Історія виникнення монтанізму бере свій початок з II ст.. – активного розвитку християнства. Не зважаючи на єдність та спільність між християнськими спільнотами, що проявлялась у спільній вірі у прихід та воскресіння Ісуса Христа, тим не менше не мала єдиного підходу в інтерпретації цих явищ. Численні відгалуження та течії зустрічаються в житті християн і в тексті Нового Заповіту в словах апостола Павла. Одні казали «я Аполосів», «Я Павлів», інші – «Я Христів». Проблеми розходжень та відгалужень полягали, насамперед, у співставленні для іудеїв з їх традицією та віровчення Христа, і для язичників – з іншого боку. Одні наполягали на суворому виконанні догматів та приписів іудаїзму, інші, вийшовши з язичництва впадали у крайнощі уникати страв, святкувань, будь яких ситуацій, які нагадували б їм про минуле язичницьке, оскільки воно – ідоложертвене.Цікаво, що не скрізь остаточно зникнути усім язичницьким елементам в історії церкви вдалось. Більше того – святі апостоли зібравши перший Апостольський описаний у тексті Дій св. Апостолів постановив, щоб не накладати на віруючих в Христа язичників жодних інших тягарів, окрім уникати ідоложертівного, блуду, не їсти крові. Решта, як писав св. Апостол Павло – «триматись за власним переконанням своєї думки». Привертає увагу дослідників Нового Заповіту та істориків первісного й раннього християнства – «коринфський феномен» зміст якого полягав у здатності віруючого спілкуватись з Богом та говорити «глосолаліями» — нечленороздільними відтворенням звуків за структурою які нагадують мову, однак з семантичної точки не є нею. В античній Греції в часи існування храмів багатьох богам, при них обов’язково були жерці та пророки. Останні, щоб отримувати певне одкровення та виявляти волю цих богів випивали зілля наркотичної складової, після чого читаючи записки з проханнями до бога, отримували щось від них. Пророки та пророчиці були в екстатичному стані і використовували глосолалії. Біля кожного з цих пророків були і тлумачі, які перекладали зміст глосолалій для того, щоб зрозуміти відповідь на прохання.
Коринтяни, в багатьох випадках колишні язичники, у своїх громадах сприймали і користувались глосолаліями задля одухотворенності і піднесеності християнських промов старійшин, які в багатьох випадках сприймалось як пророцтво. Кожен хвалився, що лише він маючи певні унікальні дари від Бога, глосолалію зокрема , має змогу бути «особливим» або навіть «вищим» від усіх. У зв’язку з цим поміж віруючих була втраченою любов і тому апостол виправляє таку ситуацію. Він не писав, що засуджує глосолалію або інші дари, однак акцентує увагу на унікальності кожного з цих дарів для того, щоб це служило на користь церкві. Жоден з дарів не повинен ставитись більше за інші, окрім любові – як найвищого дару з чого повинно починатись християнське практичне життя.
Проте в історії церкви, виокремлення одного дару серед усіх інших, або самостверджуюча роль пророка в спільноті продовжували побутувати в церкві не зважаючи на застереження апостолів.
Один із таких рухів, який базувався на принципах сказаних вище, пов’язаний з іменем колишнього язичницького жерця Монтана. Детальні подробиці про життя Монтана та монтанізму в історії відомо небагато, в більшості лише з джерел та описів Тертуліана. Відомо, що походив Монтан з Фрігії, і частину свого життя прослужив жерцем. У 156 р. – прийняв християнство, проте з власним його сприйняттям та інтерпретуванням. Монтан проповідував «живе», одухотворене спілкування людини з Богом, яке на його думку, повинно бути безпосереднім, як від людини до людини. Це означає, що Монтану довелось стати противником церковного устрою, і в такому варіанті, який був на той час церковний порядок відкинути. Монтан сумнівався, що в літургії церкви, порядку присутнє спілкування з Богом. Для Монтана воно здавалось закостенілим, мертвим, що проходить стагнацію. Живе сплікування з Христом повинно відображатись через Духа Святого, головним чином, через дар пророцтва, який не тільки присутній у «живому» віруючому, але й керуючого особливими духовними людьми – пророками. Такі пророки мали харизматичний склад поведінки і мали провід у монтаністських громадах. Монтан не згідний був з тим, що церковні старійшини, єпископи, головним чином повинні бути в першу чергу вчителями для пояснення волі Божої. Якщо Ориген вважав, що церковним управлінням повинні займатись в першу чергу єпископи та старійшини-вчителі, то Монтан останню функцію віддав пророкам. Одні з перших, хто повірив у проповідь та ідеї Монтана були дві пророчиці — Присцила та Максиміла, які проголосили Монтана не лише «глашатаєм Святого Духа», але й безпосередній Його втіленням. На їх думку, саме через Монтана відкривалась воля Божа та приходила утіха для віруючих. Його часто називали «Монтан-Утішитель». Сам же Монтан на такі заяви реагував як правило нейтрально.
