Унаслідок розгалужень кашмірського шиваїзму, точніше – шкіл Каули та Крами, цей напрям став використовувати шактистську, а не шиваїтську практику. Він поєднувався з тантричним шактизмом. Практично, більшість із кашмірських шиваїтів можуть бути як шиваїтами, так і шактистами. Божество Шива для кашмірів-шиваїтів є трансцендентною та іманентною вищою реальністю. Одні кашмірські шиваїти приділяють увагу досягненню стану трансцендентної свідомості Шиви, інші – практикують служіння, відданість особистості Бога, тоді як треті, орієнтовані кашміри-шиваїти – велику увагу приділяють богам Шиві та Шакті, тантричним ритуалам.
Ще одним із важливих елементів у кашмірському шиваїзмі є садхана. Садхана вважається своєрідною медитацією, поглинанням матеріального світу суб’єктом (людиною), до того моменту, поки вона свідомо не відчує цілковитого поєднання з Шивою, світом та душею. Так, наприклад, душа повинна усвідомити себе як Шиву, а світ – висловлення власного «Я».
У процесі розгляду кашмірського шиваїзму варті уваги три сакральні писання:
1) Агама-шастра;
2) Шива-шастра;
3) Спанда-шастра.
Великою популярністю користуються кашмірські вчителі, досвідчені знавці цих книг. Завдяки їхньому мудрому досвіду написано велику кількість тантричних і шиваїстських трактатів, зокрема, таких, як «Тантралока», «Тантрасара», авторство яких відносять до Абхінавагупти, «Махаратха-манджарі», що належить Махешварананді, коментарі до «Шиви-сутри» написані Кшемараджою, а також й інші тексти. Напрям сам собою підкреслює важливість існування єдності з Шивою, яка визнана самою людиною, і є послідовною із усіх існуючих шести моністичних шкіл.
Сам же напрям утворюється в ІХ столітті, у північній частині Індії, що, здебільшого, нагадував мозаїчне склепіння царств в умовах феодалізму. Найбагатші царі, яких ще тоді називали «махараджами», в основному, були покровителями різного роду релігій. Велику роль у їхньому керівництві державою відігравав буддизм – одна із світових релігій.
На північному сході набував свого поширення так званий тантричний шактизм. Шиваїзм почав відроджуватися аж у VI столітті, коли почав набувати великої популярності культ бога Шиви. Згідно із кашмірським переданням, Шивою було встановлено близько шестидесяти чотирьох різних філософських систем: моністичних, дуалістичних, моністично-теїстичних, які були втрачені. Бог Шива наказує Дурвасасу, щоб той оживив знання. Мудрі сини Дурвасаса вчили простих людей філософії. Так, наприклад, Трьямбака викладав монізм, Амардака – дуалізм, а вже Шрінатха – моністичний теїзм. Першим сином Дурвасаси – Трьямбакою – було покладено основу для розвитку філософії кашмірського шиваїзму.
Кашмірське передання підтверджує явлення бога Шиви, за допомогою якого якраз було вирішено протиріччя, що виникали стосовно розуміння сакральних писань, названих агамами. Також він успішно протистояв дуалістичним спотворенням моністичної стародавньої основи віровчення. Стверджують, що на горі Махадеві Шрі Васугупті явився вночі, уві сні, сам Шива. Передання засвідчують те, як Шива вказав Васугупті на місце, в якому зберігається сакральне писання. До кінця Васугупта не зумів зрозуміти це видіння, аж поки сам не пересвідчився, поспішаючи віднайти сутри, яких нараховувалося – 77. На превелике його здивування, самі ж сутри були викарбувані на камені. Васугупта назвав їх «Шива-сутри» і продемонстрував своїм учням. Філософія поступово поширювалася. З писемної основи виросла, світоглядно сформувалася школа, яку стали називати «кашмірським шиваїзмом» або ж північним, «трікою-шасаною».
