Історія релігій, Історія філософії        21 листопадаа 2017        45         Прокоментуй!

Любов Лейлі та Меджнуна і Ерос Платона в мусульманській культурі

Історія про нещасне кохання Лейлі та Меджнуна стала однією з частин мусульманського мистецтва. Вона збагатила арабську культуру і відкрили її іншим культурам Європи та Сходу. Незважаючи на свою відомість, філософське осмислення цього феномену майже не проводилось. Архетипи Лейлі та Меджнуна» досліджували переважно філологи, літературознавці, перекладачі.

Любов Лейлі та Меджнуна і Ерос Платона в мусульманській культурі

Персонажі цих двох молодих закоханих вперше згадуються в давній легенді. Датують її раннім періодом VII – початку VIII ст. Історія кохання молодих людей була невіддільною від народної творчості. Одним з перших поетів, який писав в своїх натхненних віршах про життя Лейлі і Меджнуна» був Абу Абдуллах Джафар Рудакі, який жив приблизно в IX столітті.

Згодом  історію закоханих возвеличували різні поети. Безсмертною її зробив перський поет XII століття Абу Мухаммед Ільяс ібн Юсуф під псевдонімом Нізамі Гянджеві. В своїй «Пандж Гандж» або «Хамсе», зібранню з п’яти поем «Лейлі та Меджнун» стала третьою в «П’ятірці», вона опиралася на усну фольклорну творчість, суфізм, античні мотиви. Датування написання «вічної поеми» припадає на 1188 рік. Твір вважається першою літературною обробкою знаменитої давньої арабської легенди про нещасних закоханих. Поет зробив головних персонажів не жителями ворогуючих племен, а аристократами в міському середовищі.

В XIII столітті перськомовний поет, науковець, музикант Абу ль-Хасан Ямін ад-Дін Хосров, більше відомий як Амір Хосров написав поему «Лейлі та Меджун» (1298 р.). Вона була одною з десяти частин дастанів (епічних творів), наслідуванням «Хамсе» Нізамі Гянджеві. Після нього до образів Лейли і Меджуна звертався суфійський мислитель XII століття Мавлана Джалалел ад-Дін Мухаммад Румі, в літературі відомий як Джалалелддін Румі. Нуріддін Абдуррахман ібн Ахмад Джамі або просто Джамі, який був персько-таджикським поетом-містиком, суфійським шейхом, теоретиком музики оспівав закоханих в поемі «Лейли та Меджнун» (1484 р.), яка стала третьою з семи дастанів «Сім корон».

Середньоазійський тюркський поет, мислитель, державний діяч XVI століття Алішер Навої з поваги до Нізамі написав поему «Лейлі та Меджун» на давньоузбекській мові. Вона стала третьою з героїчних поем (дастанів) в «П’ятірці». В той самий час виходець з Іраку, класик середньоазійської поетичної творчості Фізулі Мехмед бін Сулейман або Фізулі описав кохання Лейли і Меджнуна в поемі «Лейлі та Меджнун своєю рідною, азейбарджанською мовою». Потім однойменні твори писало багато відомих письменників. Варто виділити поеми Хагіра Табрізі, Шакаріма Кударбердієва, Хрушида, драму в віршах Мірзи Мухаммада Хаді Русви, роман Неджаті та ін.

Кохання Лейли і Меджнуна надзвичайно ліричне, тому не дивно, що по мотивах історії нещасних закоханих складалися поеми, симфонії, балети, пісні. Першою мусульманською оперою стала «Лейлі та Меджнун» азейбарджанського музиканта Узеіра  Абдула-Гусейна огли Гаджибекова в 1907 році. Писав її композитор по мотивах дастана «Лейлі та Меджнун» Фізулі. 1947 року азейбарджанський музикант Кара Абульфаз огли Караєв написав симфонічну поему «Лейлі та Меджнун». Він також автор однойменного балету 1969 року, створеного по мотивах поеми Нізамі. В світову культуру ввійшла хореографічна поема «Лейлі та Меджнун» Касьяна Голейзовського на музику Сергія Баласаняна 1964 р в Радянському Союзі.

В 1973 р. на сюжет кохання Лейли і Меджнуна американський композитор Алан Хованес написав симфонію № 24 («Меджнун») для тенора соло, скрипки, хора и камерного оркестра. Також в XX столітті крім класичної музики історія Лейлі та Меджнуна в поемі Нізамі надихнула рок музиканта Еріка Клептона написати пісню «Лейла». Образи двох нещасних закоханих з арабського фольклору вплинули не тільки на мусульманську культуру, але й ввійшли в світову культуру поряд з «Ромео і Джульєтою», «Трістаном та Ізольдою» в світову культурну спадщину. По мотивах Лейлі та Меджнуна писали картини, знімали фільми, серіали і т д.

