Відмінність в розумінні природи Христа, значення Його спасіння – це не питання віросповідності тієї чи іншої конфесії, але центр довкола чого обертається віра. Не зважаючи на те, що автор після спроби охопити усі ключові проблеми богослів’я, в одних випадках робить це більш детально, в інших – лише на поверхні, аналіз Христології як центральної проблеми охоплює як богословський так історичний контекст.
В окремих випадках, Еріксон виходить за межі християнської ортодоксії. Будучи компетентним в основних проблемах християнства, автор торкається проблем богонадхненності біблійних текстів, креаціонізму, а також метафізики. В інших позиція автор грунтується на результатах сучасних наукових досліджень. Наприклад, в питанні створення світу. У цьому розділі автор не розглядає значення і вживання єврейського слова, що означає «день» в першому розділі книги Буття. Для нього більш вагомим доказом того, як Бог творив світ, є досягнення сучасної науки. І при цьому автор навіть не задається питанням, наскільки чесними і неупередженими є висновки, зроблені на підставі цих досягнень. Він дотримується думки, що створення не означає шість діб в буквальному сенсі, тому частково підтримує еволюційну точку зору. Обговорення цього питання стає все більш актуальним серед різних представників євангельського руху по всьому світу.
В монографії Еріксона прослідковується історико-систематичний підхід, який включає як трансцендентний (погляд на присутність Божу за межею нашого розуміння) та іманентний компонент (божественний вплив і перебування Бога в природі, суспільстві). Еріксон переконує, що обидва підходи до біблійної христології цілком ймовірне застосування методологічного підходу до вирішення проблеми. Хоча сам принцип методології до XVIII ст. не був відомим та знаним. Починаючи з епохи раціоналізму та Просвітництва, презентованого Беконом, Декартом, Ньютоном та Лейбніцом, розробляються чіткі підходи методів наукового дослідження. Розглядаючи теологію як науку, Еріксон вводить методологію для розгляду христологічної проблематики названий ним «вічними проблемами». Для цього, Еріксон використовує діалектичний підхід між іманентним та трансцендентним підходами ставлячи три основі запитання щодо постаті Христа
1) Чи може правильне розуміння природи Христа грунтуватися лише на історичних даних або ж воно повинно мати в своїй основі лише віру?
2) Чи повинні ми спочатку визначити своє розуміння природи Христа і потім застосовувати його у вивченні Його служіння, або ж нам слід підходити до питання Його природи через вивчення Його служіння?
3) Чи є ідея втілення Бога за самою своєю суттю міфологічної і, отже, неспроможною?
Автором влучно зазначається, що зміст перших двох з цих питань стосуються того, як нам слід будувати вчення і систему христології; третій — того, чи можлива христологія як така. Щоб зрозуміти сенс сучасних христологічних категорій, необхідно простежити історію їх виникнення. Бо підходи до христології, поширені в даний час, є вершину тривалого процесу, що включав різні дії і протидії.
Саме тому, Еріксон після завершення методологічного дискурсу, починає використовувати історію виникнення сучасної Христології, або те, як саме читаючи Новозавітні тексти можна розглядати природу Христа. При чому уся христологія до Гарнака, автором називається метафізичною.
Систематизована христологія Еріксона включає в себе три основних підходи:
- Формування методологічного аналізу та комплексного підходу до розгляду постаті Христа Ісуса
- Метафізичні та історичні позиції
- Концепції «теологія вгорі» та «теологія знизу»
Враховуючи той факт, що в часи раціоналізму та опису онтологічної картини світу зростав скепсис щодо віри, східна візантійська метафізика не так важлива сучасному ліберальному теологу, в часи, коли західна християнська цивілізація повністю секуляризована. Власне, це дає привід розвитку теологічній діалектиці навколо іманентної природи, історичності Христа.