Чому, власне, трікою, а не якось інакше? Радше тому, що символічне число – «тріка» (три) стосується саме вияву божественної троїчності: Шиви, Шакті та душі; зокрема, його пов’язують з трьома видами писань. В основному, кашмірська література поділяється на три розділи, які, відповідно, були вказані нами вище. Тепер спробуємо їх проаналізувати детально. Перший розділ називається Агамою-шастрою, що вміщує у собі книги, які, насамперед, мають божественне походження. Сюди ж відносять і Шайву-агам та славнозвісну книгу Васугупти «Шиву-сутри». Третій розділ, «Спанди-шастри», приписують його учневі – Калаті, в яких, на думку дослідників, розвивалися головні принципи Шиви-сутри. Ще інший учень Васугупти – Сомананда – є автором Шиви-дрішті. Його учень Утпаладева написав Пратьябхіджню-сутру. Близько сорока праць, присвячених проблемі тантр, було написано учнем Утпалдеви – Абхінавагуптою. Саме блискучі енциклопедичні праці Абхінавагупти дали поштовх для утворення важливої філософської школи – кашмірського шиваїзму.
Кашмірський шиваїзм пояснює нам людську душу, а також вказує прямий шлях для усвідомлення вищого «Я». Тому традиція кашмірів-шиваїтів породила велику чисельність сидхів – мудрих людей, які вміли володіти даром видіння та великою силою. Кажуть, що Абхінавагупта закінчив свій шлях разом із своїми учнями, яких нараховувалося тисячу двісті осіб. Він увійшов разом з ними до печери Байрави, і всі безслідно зникли, їх ніхто не бачив.
Новоутворений напрям є моністичним, не заперечує наявного існування індивідуальності божества або ж богів, але приділяє ще більшу увагу медитації особистості, роздумам вірності та послуху духовному вчителеві – гуру. У розумінні кашміра-шиваїта, створення людської душі та світу сприймається та розтлумачується ними поняттям абхаси.
Слово «абхаса», з санскритської мови, означає – випромінювання, еманація; спосіб, за допомогою якого Шива створює світ і тих, що будуть його населяти, із частини самого себе. А тому вчення про еманацію у моністичних школах завжди було і залишається центральним питанням. На думку представників кашмірського шиваїзму, особистість бога Шиви може бути не тільки властивою будь-чому, а й виходити за межі, здійснювати безпосередньо через шакті (із санскр. – сила, міць) свої дії: творити, зберігати, руйнувати, відкривати, заховувати.
Кожен кашмір – шиваїт заклопотаний не настільки як культом особистості Шиви, оскільки досягненням цілковитого стану виходу за межі чогось, шляхом усвідомлення бога. Кашмірський шиваїзм має здебільшого езотеричний відтінок, охоплюючи знання. Кашмірська садхана наближає шиваїта до поглинення світу в «Я», до того часу, доки сам Шива не відкриває свого з’єднання із Всесвітом. Метою кожного кашміра-шиваїта є звільнення, тобто визнання пратьїбхіджні, що «Я» є дещо іншим, ніж Шива, і не може бути злиття людської душі з Шивою, оскільки ті самі по собі є вічно нероздільними. Кашміри при цьому виділяють три стадії, за допомогою яких можна досягнути свідомості бога. Насправді ці упайї (санскр. стадії) не є послідовними, в тім залежні від еволюції. В цілому це такі стадії:
1) Анавопайя – співвідносна з системою поклоніння, практик йоги, очищенню фізичного тіла шляхом правильного використання дихання.
2) Шактопайя – підтримка усвідомлення особистості Шиви шляхом мисленнєвого розрізнення.
3) Шамбхавопайя – досягнення свідомості бога через повідомлення гуру того, що дійсно «Я» – це Шива.
4) Анупайя – душею визнається те, що нічого не варто робити, досягати або ж втілювати, лише перебувати у власному своєму бутті, яке, відповідно, повністю наповнене природою самого Шиви.
