Про буддійську логіку можна впевнено сказати, що виникає вона поряд із розвитком філософії та риторики у VIII-ІІІ століттях до нашої ери. Другий період ІІІ століття до нашої ери і V століття нашої ери характеризується оригінальністю теорії умовиводу ньяї. Швидше за все під терміном «ньяя» розумілася уся індійська логіка.
Важливими речами у школі ньяї є аналіз логічного умовиводу, який полягає в наступному:
а) слідуванню від самої причини до наслідку;
б) від самого наслідку до причини;
в) про незмінне супроводження одного явища іншим.
Як не дивно це звучатиме, але логічний метод взято із трактату «Ньяя сутри», автором якого є Гаутама (не Будда). Інія стає місцем формування вчення п’ятичленного силогізму, де судження не визнане як самостійний акт думки, а відповідно є членом умовиводу. Уньому виділяють такі члени як теза, основа, приклад, застосування, висновок.Власне індійський силогізм легко перевести в аристотелівський. Силогізм школи ньяя можна представити ось так: 1) на небі із хмар йде дощ ; 2) так як на небі із хмар йде дощ; 3) де є хмара, там є дощ; 4) на цьому небі є хмара; 5) значить, на цьому небі є хмара.
Силогізм будується з таких елементів як аналогія (порівняння) та індукція (обумовлення). Про тричленний силогізм знала тільки буддійська логіка. Наприклад Васабхою було створене вчення тричленного силогізму:
На небі (S) є хмари (M),
Де хмари (M) –дощ (P).
Значить, на небі (S) є дощ (P).
Логіку ще пов’язують з Дігнагі, котрисм приймаються два силогізми: п’яти і тричленний, надається перевага останньому типу умовиводу. В Дігнагі основою виведення умовиводу з передумови слугує середній термін, позначений літерою М. І як стверджує філософ, логічна основа має бути тотожною висновку, а це означає, що використання умовиводних понять із смислами не можливе. У праця, яку мислитель назвав «Про джерела пізнання» подана систематизація логічних досліджень. Він вперше здійснив це на відміну від індійських мудреців. Його працю знав Китай та Японія. Верхньою точкою логіки став Дхармакірті. Відомі низки праць з логіки цього мислителя: «Капля логіки», «Короткий посібник з логіки» та інші. Історія логічної науки називає Дхармукірті Аристотелем Стародавньої Індії. Дхармакірті розроблено вчення, яке було відоме європейською логікою як ентитема (скорочений силогізм).
Ним розрізняються два типи умовиводу: для «себе» та «інших». Дхармакірті визнається два види достовірно пізнання: сприйняття та умовивід. Цими двома способами виявляється достовірний результат. Виходить, що філософом розроблена теорія про логічні помилки. Причину таких помилок той вбачає у різнотлумаченні логічної основи. По суті це представлена у закінченому варіанті індійська логіка, у розумінні європейської думки щось подібне до формальної логіки Аристотеля. Дхармоттарою у ІХ столітті нашої ери до нього була приєднана Ньяябінбу-тіка (коментарі).
Логіка Індії мала більш широке трактування, на відміну європейського. Предметом буддійської логіки постають гносеологічні питання (теорія пізнання з риторичними проблемами). Індійська логіка немає символіки, символи заміняються складною системою кліше. Відводиться місце в логіці Індії для дослідження та практики риторичних прийомів, які застосовують в аргументуванні – докази нірвани. Пізніше як відомо філософські трактати надовго не могли лишатися, а тому їх витіснив релігійно буддійський світогляд.
Пегас
