Вікові традиції кобзарства в Україні почали зникати разом з бродячими кобзарями і лірниками в 30-40-х роках XX століття. Цьому, перш за все, сприяли репресії з боку більшовицького режиму. Адже сліпі барди були, так би мовити, неконтрольованими носіями морального авторитету на селі, їх репертуар був відверто позначений як релігійної, так і національною символікою, з чим влада, звичайно, не могла миритися.

На сторінках газет почали з’являтися «листи від громадян», в яких незрячі кобзарі зараховувалися до «куркульської агентури», звучали заклики захистити громадськість від «скигліїв-скоморохів».

Кобзарство: останні сторінки

За словами одного з журналів, «нової економічний і культурний стан вимагало нових пісень і нової музики».

Традиційне кобзарство як «рудимент епохи» крок за кроком витіснявся «ревкобзою». У пило антирелігійної пропаганди, під час руйнування церков, де нерідко зберігалися символи кобзарських братств, знищувалися ці святині, які надихали співаків вірою в своє призначення. Найбільше свідчень про масові репресії народних співаків пов’язано з так званим кобзарського з’їздом, який начебто відбувся на початку 30-х років в Харкові.

Сам факт проведення цього з’їзду документально не доведено, але чимало усних переказів наполегливо відтворюють небачені злочину влади – одночасну кару цілої когорти сліпих співаків.

Ольга Степаненко