Усвідомлення Шиви учнем прямо залежить від духовного практикуючого гуру, милість якого є повним розквітом садхани. Було дуже багато мудрих гуру; втім, після завоювання Кашмірської долини мусульманами чисельність представників кашмірів-шиваїтів значно зменшилася. Науковцям вдалося опублікувати лише частини текстів писань кашмірів, яким вдалося уціліти. Різні організації по всьому світу деякою мірою поширюють вчення кашмірського шиваїзму, проте досі не визначена точна чисельність представників цього напрямку. Втім, ця школа продовжує існувати і зберігає помітний вплив у самій Індії. Кашміри-шиваїти зазвичай змушені були залишити Долину і переселитися до Джами, міста Нью-Делі, також вони поширені у північній частині Індії. Спостерігається інтенсивний рух шиваїтської діаспори, завдяки її служінню стрімко поширюється віровчення у регіонах.
Щодо вчення кашмірського шиваїзму варто зазначити, що воно не дублює доктрини сакральних писань шиваїтів та шактитів. Виникнення релігійно-філософського напряму науковці відносять до приблизно VІІІ століття нашої ери.
Кашмірським шиваїзмом було розроблено досить своєрідне вчення. Наприклад, в одному із вчень зазначається, що свідомість відкриває себе як вільну та діючу реальність – Бога. Вищу свідомість, про яку насправді йде мова, кашміри-шиваїти називають Парасмвітом, Анутарою. Вона має властивість виявляти себе у взаємодії двох модусів – світла свідомості (пракаші) та сили відображення (вімарші) бога Шиви та богині Шакті. Вімарші виявляє себе у світі у ролі атмана (Я Є), світ є певною проекцією не відрізненої свідомості, а сам параханта є дійсним. Реалізація людської свідомості полягає в ототожнені себе з вищою Свідомістю і баченням світу як якоїсь гри, що наповнена безперечним блаженством. Істинну природу Шиви людині можна досягнути за допомогою будь-якої техніки. Кашмірським шиваїзмом передбачено один із цікавих шляхів – крам, що наближає кожного кашміра до реалізації єдності з богом Шивою.
Також продемонстровано кілька ступеневий шлях для досягнення кашміром абсолютного Шиви:
1) Сванатрья – джерелом страждання є звільнення від інших. Тому свободи людині достатньо як для насолоди, так і для звільнення.
2) Парамешвара – світ писання необхідний для людини, щоб відсторонити сітку темряви від ілюзії.
3) Пракаша – все, що існує у світі, є буттям сили світла людської свідомості. Сила свідомості виявляє себе саму і є джерелом усього сущого у світі. Пракаша перестає бути світлом без вімарші і, навпаки, остання позбавляється своєї сутності.
4) Самараса – нероздільне злиття пракаші та вімарші за рахунок впливу самвіту Атмана.
5) Свахабва – виявлення Всевишнього завдяки природі, що представлена супроводженням багатьох феноменів.
6) Описати природу божественної особи можуть лише досконалі сидхи за допомогою таких термінів, як «спанда» (пульсація), «спхурті» (запалювання) та «гхурні» (коливання).
7) Бог Шива може усвідомлювати самого себе як реальність сущих речей у матеріальному і духовному світі.
Складається таке враження, що досягнення свідомого стану абсолютного Шиви є дуже складним і досить кропітким процесом для кожного кашміра-шиваїта, який з великими зусиллями намагається і прагне перебувати у єдності з Вищою Свідомістю, Реальністю – Всевишнім Господом.
Це більше нагадує медитаційні практики, зосередження на собі самому, відповідно з використанням практики йоги та інших методів. Для простого християнина такі практики сприймалися б як щось незрозуміле, складне для усвідомлення. Чомусь про кашмірський шиваїзм нам менше відомо, ніж про релігії Близького Сходу. Можливо, причина полягає саме у малій кількості матеріального фактажу, зокрема і літератури. Чи зберігся сьогодні цей напрям, нам невідомо. Знаємо лише про історичне формування кашмірського шиваїзму.
Іван Гудзенко