Вплив Платона на мусульманську культуру важко переоцінити. Його твори вивчали арабські філософи, письменники науковці. Серед них особливо виділимо: Абу Хаміда аль-Газалі, (Аль-Газалі), Абу-ль-Валіда Мухаммеда ібн Ахмеда ібн Рушда (Аверроеса), Абу Алі аль-Хусейна ібн Абдаллаха ібн Сіну (Авіцену), Абу Юсуфа Якуба ібн Ісхак ібн Саббаха аль-Кінді (Аль-Кінді), Абу Зейда Абдуррахмана ібн Мухаммада аль-Хадрамі (Ібн-Хальдуна), Омара ібн Ібрахіма Нішапурі (Омара Хайяма), Абу Насра Мухаммеда ібн Мухаммада ібн Тархана ібн Узлага аль-Фарабі (Аль-Фарабі), Ібн Міскавейха, Абу Алі Ахмеда ібн Мухаммеда (Ібн Місхавейха), Абуль-Ала Ахмада ібн Абдуллаха ат-Танухі (Абуль-Ала аль-Мааррі), Абу Муіна Насіра Хосрова аль-Кабадіяні аль-Марвазі (Насіра Хосрова), Абу Рейхана Мухаммеда ібн Ахмеда аль-Біруні (Аль-Біруні), Абу Бакра Мухаммада ібн Закарія ар-Разі (Ар-Разі).

Ми, можемо простежити вплив Еросу Платона в історії кохання Лейлі та Меджнуна. До платонізму ерос з в античній культурі означав, тільки фізичний потяг, нічого більшого. В діалогах «Бенкет», «Федр» найвідоміший учень Сократа трансформував поняття еросу. Цей процес, можна назвати сублімацією по Платону, філософ переконаний, що від фізичних тіл душа має бути направлена на ідеальне. Зараз цю любов називають «платонічною». Її нам і описують арабські письменники в своїй поетичній творчості. Нещасні закохані зовсім не прагнуть задоволення фізичної плоті, вони спрямовані на єдність душ. Трагічна Любов Лейлі та Меджнуна – це не сексуальна близькість, а ідеально-релігійне єднання.

Суфійський мислитель Джалалелддін Румі писав в притчах про «одержимого» Меджнуна як образ безкорисливо вірної любові мусульманина до Аллаха. В поемі «Про прихований смисл» простежуються і платонічні мотиви. Зокрема, краса коханої описується як змістовна сутність, її може побачити тільки  достойна людина. Румі називає Лейлі та Меджнуна «дух єдиний в двох тілах», а це ніщо інше як алюзія на дві половинки від розділеного андрогіна в діалозі Платона «Бенкет». В одній з притч, суфійський мислитель звертає увагу на приховані якості, які є важливіші за зовнішність, він продовжує наполягати на досконалості душі предмета, а не самого предмета. Внутрішня сутність, яку він називає красою чи любов’ю – це втілення божественного, тому людина, повинна піднятися від споглядання тілесного до осягнення духа.

В арабській поетичній творчості кохання (любов) Лейлі та Меджнуна зовсім не нагадує звичайне людське кохання. Воно є позатілесним, що відсилає нас до ероса Платона, який є не фізичним позивом, а трансформованим потягом, він втрачає свою спрямованість на фізичне і підноситься до ідеального. Яскраво простежується образ «безкрилої душі» в діалозі «Федр», вона отримує назад крила, тільки тоді, коли полюбить ідеальну сутність приховану в тілі.

Ми вияснили, що в персонажах арабських «Ромео і Джульєти» поєднується як суфійські так і платонічні мотиви. Це дає нам право, назвати любов цих двох душ втіленням «Ероса» Платона. Звичайно мусульманські мислителі не закликали повернутися назад до платонізму, хоч і без античної філософії не було б літературних образів «Лейлі і Меджнуна». Вони творили поеми про кохання, прагнули ввібрати в себе філософію краси з діалогів «Бенкет» і «Федр». При цьому не зупинитись на Платонові, а піднести його «Ерос» до суфійського єднання коханого і коханої як символ безмежної віри і любові віруючого до Аллаха.

Тарас Клок   

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Пошук
Рубрики
Ми у Facebook