від їхніх поглядів – фанатичний запал чи легку іронію, а в декого й жорстке неприйняття (правда, таких войовничих атеїстів останнім часом явно поменшало). Але, крім всього іншого, релігія це ще й надзвичайно цікавий об’єкт для вивчення, багатогранне, глибоке й таємниче явище.  Тож, спробуємо його дослідити!

І почнемо із структури релігії. Цікавим є вже той факт, що при всій колосальній різноманітності релігійних вірувань у них є спільні структурні особливості, які можна порівняно легко виділити. Зокрема, в будь-якій релігії (від первісних до сучасних) можна виділити доктринальну сторону.  Маємо на увазі сукупність міфів, священних книг, богословських та релігійно-філософських вчень.

Далі, кожне віровчення має свій культ, тобто, обрядово-ритуальну сторону: приклад цьому християнське церковне богослужіння. Також кожна або практично кожна релігія має власну форму соціальної організації. Приміром, у християнстві це – церква як спільнота віруючих, в ісламі – умма, в буддизмі – сангха. Однак усе це не головне. Якщо образно порівняти релігію з деревом, то її корінь – релігійний або (як його вищий ступінь) містичний досвід. Йдеться про зустріч людини в глибині її власної душі з Богом, Абсолютом, Трансцендентним, Надприродним: одним словом, називати це можна по-різному, але його сутність від цього не міняється! Без такого внутрішнього досвіду (або коли його бракує) все інше в релігії перетворюється на мертву форму. Натомість цей таємничий досвід  вносить життя і в доктрину, і в культ, і в суспільну організацію.

Із структурою релігії найтіснішим чином пов’язане питання про її походження. Гіпотез тут існує доволі багато, і деякі з них дотепні. Наприклад, ми, діти Країни Рад, звикли до марксистської теорії походження релігійної віри. Складалася вона, нагадаємо, з двох основних пунктів. По-перше, доводили марксисти радянського «розливу», релігія породжується людським невіглаством і страхом перед незрозумілими первісній людині силами природи. А це означає, що чим більше ми отримуємо достовірних знань про навколишній світ, тим меншою стає потреба в ірраціональній вірі. Але з життя ми знаємо: люди високоосвічені, навіть значна частина професійних вчених є або принаймні часто бувають віруючими. Другий марксистський фактор походження релігії – те, що її нібито вигадали жерці та інші можновладці заради одурманення та впокорення наївного простолюду (пам’ятаєте сакраментальне «Релігія – опіум для народу»?!). Однак теза, згідно якій віра по суті ґрунтується на свідомому обмані, теж явно не витримує критики: переважна більшість священнослужителів та духовних лідерів усіх часів і народів, безумовно, були і є щиро віруючими.

Є й інші атеїстичні гіпотези походження релігії. Наприклад, геніальний безумець Фрідріх Ніцше на відміну від Маркса вважав, що це не багаті придумали віру заради поневолення бідних, а навпаки бідні (точніше, слабкі) створили її, аби пом’якшити (хоча б у своїх фантазіях!) тиск з боку сильних. А творець психоаналізу Зігмунд Фрейд доводив, що поклоніння Богу походить від авторитету батька в очах маленької дитини. Важливо, що всі ці критики релігії виходили з мовчазного припущення неіснування Бога та надприродної реальності в цілому (згадати хоча б гучний вислів того ж таки Ніцше: «Бог помер!»). Але як же тоді бути з основою віри – релігійним досвідом? Зводити його лише до самообману та галюцинацій навряд чи коректно. До того ж, якщо сама основа релігії ілюзорна, як тоді пояснити її надзвичайну життєстійкість і практичну корисність для віруючих в якості духовної опори та морального орієнтиру?

Тож, залишається припустити, що релігія має справу не з ілюзіями, а із специфічною нематеріальною реальністю. Але тоді виникає природне питання: якщо джерело всіх віровчень (для простоти назвемо його Богом) одне, то чому самі ці вчення настільки різні? Втім, відповідь на нього проста: різними є самі люди і відповідно їхні цивілізації та культури. Тут напрошується класичне порівняння з водою та посудинами різної форми та розміру, в які цю воду набирають. Далі, Бога часто називають Учителем людства, а справжній вчитель завжди шукає індивідуальний підхід до кожного учня. Нарешті, сама по собі духовна реальність очевидно є багатогранною, тому закономірно, що кожна традиція відкриває в ній якусь свою неповторну грань.

