Ранні християни проголошували перемогу Христа над смертю, яка відкрила шлях до воскресіння і небесного безсмертя. Проте ця перемога не означала автоматичного знищення пекла. У Новому Завіті пекло з’являється під іменем Геєнна (або Gehenna), що відзначається як місце нестерпних страждань для грішників. У Євангелії від Марка (9:48) Ісус наводить образи, що надають пеклу жахливого характеру, описуючи його як місце, де «черв’як не вмирає, і вогонь не гасне», що символізує нескінченне покарання.
В Євангелії від Матвія Ісус також використовує метафору вогню для опису кінцевої долі тих, хто не виконує вчинків милосердя. За його словами, грішники піддаються вічному вогню, «уготованому для диявола та його ангелів». Цей образ підкреслює сувору природу остаточного суду, де праведники й грішники розділяються, не маючи жодної можливості для спокути або змін.
Особливе місце в описах пекла займає розповідь про бідняка Лазаря і багатого чоловіка (Луки 16:19–31). Лазар, як праведник, після смерті перебуває на «лоні Авраама» в мирі та спокої, тоді як багатий чоловік, що не проявив милосердя, зазнає нестерпних мук у вогні. Розділення між ними настільки велике, що не може бути подолане, що символізує остаточну відсутність надії на порятунок для засуджених.
Питання про те, чи є пекло вічним місцем для грішників, або ж це стан тимчасових мук, продовжує викликати розбіжності серед християнських богословів. Тексти Нового Завіту залишають простір для тлумачень, особливо стосовно ролі Сатани в пеклі. Одні вважають, що він керує пеклом, інші ж – що і він сам приречений на вічне страждання.
Фізичне розташування також мало різні інтерпретації. У середньовічній літературі пекло часто зображалося як підземний світ із безліччю входів у печерах, вулканах та болотах. Ці уявлення посилювалися легендами про річки Стікс і Ахеронт із класичної міфології, а також літературними творами, такими як «Божественна комедія» Данте, де кожен рівень пекла чітко відповідає конкретним злочинам і покаранням. Зображення мук, як, наприклад, у творі Ієроніма Босха «Сад земних насолод», стали впізнаваними символами пекельних страждань і слугували застереженням від гріха.
Традиційно християнство вчить про необхідність відповідності між вічним життям праведних і вічним покаранням грішників, що відображає божественний моральний порядок і справедливість. У деяких християнських традиціях збереглися ідеї про можливість спасіння навіть у пеклі. Теорії загального спасіння, зокрема ідея Орігена про те, що всі душі, навіть занепалі ангели, зрештою можуть бути відновлені, мали значний вплив, але були засуджені як єретичні.
Хоча сьогодні багато християн схильні тлумачити образи пекла як метафору внутрішнього духовного страждання, тематика пекла і досі залишається важливою частиною богословської та культурної спадщини християнства, символом не лише покарання, а й невичерпної глибини людської свободи і відповідальності перед Богом.
Іван Гудзенко