В окремих джерелах, монтаністів зображено як послідовників «катафригійської єресі», і в богословській літературі автори одразу готові назвати цей рух як не сектантським, то хоча б єретичним. Звісно, що це небезпідставно. Справа в тім, що з одного боку в поглядах Монтана було відображено чимало крайнощів на кшталт, розглядання себе як голосу «Утішителя, Святого Духа», і з іншого боку – викорінення з церкви гріховного та негативного, що мало значний вплив на церковників.
Слід сказати, що монтаністи цитуючи Святе Писання, не могли розкривати усю свою повноту без впровадження в церковній практиці дарів Святого Духа, головним чином – пророцтв та глосолалій. На думку п’ятдесятницького історика В. Франчука в роботі «Благала Росія дощу у Господа», глосолалія отримала від церкви негативний відтінок через потребу в раціоналізаційній платформі для того, щоб показати, що християнська віра – це не надлишок емоцій та відчуттів, а перш за все – розумна, небезпідставна, підтверджена фактами віра. У ній відсутній фанатизм та безглуздість. Римські філософи, наприклад, Цельсій, писав про християн негативно з усіма можливими негативними факторами та наклепами. У його праці «Слово проти християн», зображено віруючих в Христа фанатиками, які поїдають дітей, займаються мужоложством, накликають на Рим неврожаї та землетруси. Незважаючи на те, що факти були взяті «з нічого» або докорінно перекручені, писати про людей, котрі відкидають почесть імператори, і до того ж, не як усі відмовляються ходити до театру – був значний привід.
Таким чином, так чи інакше, емоційна сторона, ірраціональна, яка була вкрита містикою підливала «масла в вогонь» і робила християнську віру більш піддатливою для гонінь. Монтаністів же, без містицизму та їх проявів пророчого екстазу не можливо було побачити. Максиміла і Присцилла були двома пророчицями, котрі допомагали Монтану в поширенні віри. Головний зміст пророкування зводився до кари грішників за їх гріхи, а також швидке повернення Христа на землю. Втрата пророчого духу, на думку Монтана, означало втрату церковності, божественності та істинності. Усі пророцтва, як про це пише Тертуліан, мали екстатичний характер. Без екстазу пророцтва ніколи в громадах монтаністів не виникали. Виключалась усяка розумна сторона релігії і віддавалась уся преференція екстазу. Сам же Монтан неодноразово заявляв, що хоча і пророки, Христос та апостоли ніколи не навчали в трасовому стані, і новозавітні пророцтва не були екстатичними, все одно останні одкровення та пророцтва розглядались актуальнішими за попередні. Монтан – пришестя духа, Максиміла та Прискіла – пророчиці. Щодо персоніфікованого характеру пророцтв, то усі вони виголошувались від першої особи чоловічого роду, тобто безпосередньо від духа. Повертаючись ще раз до монтаністських пророцтв, слід підкреслити і думку ранніх и пророків Амії та Кодрата передані Євсевієм Кесарійським: «Фальшивий пророк… починає зі свавільної маячні, який перетворюється, як ми про це зазначили в безумство».
Оцінка та поширення монтанізму в творчості отців церкви не є однозначною. Євсевій Кесарійський у своїй «Церковній історії» писав про те, яким чином Монтан та його послідовники разом з пророчицями проникали в церковні спільноти. Євсевій писав, що багато церковних дарувань проявлялись у житті церкви, однак проблеми почались, коли повірили в пророцтва Монтана. У селі Ардава, що на кордоні з Фригією, «деякий Монтан…почав вимовляти дещо дивне, пророкуючи наперекір звичаю Церкви…». Автор продовжує словами: «З тих, кому доводилось в той час слухати його незаконні вигуки, одні обурювались стверджуючи, що він одержимий демоном, знаходячись у владі духа заблудження і приводить у сумнів народ». Таким чином, Євсевій негативно оцінює в своїй історії богословську сутність вчення Монтана, яка суперечила вченню ранньої церкви.
Як про це зазначалось вище, монтаністи наполягали на ліквідації встановлених церковного порядку як закостенілого та мертвого. Існуючі церковні рамки, які на думку Монтана, в які була загнана церква, перешкоджають пошуку Божественного. Існуючий порядок богослужіння в монтаністів зводився до промов пророкуючих, яким був відданий супровід в громадах. Пророкуючі приходили в екстатичний стан, які, таким чином, з’єднувались з Богом задля отримання нової пророчої інформації або одкровення. Екстатичність богослужінь була не лише основою пророків. Кожен причасник спільноти був відданий практиці глосолалій та отримання індивідуального, живого одкровення. Про що пророкували Монтан та його послідовники? Панування апокаліптичних настроїв були поширеними в церкві в той час. Чимало дослідників погоджуються з тим, що перші християни в більшості переконані були, що тисячолітнє царство Христа, наступить при їх житті. Вони не ставили перед собою мету збагачення та цінність матеріальних благ. Пророцтва та проповідь про друге пришестя Христа – були головними пророцтвами в монтанізмі. Чи вірили монтаністи в буквальне пришестя Христа при їх житті – невідомо. Однак, з твердження вище, можна зробити висновки, що так.