Отже, спростувати існування Бога та інші релігійні постулати практично неможливо, але натомість чи можливо їх довести? Доказів буття Божого у світовій філософії від Аристотеля до Канта вистачало. А, приміром, середньовічні католицькі богослови висунули їх аж п’ять – Бог як Першодвигун, Першопричина тощо. Проте навряд чи ці докази можна вважати незаперечними.  Дійсно, якби ці «докази» були настільки ж переконливими як, наприклад, геометрична теорема Піфагора, то з ними мусили б погодитися всі. Насправді ж ми бачимо, що атеїстів (особливо в наш час) досить багато, і серед них, безперечно, є дуже розумні, обізнані й обдаровані люди. Тобто, говорити можна хіба що про більш чи менш переконливі аргументи на користь релігії, але аж ніяк не про неспростовні докази. Однак тоді може виникнути питання: «Якщо Бог дійсно існує, то чому Він дає людям привід сумніватися у своєму існуванні?» На нашу думку, справа тут у повазі Вищих сил до нашої свободи вибору. Тобто, віра має бути (і дійсно є!) справою особистого вибору кожного з нас. І саме тому її істини не можуть бути доведені: адже будь-які докази (приміром, математичні або юридичні) мають примусову силу.

Ще одне гостре питання, яке просто не можна обійти увагою, стосується походження зла. Справді, якщо Бог дійсно всеблагий і всемогутній, то чому Він взагалі допустив виникнення зла і чому з цим злом у реальному житті буває так важко боротися? Очевидно, якоїсь єдино правильної відповіді на подібні питання бути не може. Для прикладу опишемо точку зору, якої щодо цієї проблеми дотримується переважна більшість християн.  Згідно ній уже сам акт творення світу Богом є проявом жертовності з боку Творця. Тобто, Господь від самого початку зробив свої творіння (у тому числі, нас, людей) вільними, дав їм свободу вибору. Тим самим Він обмежив власну всемогутність, адже свобода передбачає наявність вибору між Добром і Злом або, що те ж саме,між єдністю з Богом та відпадінням від Нього. Саме це зробило можливим помилкове використання Божественного дару свободи (у християнській термінології це й називається гріхом). Гріх – відпадіння від Бога, а значить від джерела любові, мудрості, гармонії, повноти життя. Наслідки цієї помилки воістину катастрофічні, і кожен з нас відчуває їх на собі. Це роз’єднаність нашого духу та плоті, а через це смертність, дисгармонія між розумом та серцем (або в інших термінах між свідомістю й підсвідомістю), відчуженість від інших людей та природи. При цьому впасти в гріх легко, а от звільнитися від нього дуже важко. Чому? Річ у тім, що й після гріхопадіння Божі творіння зберігають за собою свободу вибору, і ця свобода часто буває спрямована на зло. Наприклад, якщо свідомо (розумом) ми хочемо покаятися й виправитися, а підсвідомо й далі чіпляємося за свої негативні схильності, то результату, скоріше за все, не буде: адже саме підсвідомість є більшою частиною «айсбергу» нашої психіки.  Також всі ми є єдиним цілим, а тому, як співається у відомій рок-композиції, «скуті одним ланцюгом» гріха. Ось чому рухатися вперед, до вищої мети, ми, за великим рахунком, можемо тільки разом. Та й взагалі людина не здатна лише власними силами повністю очиститися від зла: надто вже сильно ми ним вражені. З іншого боку, навіть сам Господь не може нас врятувати без нашої згоди та вірно спрямованих зусиль (згадаймо принцип свободи вибору!). То що ж, виходу немає? Є, і він полягає у синергії – поєднанні зусиль Бога та Його творінь! Ось чому, з християнської точки зору, для спасіння світу знадобилося народження на Землі Сина Божого і Боголюдини Ісуса Христа. Спасителем міг стати лише той, хто об’єднував у собі Божу та людську природи. До речі, Христос є також і найяскравішим уособленням Божественної жертовності.

Ще одне важливе питання – співвідношення монотеїзму та політеїзму. Традиційно шанувальники Єдиного Бога (іудеї, християни, мусульмани) відзначалися крайньою нетерпимістю до так званого «язичництва» – поклоніння багатьом богам, які вважалися ідолами і навіть бісами. Але, на наш погляд, чіткої межі між єдинобожжям та багатобожжям просто не існує. Дійсно, всі монотеїсти вірять не лише у Бога-Творця, а й в інших надприродних істот – янголів, демонів, святих небожителів, яких «язичники» цілком могли б вважати богами чи напівбогами. І навпаки прибічники політеїстичних вірувань (приміром, індуїзму) вважають своїх незчисленних богів проявами Єдиного Абсолюту-Брахмана.

