Конфлікт загострився, коли Муавія ібн Абу Суф’ян, намісник Сирії, відмовився визнати владу Алі та вимагав покарання убивць Усмана. Після битви при Сіффіні (657 р.), яка не принесла вирішальної перемоги жодній із сторін, Алі погодився на арбітраж (тахкім), що викликало обурення частини його прибічників.
Ідеологія та радикалізація хариджитів
Група прихильників Алі, які виступили проти арбітражу, заявили: «Суд належить лише Богу!» (Коран 6:57), вважаючи, що будь-яке людське втручання у вирішення конфлікту — відступництво. Вони відокремилися (хараджу — «вийшли») та оселилися в селі Харура, утворивши ядро майбутнього руху.
Після того, як арбітраж виявився невигідним для Алі, хариджити остаточно розірвали з ним союз. Вони проголосили, що:
- Халіфом може бути будь-який благочестивий мусульманин, незалежно від походження.
- Грішний правительвтрачає право на владу і має бути усунений.
- Такфір (оголошення інших мусульман невіруючими) став основою їхньої ідеології.
Боротьба хариджитів проти Омеядів та їхній занепад
Хариджити перейшли до терористичних методів, вбиваючи своїх ідеологічних противників. У битві при Нахравані (658 р.) Алі розгромив основні сили хариджитів, але це не знищило рух. Вони продовжували повстання, вбили самого Алі (661 р.) та чинили опір Муавії, який заснував династію Омеядів.
Під час Другої фітни (680–692 рр.) хариджити активізувалися в Аравії та Іраку, але були жорстоко придушені намісником аль-Хаджаджем ібн Юсуфом. Остаточно їхній вплив зник із занепадом Омеядів, хоча окремі групи існували до IX століття.
Хариджити залишили значний слід у ісламській теології та політичній думці:
- Вплинули на формування ісламського радикалізму.
- Стали попередниками пізніх ісламських сект, таких як ібадити.
- Їхні ідеї про легітимність влади залишаються предметом дискусій.
Хоча хариджити як масова сила зникли, їхні ідеї продовжують знаходити відгук у сучасних ісламських рухах.
Іван Гудзенко