Пророцтва монтаністів були результатом дії досить сильного екстазу. Чим більш емоційнішими та екстатичнішими були монтаністи, тим більше було підстави вважати про дію Бога з ними. Під час екстазу, поведінка зовнішньо нагадувала припадки, обмороки, падіння. Уся атмосфера донесення проповіді була неформальною й надто емоційною. Кожен, хто відчував в собі присутність Духа, вставав та виголошував пророцтво, зміст якого акцентувався на швидкому пришесті Христа та розкаяння у гріхах.
Поширившись в Римі, Карфагені та Південній Галії, монтаністи скасували церковну ієрархію як таку. Сутність церковного богослужіння та практики Монтан та його послідовники вбачали в критиці раціонального боку релігії. Бог як Дух, на думку монтаністів, робить основний наголос на містицизм та одкровення.
Центром церковко життя монтаністів була Пепуза, яка згідно з пророцтвами оголошувалась «Новим Єрусалимом». Міста, головним чином, фрігійські, які не бажали розкаюватись у своїх гріхах, монтаністи пророкували покарання на них, які в пришесті Христа об’являться.
Не зважаючи на пневмоцентричність теології монтанистів, послідовники Монтана не зачіпали основних християнських догматів. В. Болотов у «Лекціях з історії Древньої Церкви» писав, що «regula fidea» поставала однаковою. Монтаністи, як і решта християн вірували в Трійцю: єдність Отця, Сина і Святого Духу. Монтаністи також навчали вірі у воскресіння з мертвих. Заради справедливості потрібно підкреслити, що монтаністи як ніхто інші були ревними захисниками основних положень віри. Останні попри одкровення, які існували в спільнотах, основні постулати повинні були залишатись незмінними. До церкви претензії були насамперед, щодо моралі та правил християнської поведінки. Стосовно цього і зазначає Болотов словами: «весь зміст пророцтв монтанізму обертається навколо моралі» Тут послідовники Монтана поводились себе як справжні, і подекуди крайні ригористи. Їх відношення до норм поведінки в суспільстві було зразковим і вимагало від віруючого повного слідування таким нормам. Навіть церковні предстоятелі, вчителі та отці Церкви, зокрема Іриней Ліонський, Єлевферій Римський, Квінт Тертуліан схвально ставились до діянь монтаністів. Тертуліан в результаті переосмислень, вступив в монтанистську спільноту.
Як ми вже про це сказали, монтаністи були крайніми ригористами в питаннях моралі. Шлюб у монтаністів відбувався лише один раз в житті. Виключалась будь яка можливість повторних шлюбів. Досить суворо було і також щодо розлучень, яких практично не допускалось. Жінкам та дівчатам було заборонено носити прикраси та самовільно спілкуватись з чоловіками, носили паранджу. Заборонено було відвідувати розважальні місця, зокрема амфітеатри, театри. Практична сторона життя монтанистів виключала переїдання, і включала велику кількість постів. Вважалось за похвалу віддавати та продавати все майно і жити скромно та розважливо. П’янство, блуд, самовільне сміхотворство, розваги спільнотою ставились під табу. Натомість основний акцент в житті та практиці сповідуванні віри базувався саме на аскетизмі, відреченні, мучеництву. Максимілла так пророкувала: «Мене гонять як вовка в овечій отарі. Я не вовк, я слово, дух і сила».
Потрібно не оминати і того, що не усі дослідники вважали, що фундамент міцної моралі був як належить вкорінений в монтанізмі. Історик Луї Дюшен стверджував на основі власних напрацювань напрацювань та досліджень, що аскетизм монтаністів був результатом розірвання багатьох шлюбів, самогубств, користолюбства, а також існування платних проповідників. Критиці піддавались і життя пророчиць, котрі незважаючи на суворий аскетизм жили досить розкішно. Жили пророчиці за рахунок добровільних пожертв від своїх прихильників.
Незважаючи на відсутність більш точних історичних розвідок, або ж їх браку, важко стверджувати, чи справді монтаністи накликали на себе гнів церковних єпископів або світських правителів, щоб тим самим поставити себе мучениками. Невідомо. Однак потрібно зауважити, що коли монтаністи принципово страждали за віру Христа більше ніж просто за свої догматичні особливості.
Містичний рух, який взявся розповсюджувати Монтан разом з пророчицями не залишився нині в чистому вигляді, яким він був з самого початку. Однак, так чи інакше феномен «обновлення Святим Духом» в більшій чи меншій мірі присутні в сучасному харизматичному русі, п’ятдесятництві, харизматичних Греко та Римо-католиків, обновленців, гугенотів, квакерів, духоборців та старообрядців. В сучасному вигляді розглядається як пневматологічний елемент сучасної еклезіології, що означає церковне оновлення, розвиток та свіжість церковного буття.
Євген Распопов
Яка твоя реакція?