Пов’язано це з ще однією й притому менш очевидною відмінністю – між пантеїзмом та теїзмом, різновидом якого є монотеїзм. Нагадаємо, пантеїсти вірять, що насправді не існує нічого, крім згаданого вище Абсолюту. Назвати цю вищу сутність Богом теж можна, але це було б не зовсім точно. Дійсно, Бог із звичної нам монотеїстичної точки зору створив Всесвіт з нічого, а з пантеїстичної – Абсолют сам став Всесвітом. Таким чином, все інше, окрім Єдиного, приміром, матеріальний світ та наші власні особистості є лише ілюзією, майєю!  Яка з цих двох точок зору є ближчою до істини? Особисто мені більш до душі монотеїстичний погляд: не хочеться вважати себе лише примарною ілюзією! До того ж, навіть з чисто філософської точки зору існує не лише Ціле, а й частини. Звичайно, Творець єдиний із своїм творінням (іманентний йому), але в той же час і відокремлений від нього (трансцендентний): згадаймо у зв’язку з цим християнський догмат про нероздільність та незлитність (наприклад, Божественної та людської природи у Христі). Однак і в цієї «медалі» теж є свій зворотний бік: на практиці пантеїсти часто бувають терпиміші за монотеїстів. Це й зрозуміло, бо як можна бути нетерпимим до іновірців, якщо вони теж є проявом всюдисущого Абсолюту?! Тож, у кожного із згаданих поглядів є свої переваги і, чесно кажучи, «ламати списи» через це питання особливого сенсу немає.

Незрівнянно гострішою виглядає проблема догматизму. А він, у свою чергу, є зворотним боком характерної для релігії схильності давати готові відповіді буквально на всі питання. Адже не секрет, що часто люди приходять до віри і тримаються за неї саме через розгубленість та відсутність життєвих орієнтирів. Їм (власне, всім нам!) потрібна якась внутрішня опора, «компас» у бурхливому життєвому морі. І релігія дає їм таку опору, проте часом надто дорогою ціною! Це і є догматизм – прийняття свого бачення істини (наприклад, у вигляді релігійних догматів) за саму істину. Небезпечні наслідки цього доволі очевидні. По-перше, для догматика носій іншої точки зору (часто-густо такий самий догматик!) легко стає непримиренним ворогом. Дійсно, це на словах легко відокремити гріх від грішника, а «єресь» від «єретика». На ділі ж ненависть до умовного «зла» елементарно переноситься на його носіїв. А звідси релігійна нетерпимість, котра проявляється у кривавих погромах, війнах та інквізиціях (втім, заради справедливості зазначимо, що нетерпимість в атеїстичних догматиків, наприклад, комуністів, може зашкалювати ще більше).

По-друге, догматичне мислення призводить ще й до духовного застою та омертвіння. Справді, якщо істина вже дана у готовому вигляді, то шукати її безглуздо, а самостійно думати навіть небезпечно, бо це стає ознакою неблагонадійності. Таким чином, простір для духовної свободи і творчості невблаганно звужується, натомість наступає засилля незчисленних обрядів та ритуалів, які сковують людину немов ланцюги. Більш того, догматизм є ще й замаскованою формою ідолопоклонства, оскільки догматики поклоняються насправді не самому Богу, а лише своєму уявленню про Нього! Але, на превеликий жаль, пояснити це самим догматикам без ризику для власного здоров’я та життя майже неможливо…

Можливо, виходом з цього глухого кута є принцип надрелігійності. Підкреслюємо, йдеться зовсім не про скасування старих традиційних релігій і введення замість них якоїсь нової: це непотрібно і навіть абсурдно. Зовсім інша річ – взаємна терпимість і повага представників різноманітних старих та нових вірувань (а вони виникають ледь не безперервно!), обмін досвідом між ними.

