Одним із таких препаратів був так званий «еліксир життя». Хоча саме слово «еліксир» є європейського походження, концепція чудодійної речовини, здатної подовжити або зупинити життя, активно розвивалася у китайській традиції. Однією з найбільш популярних форм такого засобу стало «питне золото» — розчин дорогоцінного металу, який, згідно з уявленнями, мав надавати тілу особливих властивостей. Перші згадки про ці ідеї датуються ще І століттям до н.е., що значно випереджає аналогічні теорії в західній алхімії.
Алхімія і даосизм
Формування алхімії в Китаї відбувалося в умовах соціальної нестабільності, зокрема під час періоду Воюючих царств (V–III ст. до н.е.). У цей період особливу роль відіграв даосизм — філософсько-релігійне вчення, засноване на вченні Лао-цзи. Центральною ідеєю даосизму є прагнення жити в гармонії з природним порядком речей, відомим як Дао. Алхімія в цій традиції була не лише набором хімічних процедур, а способом досягнення духовної досконалості, внутрішнього очищення і гармонізації з космосом.
Даоські вчені та практики розглядали алхімію як один зі шляхів до досягнення безсмертя. Ці ідеї знайшли своє місце в даоському каноні, зокрема в збірці Юнь цзи ціень («Сім табличок у хмарній сумці»), яка була укладена у 1023 році. Цей текст є одним із найбільш значущих джерел з історії китайської алхімії, хоча він, як і багато інших творів, є компіляцією давніших трактатів, що не збереглися повністю.
Тексти і постаті в історії китайської алхімії
Найдавнішим відомим алхімічним текстом у Китаї вважається Чжоу-і цзань тун-цзи («Коментар до І Цзін»). Цей трактат, хоча й носить переважно філософський характер, містить згадки про матеріали хімічного походження, включаючи аміак. У тексті простежуються перші спроби поєднати символіку книги І Цзін, заснованої на 64 гексаграмах, із уявленнями про хімічні процеси. Таким чином, ще на ранньому етапі алхімія в Китаї не була відокремленою від релігійної символіки та математичної містики.
Серед найвідоміших практиків алхімії в Китаї варто згадати Ко Хуна (283–343 рр. н.е.), автора трактату Пао-пу-цзи. У ньому містяться розділи, присвячені рецептам виготовлення еліксирів на основі ртуті та миш’яку. Ко Хун розглядав алхімію не лише як метод приготування речовин, а як складову філософської системи даосизму, що допомагала людині перетворити не лише тіло, а й свідомість.
Іншою важливою фігурою в історії китайської алхімії був Сунь Си-мяо (581 – після 673 р. н.е.), якому приписують авторство трактату Тан чінь яо чуе («Великі таємниці алхімії»). Цей текст має практичний характер і містить опис процесів виготовлення різноманітних еліксирів, які включають такі речовини як ртуть, сірка, солі миш’яку. Трактат також містить рецепти лікарських засобів, що використовувались для лікування конкретних захворювань, а також методики виготовлення штучного дорогоцінного каміння.
Матеріали та хімічні процеси в китайській алхімії
Алхімічні рецепти в Китаї передбачали використання різноманітних хімічних речовин. Найчастіше застосовували ртуть, миш’як, сірку, солі та інші компоненти, що могли вступати у хімічні реакції. Ці речовини вважалися не лише активними хімічними агентами, а й носіями сакральної сили. Наприклад, ртуть символізувала динаміку і здатність до трансформації, тоді як миш’як асоціювався з очищенням і оновленням.
Процеси виготовлення еліксирів включали перегонку, випаровування, розчинення та спалення, і вважалися одночасно експериментальними та ритуальними. Алхіміки часто працювали в умовах усамітнення, поєднуючи хімічну практику з медитативними та релігійними практиками. Вони сприймали алхімію як частину цілісного світогляду, в якому фізичне і духовне тісно переплетені.
Іван Гудзенко