Рабія аль-Адавія і відкриття любові
Поворотним моментом у формуванні суфізму стала діяльність Рабії аль-Адавії з Басри (померла 801 року). Вона першою висловила ідеал безкорисливої любові до Аллаха — любові, що не ґрунтується ані на прагненні до нагороди в раю, ані на страху перед пеклом. Цей новий акцент змінив акцент із суворого аскетизму на внутрішній містичний досвід.
У наступні десятиліття містичні ідеї поширювалися по ісламському світу. На їх формування вплинули контакти з християнськими відлюдниками, а також пошук нових форм духовності серед мусульманських громад.
Іракська школа і становлення класичних концепцій
У IX столітті Багдад став головним осередком суфізму. Тут сформувалася іракська школа містицизму, що відзначалася психологічною проникливістю та вимогливим самоконтролем. Її засновником вважають Аль-Мухасібі (помер 857 року), який наголошував, що справжня мета аскетизму полягає в очищенні душі для спілкування з Богом.
Учень його школи, Джунайд із Багдада (помер 910 року), оформив вчення про «тверезий» містицизм, поєднавши духовний досвід із вимогами ісламської ортодоксії. Саме від нього пізніші покоління суфіїв вели духовні «ланцюги передачі».
Єгипетська та іранська традиції
В Єгипті особливу роль відіграв Зу ан-Нун (помер 859 року), уродженець Нубії. Йому приписують введення поняття маʿрифа — «внутрішнього знання», яке протиставлялося звичайній ученості. У його молитвах звучить ідея космічної хвали Богові, що згодом надихнула перську та турецьку поезію.
В Ірані ключовою постаттю став Абу Язід аль-Бістамі (помер 874 року). Його вчення про фанаʾ — знищення власного «я» в Бозі — стало однією з головних суфійських доктрин. Образність висловів аль-Бістамі вплинула на термінологію та символіку пізнішої містичної літератури.
Культ любові і містики-мученики
У IX–X століттях концепція божественної любові стала центральною. Серед її виразників — Нурі, який пожертвував життям заради своїх братів, та Сумнун, відомий як «Коханець».
Особливе місце посідає аль-Халладж (помер 922 року). Його знаменита фраза anā al-ḥaqq («Я є Творча Істина») була витлумачена багатьма як пантеїстичне ототожнення з Богом. Насправді вона відображала складну містичну концепцію: Бог любить себе у власній сутності, і створення людини є вираженням цього самопізнання. За свої погляди аль-Халладж був страчений у Багдаді, але залишився в історії як «мученик любові», чия поезія та проза вражали глибиною і красою.
Теософські роздуми і захист суфізму
Сахл ат-Тустарі (помер близько 896 року) та аль-Хакім ат-Тірмізі (помер 898 року) заклали підвалини суфійської теософії, розмірковуючи про природу людини та сутність пророка Мухаммеда.
Зростання суфізму викликало підозри з боку ортодоксальних богословів, тож у X–XI століттях почали з’являтися трактати, покликані довести його правовірність. Серед авторів — Абу Таліб Маккі, Саррадж, Калабаді, Кушайрі, а також перс Худжвірі. Вони систематизували містичне вчення й показали, що воно не суперечить ісламському праву й догматиці.
Аль-Газалі і завершення класичного етапу
Останньою великою постаттю класичного періоду став Абу Хамід аль-Газалі (помер 1111 року). У фундаментальній праці «Іх’я’ улум ад-дін» («Відродження релігійних наук») він поєднав містицизм із традиційною теологією, сформулювавши поміркований підхід. Аль-Газалі виступив проти крайніх теософських тенденцій, які ототожнювали Бога зі світом, і запропонував духовний шлях, прийнятний для широких мас мусульман.
Його брат Ахмад аль-Газалі створив трактат «Саваніх» — одну з найглибших праць про містичне кохання. Ця тема згодом стала провідною в перській поезії та визначила розвиток східної літературної традиції.
Іван Гудзенко