Взагалі, вивчення історії релігій залишає по собі подвійне враження. З одного боку, колосальні духовні злети засновників великих віровчень, святих і просвітлених усіх часів і народів. З іншого, не лише вже згадувана жорстока міжконфесійна ворожнеча, а й лицемірство, прислужування деспотичній владі, нидіння у гріху та невігластві великої частини віруючих.  Чим це викликано? Гадаю, слід визнати відверто: при всій нашій повазі до колосальних напрацювань історичних релігій та до їхніх духовних скарбів ці віровчення не варто ідеалізувати. Дійсно, якби традиційні релігії були досконалими, не виникло б причин для секуляризації. Йдеться про процес зменшення ролі віри в людському житті, поступовий відхід релігії з центру людського буття на його периферію. Секуляризація може бути різною – від радикального атеїзму радянсько-китайського зразка до помітного послаблення інтересу до віри на Заході та й майже в усьому світі. Яскравий приклад цьому – сучасна Японія, де близько половини населення вважає себе невіруючими, і в той же час практично всі японці виконують релігійні обряди! Можливо, ключовою причиною секуляризації слід вважати науково-технічний прогрес. Все це не означає, що сам по собі він є «поганим» чи «добрим». Просто НТП об’єктивно сприяє зростанню продуктивності праці, а значить і підвищенню рівня життя. Між тим, люди, як відомо, схильні звертатися до Бога не в першу, а в останню чергу, коли їм більше ні на кого сподіватися. Тобто, якщо людина багатіє, вона підсвідомо починає покладатися на власне багатство, зводячи його тим самим на п’єдестал як ідола. «Кумирами» в цьому розумінні легко можуть стати і самі по собі наука й техніка. Крім того, науково-технічний прогрес ще й сприяє різкому прискоренню суспільного розвитку і темпу життя. Через це релігійні інститути з їх схильністю претендувати на абсолютну істину і тотальним небажанням мінятися починають небезпідставно сприйматися як щось морально застаріле.

Як правильно сприймати секуляризацію? У релігійних колах до цього процесу часто ставляться однозначно негативно: мовляв, люди відвернулися від Бога. Можливо, але ж почалося все, як ми вже зазначали, далеко не на порожньому місці! У зв’язку з цим вартою уваги виглядає точка зору відомого теолога та філософа Пауля Тілліха. Він називав традиційний релігійний уклад гетерономією, інакше кажучи, вірою під тиском зовнішнього авторитету. Секуляризацію Тілліх ототожнював з автономією, тобто, ситуацією, коли джерелом морального закону для особистості є вона сама. Але рано чи пізно, вважав мислитель, людство прийде до теономії – віри вже не з зовнішнього примусу, а за покликом серця. Що ж, поживемо – побачимо!

А ще будьмо чесними: традиційні релігії такі, якими вони є, недостатні для адекватної відповіді на виклики сучасності. Вони потребують реформування. Якого саме? Цікавою в цьому плані є думка видатного психотерапевта Віктора Франкла (він свого часу пройшов через нацистський концтабір і описав свій досвід у бестселері «Сказати життю – так!»). На запитання «По-вашому, майбутнє за релігією, спільною для всього людства?» Франкл відповів: «Навпаки – за релігією, індивідуальною для кожної людини!» Схожих поглядів, крім нього, дотримувалися, наприклад, видатний психолог Карл Густав Юнг та письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури Герман Гессе. Вони навіть наголошували на тому, що традиційний для багатьох віровчень шлях наслідування Христа (або Мухаммеда, Будди) є невірним у принципі, оскільки означає спробу повторення нехай дуже високого, але чужого шляху, замість пошуку свого. І хоча на чийсь погляд це може навіть здатися блюзнірством, все ж, схоже щось у такому підході є. Адже загнати неповторну особистість у «прокрустове ложе» якихось єдиних стандартів, вочевидь, неможливо. Індивідуальний підхід уже давно став нормою в освіті та медицині (принаймні, теоретично!), тож, чому б не поширити його й на релігію? Або, принаймні, не спробувати знайти золоту середину між повагою до релігійних традицій та особистим духовним пошуком?

А наступну цікаву думку відстоював творець гуманістичного психоаналізу Еріх Фромм. З його точки зору, традиційні релігії (наприклад, християнство) робили акцент винятково на внутрішньому духовно-моральному перетворенні. Тобто, ставилося завдання подолати в собі стару зіпсовану природу, «померти» для гріха та «воскреснути» в новій, святій і богоподібній якості на зразок того, як помер на хресті і воскрес для вічного життя Христос. При цьому необхідність «зовнішніх», суспільних реформ явно недооцінювалася, якщо не ігнорувалася зовсім. І навпаки: революційні ідеологи Нового часу (приміром, французькі просвітителі 18 століття, марксисти 19-20 віків) закликали лише до суспільних, політико-економічних перетворень, ігноруючи духовне та особистісне оновлення. Серединний шлях, за Фроммом, полягає у комплексному оздоровленні як суспільства в цілому, так і окремих індивідів. Інакше кажучи, потрібно взаємоузгоджено змінювати як спосіб мислення, так і спосіб життя. І, здається, в цьому є розумне зерно!

Сергій Яковенко

Коментування закрито

Пошук
Рубрики
Ми у Facebook