До появи відкриттів «Кумранської печери», скепсис щодо історичності Христа був досить високий. Ці тенденції були описані в роботі А. Древса «Міф про Христа». Не менш цікавим в цьому сенсі був теологічний підхід німецького ліберального теолога Адольфа фон Гарнака, який в «Історії християнства», в якому звучала теза щодо неможливості євангельських чудес. При чому такий підхід необхідний як історико-об’єктивний сегмент, що дозволяє подивись на постать Христа з емпіричної точки зору. Підтримав таку точку зору й А. Швейцер, який хоча й розійшовся разом з Гарнаком у висновках, однак опонував М. Клеру, який вперше обґрунтував позицію, що пошук історичного Ісуса – деструктивне саме по собі для теології явище.
Систематизуючи різноманітні підходи, Еріксон виділяє дві теологічні системи христології «згори» (К. Барт, Р. Бультман, Е. Брунер) та «знизу» (В. Паненберг).
Основні сучасні положення христології «згори»:
- Основою для розуміння Христа є не історичний Ісус, але керігма, проповідь церкви про Христа.
- Віра у Христа не ґрунтується на раціональному доказі і не узаконюється ім. Вона не може бути науково доведена. Зміст віри лежить поза сферою природного розуму і історичного спостереження, а отже, воно не може бути неспростовно доведено
Основні сучасні положення христології «згори»:
- Завдання христології — дати раціональне підтвердження Божественності Ісуса, бо саме вона заперечується в світі.
- Христологія згори виявляє Схильність залишати без уваги характерні історичні риси Ісуса з Назарету.
- Строго кажучи, христологія зверху можлива лише з позиції самого Бога, але не для нас. Ми — обмежені «прив’язані до землі істоти,, і ми повинні проводити своє дослідження виходячи з цього свого становища.
У кожної з цих двох христологічних систем є сильні і слабкі сторони, які до теперішнього часу досить добре визначені і вивчені. У деяких випадках положення, що його обстоюють однією з цих позицій, самі по собі становлять критику іншого підходу.
Систематика христології Еріксона має досить актуальну складову на сьогодні. Враховуючи секуляризовані тенденції сучасності, коли світські ідеї постмодерну домінують над сакральністю, а скепсис в питаннях одкровення лише зростає, підхід такий є необхідністю. Ще у своїх працях Д. Бонхофер ставив питання яким чином проповідувати Христа, коли церква не відіграє ніякої ролі в сучасному світі. А постмодерн – це вияв релятивізму, коли істини об’єктивної не існує. Тому проповідуючи Христа, варто діяти системно враховуючи той факт, що постмодернізм – це деструкція, що посягає на Христа – абсолютну істину. З іншого боку, сучасні «апологетичні» книги євангельських авторів, які розглядають філософію постмодернізму, найчастіше роблять акцент тільки на шкоду постмодернізму і рідко звертають увагу на позитивні уроки постмодернізму, які можуть бути вивчені в семінарських аудиторіях і застосовані в церквах. Найчастіше риторика зводиться приблизно до таких тверджень: суспільство епохи постмодерну визнало плюралізм багатьох істин (релятивізм) або зовсім заперечує можливість пізнати істину (агностицизм), постмодернізм обов’язково заперечує філософську і теологічну думку, нічого корисного в постмодерній філософії для християнства немає і не може бути.
Однак христологічна проблема сформулювала в монографії Еріксона має місіологічний аспект в часи постмодерну. Це дає підставу абсолютно правомірним вважати, що ап. Павло вивчив би мову постмодерної філософії, щоб і в ній знайти ресурси для Євангелії і свідоцтва про єдину Істину, щоб знайти приводи для початку діалогу. Пошук таких приводів для діалогу можливий, якщо ми знайдемо в постмодерній філософії хоч щось вірне — наприклад, звернемо увагу на критику раціоналізму епохи Просвітництва і метафізики середньовіччя, на легітимацію пріоритетності тексту і громади, якій цей текст належить.
Олег Близнюк – бакалавр богослів’я, євангельський проповідник
