Основопоположник караїмства
Важливу роль у встановленні караїмського віровчення відводять уродженцю міста Багдад (Ірак) – Анану бен Давиду. Засновник доктрини у VІІІ ст., виступаючи з філософсько-богословським обґрунтуванням віри, сказав, що необхідно дотримуватися ТаНаХу, а не якихось усних передань. Послідовники вчення Анана, яких ще називають «ананітами», намагалися уникнути як протирозумових, так і містичних доведень. Вони стояли на позиції ствердження, що Ісус Христос та Магомет вважаються достовірними пророками, через яких була принесена звістка про спасіння мільйонів людей.
Для караїмів існує лише єдине джерело Закону, визнане ними – ТаНаХ. Про нього чітко сказано словами Анана бен Давида: «Намагайтесь ретельно шукати в Торі, не спираючись на мою думку». Слова старозавітного закону адресуються кожній людині, для досягнення її щастя та спасіння. На думку ананітів, якщо траплялося так, що дві людини могли розходитися у своєму тлумаченні Закону, то, в такому випадку, обоє були праві перед Богом, намагаючись йти за власним розумінням, яке проникнуте благоговінням перед самою Торою.
Наступним послідовником ананітського віровчення стає Беньямін бен Моше Нахавенді (народився, за приблизними даними, у 830-860 роках нашої ери). Вперше він називає своїх однодумців – «караїмами». Слово «караїми» у перекладі означає: ті, які йдуть за Писанням. За принципом Анана бен Давида, необхідно вивчати Писання, звіривши його з власною совістю, дотримуючись грунтовних вироблених суджень. Караїм може бути вільним в особистім розумінні Святого Писання. Тому, в розумінні Анана, духовенство не має жодного права для нав’язування своєї точки зору, яка, на їхню думку, вважається обов’язковою, єдиною і правильною. Священник-караїм не може бути посередником між людиною та Богом.
Кожен караїм має обов’язок звіряти своє життя зі словом Божим, що міститься у Торі (Законі), проте – не з ученням священників. Особистий підхід ананітів до питання витлумачення Тори зробив з них справжніх індивідуалістів. У Х столітті нашої ери один із індивідуалістів висловив таку думку: кожен із караїмів повинен покладатися лише на себе, в інакшому випадку Бог може не пробачити тих, чия поведінка не відповідає Торі. Обов’язків йти шляхом звичаїв предків – немає, але важливе значення має порівняння своєї поведінки з діями та судженнями, що узгоджуються з Торою.
Завдання кожного «неосвіченого», на думку караїмів, полягає у навчанні, примножуванні своїх знань, спостереженні та дії. Людина, яка лише обмежується формальним виконанням встановлених обрядів, не маючи ніяких абсолютних знань про них, на погляд караїмів, прирівнюється до віслюка, який несе на собі важкий тягар.
Поширення караїмів
Караїмство поширювалося ще у VІІІ-Х столітті нашої ери, в тогочасних територіальних частинах Месопотамії, Іспанії, Палестини, Сирії, Північної Африки, в тому числі, у Візантійській імперії та Хазарському каганаті. Релігія караїмів стала цікавити представників різних верств населення, різних за походженням рас, що дало можливість її вкорінення в їхнє середовище. Пращурами караїмства були кримські караїми – вихідці з племен держави Хазарський каганат. Значно пізніше, у Східній Європі, було виявлено етнічні групи слов’ян, українців, які прийняли віру караїмів. До того ж, інші групи було помічено на північній території Кавказу, в одній із астраханських областей. Караїмські історики стверджують, що рух цієї релігійної спільноти відбувався зі Сходу – до Месопотамії. Оскільки відбулося розділення у племенах, то одні із них пішли у південну частину Межиріччя, тим самим утворивши державу Шумерія. Інші ж попрямували на північ, в результаті утворивши міцне ядро для формування караїмського суспільства.
