Альтюссер народився в Алжирі, який на той час був французькою колонією. У 1939 році його призвали до лав французької армії, де він брав участь у Другій світовій війні. У 1940 році Альтюссер потрапив у німецький полон, де провів решту війни. Цей досвід значно вплинув на його світогляд і подальшу філософську діяльність. Після війни Альтюссер вступив до Французької комуністичної партії (ФКП) у 1948 році. Того ж року він почав викладати у Вищій нормальній школі в Парижі, де працював майже три десятиліття. Його лекції та публікації вплинули на ціле покоління студентів і дослідників, які згодом стали провідними інтелектуалами Франції.
Альтюссер відомий своїми двома основними працями: «За Маркса» (1965) та «Читаючи ‘Капітал'» (1965). У цих роботах він намагався переосмислити марксизм, протистоячи його інтерпретації як «гуманістичної» філософії. На думку Альтюссера, ранній Маркс ще перебував під впливом гегелівської філософії, тоді як зрілий Маркс у «Капіталі» розвивав нову «науку» історії, яка зосереджувалася на безособових історичних процесах, а не на індивідуумах. Цей перехід Альтюссер назвав «епістемологічним розривом», запозичивши термінологію від французьких філософів науки Гастона Башляра та Жоржа Кангілема. Він стверджував, що Маркс відійшов від філософських спекуляцій до наукового аналізу суспільних структур.
У своєму впливовому есе «Ідеологія та ідеологічні державні апарати» (1969), Альтюссер розвинув теорію, згідно з якою ідеологія не є просто «помилковою свідомістю», а виконує функцію відтворення суспільних відносин. Він виділив різні «ідеологічні державні апарати», такі як освіта, релігія та ЗМІ, які підтримують існуючий лад.
Альтюссер став одним із ключових представників структуралізму, напряму, який наголошував на аналізі структур, а не індивідуумів. Його підхід доповнив зусилля інших французьких структуралістів, таких як Клод Леві-Строс, Ролан Барт, Мішель Фуко та Жак Лакан. Альтюссер критикував екзистенціалізм Жана-Поля Сартра та Моріса Мерло-Понті за їхній акцент на суб’єктивному досвіді, наголошуючи на об’єктивних історичних процесах.
У листопаді 1980 року Альтюссер пережив важкий психічний зрив, під час якого задушив свою дружину Хелен Ритманн. Ця трагедія стала символічним завершенням епохи «структуралістського марксизму». Альтюссер був визнаний непридатним до суду через хронічну маніакально-депресивну хворобу, якою страждав протягом усього життя. Його сповідальна автобіографія «Майбутнє триває вічно» була опублікована посмертно в 1992 році.
Іван Гудзенко
