Людяність як психологічна, філософська, навіть соціальна категорія є перманентною. З плином часу змінюються лише різного роду характеристики (біологічні зокрема) людини, а також умови, у яких вона може проявляти себе. Те ж, що звемо “внутрішнім світом” людини і людяністю як одну з найбільших чеснот, змін просто не може зазнавати. Тому і питання актуального бачення стосується більше зовнішніх проявів людяності в суспільстві.Наприклад, не можна порівнювати прояви людяності теперішні і часів давніх цивілізацій Месопотамії. Те, що вважалося людяним у теоцентричному Середньовіччі, не сприймалося б у людиноцентричному Ренесансі, або прагматичному Просвітництві. У часи двох світових війн ідеали людяності були своїми, для нинішнього покоління жорсткими і не до кінця зрозумілими.
Моя бабця не розглядатиме як людяність акт роздачі вай-фаю в громадському місці чи то хіп-хоп-флешмоб задля благочинності, адже її вчили чеснот в інших для їхнього прояву умовах. Та як би там не було, людяність залишається людяністю, — сприймається вона як належне різними поколіннями, чи ні.
Людяність — це гуманізм, толерантність і любов у одному флаконі. Жодну з цих категорій як складових людяності і саму її не можна піддати сумніву в розрізі часу. Змінюється зовнішнє — суть залишається незмінною, і від цього надпрекрасною.
Людяність не виховують, її на вчаться з книжок чи фільмів, її радше дбайливо плекає у собі кожна людина. Вона або є, або її немає. Не можна бути напівлюдяним, більш\менш людяним, вибірково людяним, тимчасово людяним. Людяність непомітна і водночас гігантська. Вона знає все і не знає нічого. Вона гострозора і сліпа. Красномовна і німа. Мікро-,макро- і мега-.
Нині можна спостерігати дисонанс саме у проблемі прояву людяності. Раніше світ був набагато простішим і, відповідно, було менше коло вияву людяності, виходу її назовні. Сьогодні замислувате нашарування прогресу у всіх сферах розширило і ареал прояву людяності. Тільки-от проблема полягає в тому, що пропорційно до розширення такого ареалу звужується бажання людей виховувати цю рису в собі. Може, ми ліниві бути людяними? Чи люди ми тоді?
Ні. Не люди. Нелюди. Поняття людяності і людини нерозривні, а якщо представника виду Хомо Сапієнс уже й називати людиною, то не через біологічні показники, і навіть не рівень IQ: уся справа у вмінні надихнути любов’ю до інших і гуманністю кожну клітинку свого тіла. І бажано душі. Чому ми говоримо про людяність як про проблему? Чому ставимося як до чогось, що апріорі не притаманне, що треба ще десь у собі знайти і натхненно виховувати? Людяність повинна бути нормою, а не винятком. Приємним бонусом нетлінно багатого внутрішнього світу, а не напускним пафосом і ура-жертовністю-заради-інших, “альтруїзмом” у найвищій інстанції.
Я повсякчас бачу людей і нелюдів. Я дивуюся виявам людяності як щодо інших, так і щодо себе. Мої прояви людяності теж викликають в інших подив. Чому ж так? Адже це має бути нашою первинною суттю. Жан Поль Ріхтер так диференціював: “Бувають люди — рослини, люди — звірі, люди — боги.” А я ж хочу, щоб були люди-люди. Це вище, ніж рослини і тварини, і нижче, ніж боги. Та цього звання теж треба заслужити. Заслужити людяністю. І заслужити не в інших, а передусім у самого себе.
Педан Анастасія Валентинівна
м. Львів