Утім, як бачимо, у середовищі шумерів назрівав релігійний розкол, оскільки багато шумерів вважалися язичниками, а караїми – формувальниками монотеїстичного вчення. Частина караїмів оселилася у Північній Месопотамії (біля прилеглих сучасних держав – Туреччини, Іраку, Сирії). Як шумерська, так і караїмська культури зберегли між собою тісні торгівельно-культурні зв’язки. Тому більшість досягнень в культурі та науці приписуються не шумерам, а караїмам. Клинописне письмо в астрономії також належить їм. У плані писемності – караїми були грамотними. Вони дійсно вірять у походження Чорного Вождя – патріарха Авраама. Стоїть питання: яке пряме відношення мав Авраам до караїмів? Як відомо, Авраам був язичником, його подорож розпочиналася з Уру Халдейського, оселення в Харані, на постійному місці проживання – в Палестині.
Саме в Палестині із простого язичника Авраам став сповідником монотеїстичної релігії. Науковці припускаються думки, що в Харані Авраам зустрівся з караїмами і прийняв монотеїзм. Іудаїзм патріарха Авраама був дуже близьким до караїмства. Проте пізніше їх шляхи чомусь розійшлися, і ніхто не може з’ясувати причину. Іудаїзм, як відомо піддавався змінам і тільки з написанням Талмуду перетворився на нині відому нам іудейську релігію.
У ІІ-І столітті до нашої ери караїмська спільнота поширюється усією територією Близького Сходу, де значно помітним є їхній вплив на країни-сусіди. Відомо, що спроба утвердження монотеїзму як єдиної релігії в Єгипті була здійснена фараоном Ехнатоном під безпосереднім впливом вчення караїмів. Окрім цього, перший міністр єгипетського фараона – Абдула – був караїмом. Місцем поселення караїмів слугували печерні міста. Близько 16 ст. до нашої ери спільнота увійшла до складу царства хеттів, а після його зруйнування потрапляє у васальну залежність до Ассирії.
Після зруйнування Ассирії військами царя-завойовника Олександра Македонського караїми увійшли до складу двох держав – Персії та Парфії. Перша спільнота ранніх кумранських християн, яка проживала в печерах, потрапила під вплив караїмів. Деякі з дослідників висунули караїмську гіпотезу, згідно з якою, Діва Марія народила Ісуса Христа в печері. Проте така аргументація не є переконливою, оскільки, з богословської точки зору, матір Ісуса не мала нічого спільного з караїмами. Виходить, самі дослідники припустилися релігійної помилки. Адже Діва Марія походила з роду царя Давида і за національністю була іудейкою, а не караїмкою.
Рух караїмів продовжувався на північ, спільнота перейшла хребет Кавказу, прямуючи в Дагестан. У VІІ столітті процес, пов’язаний із пришвидшенням зростання караїмської спільноти, набирає обертів під час експансії арабів. Це дало їм можливість об’єднання з племенами тюрків та утворення Хазарського каганату, в якому посадові місця займають караїми. Караїмство стає єдиною повноцінною релігією в Хазарському каганаті і місцем повної локалізації караїмів. Караїми, своєю чергою, принаймні, значна їхня частина, переселилася до Криму. Набагато сильнішим стає духовний вплив караїмів у Месопотамії та Персії, важливу роль у становленні яких відіграв Анан бен Давид – єврей, за походженням, що прийняв віру караїмів. Тільки після смерті Анана, більшість тих, хто залишився в караїмах, перейшли в іудаїзм.
Сьогодні існують ананіти-караїми – у Єгипті та Ізраїлі. Великою трагедією для караїмів стало руйнування Хазарського каганату внаслідок нашестя татарської орди. Це призвело до загибелі караїмів, а ті, кому вдалося вижити, потрапили під експансію кримських татар.
Культура і мова караїмів була перейнята кримськими татарами. Тому їхня мова відрізняється від інших татар. Караїми дійсно пережили важкий етнонаціональний процес, етнокультурну асиміляцію. Це є перша їхня особливість. Друга ж особливість караїмів полягає в існуванні їхньої культури, традицій, пов’язаних із язичницьким віруванням тюрків, іудаїзму, що був реформований ще при Анані бен Давиді. Сааді Гаон вирішив піддати фрагментації караїмів, як єдину суцільну групу, а ті, відповідно, зрозуміли: для того, щоб вижити, необхідно поступитися іншим, подолати внутрішні розбіжності. Якщо у Х столітті була помітною дискусія між послідовниками Анана бен Давида та караїмами, то пізніше його вчення стало безспірним.
БС
