Батьком монотеїстичної релігії вважається Авраам. Від двох синів Авраама Ісаака та Ісмаїла вийшло два племені – семіти та ісмаїліти (сьогодні вони відомі як іудеї і мусульмани). Цей період продовжується включно до пророка Мойсея, який отримав Закон Божий (Тору) і всі відповідні приписи до нього для регулювання відносин людини з Богом і людьми. Тора містила релігійні та моральні обов’язки як загальнообов’язкові до виконання суспільством. Проте людям цього було не достатньо і вони схилилися до ідолопоклонства. Наслідки для відступників Божого Закону були фатальними: за вбивство і перелюб піддавали жорстокому покаранню.
Євреї змушені були терпіти утиски і сплату податків Римській імперії, уся Юдея опинилася під її пануванням. З владою найчастіше загравало іудейське духовенство, шукаючи для себе матеріальної вигоди і високого соціального становища, накладало закони на людей, не виконуючи їх. Суспільство того часу бажало звільнитися від римського гніту, очікуючи обітницю приходу Месії. У світ приходить Ісус надзвичайним чином, об’єднуючи у собі знання Тори і Євангелія.
А тому сучасна наука вважає Ісуса основоположником християнства, а його адептів називає християнами. Християнство виникає на межі ІІ тис. до н.е. – І ст. до н.е. З чим це пов’язують таке датування? Насамперед із занепадом Римської імперії і відродженням «вічного царства». Оскільки до нього існували інші царства: вавилонське, персидське, грецьке, римське. У стародавній історії світу вони згадуються. Про це ж описується в книзі пророка Даниїла, у алегорично-символічному образі «відломленого каменю від скелі, що розбиває ідола» (мається на увазі інше царство — Боже).
Таким чином, царство, яке мало прийти відрізнялося тим, що несло у собі мир і любов Божу до людства, на відміну від завойовницьких кровопролитних війн. Відтак, християнство – це релігія, в основі якої покладено любов, яку приніс людству Ісус Христос.
Різниця між наукою Ісуса та фарисеїв велика. Фарисеї тільки прикривались Мойсеєвим Законом, тоді ж як Ісус, знаючи ТАНАХ (Закон, Пророків, Писання) викривав їх у лицемірстві, неправді і жорстокосердості. Вчення Ісуса звернене в першу чергу до людини – творіння Божого, якого не змогли зрозуміти і сприйняти юдейські священики. Але наука Ісуса не залишилася без уваги, її перейняли іудео-християни. ІІІ століття нашої ери стало початком народження новозавітної церкви, що пройшла не легкий шлях свого існування аж до мучеництва за віру. Важлива місія християнської церкви покладалася на апостолів.
Функція апостолів полягала у місіонерській, душпастирській і богословській роботі. Діяльність адептів мала свої перешкоди: заборона юдейським та римським законом виголошувати проповіді і доносити вчення Ісуса . Першим сміливцем і жертвою християнської віри став Стефан, побитий камінням натовпом і фарисеями за містом, а після нього – апостоли Петро і Павло (перший страчений при імператорі Нероні, другий – іудейському царі Іроді Агриппі). Указом римських імператорів призупинялася діяльність християн. Над ними чинили жорстоку розправу. Яскравим прикладами слугуватимуть сади імператора Нерона, які в ролі смолоскипів освітлювали заживо спалені тіла християн; влаштовані Калігулою оргії і різні фатальні ігри над християнами.
У Римі до цього часу існує Апієва дорога, якою до катакомб звозили знівечені тіла перших християн, роздертих звірами, вбитих гладіаторами на арені Колізею. Насправді це була настільки моторошна картина реальності християнства, яку важко описати і усвідомити суспільству нашого часу. Християнство, яке мало вигляд тоді і зараз – дві великі різниці. На превеликий жаль, але воно формальне, а не внутрішнє (духовне).
Християнство (ортодоксія) як державна релігія офіційно затверджується документом — Міланським едиктом імператора Констянтина І (Великого). Відбувалася посилена боротьба з опонентами кесаря і духовенства (цезаропапізм). За наказом імператора тих, хто не визнавав світської і духовної влади воїни страчували прямо на місці в будинках. Духовенство підтримувало відносини з імператором і отримувало від нього певні привілеї. Досить важким виявилося протистояння між церквою та аріанством. Єретична течія охопила майже всю територію Східної Візантійської імперії. Духовна інституція звернулася за підтримкою до візантійського імператора по припиненню діяльності аріан.
Остаточним кінцем поширення єретичної науки аріанства став Перший вселенський собор, очолений в місті Нікеї 325 року нашої ери візантійським імператором Костянтином Великим і духовенством у складі 318 осіб. Слід зауважити, що на ньому був прийнятий «Нікео-Царгородський Символ віри» і засуджено олександрійського диякона – єретика Арія за висловлювання щодо небуття Бога в часі і приниження особи Ісуса Христа. В соборі брав участь архієпископ Мир Лікійських Миколай, займаючи чітку позицію християнської доктрини, стаючи в її захист — покарав Арія, вдаривши його по устах, що спотворювали Слово Боже. Єретика за рішенням собору позбавили сану і піддали анафемі (відлученню від церковного спілкування). Прийнятий на Першому Вселенському соборі «Символ віри» стає основною християнською доктриною.
Проте це була ще не повністю сформульована доктрина, на зміну аріанства прийшла єресь македоніанства (духоборів) як результат протидії церкви. У доктрині йшла мова про Бога — Творця неба і землі, Ісуса Христа. Так розпочався відлік становлення вселенських соборів у світовій церковній історії. Якщо з аріанством вдалося впоратися простіше, то з духоборами – складніше. Нова єретична наука знаходила відгуки серед осіб різного соціального статусу та місцевого населення, до того ж чутки про духоборчий рух дійшли до імператора через схвильоване становище ортодоксального духовенства. Насамперед потрібні були рішучі дії зі сторони перших та других аби зупинити поширену хвилю македоніанства. Внаслідок остаточного захоплення цим єретичним вченням усієї імперії авторитет імператора та церкви був би повністю нульовим, відтак вся влада була сконцентрована в руках духоборів.
Якби духобори очолювали імперію, то б поставили цезаря і духовенство у незручне для них становище і запропонували б вибір між єретичним вченням і власним життям. Варіант втрати влади не влаштовував державну і духовну владу. Ортодокси, мудро оцінюючи становище держави і церкви пішли у контрнаступ, не даючи жодного шансу македоніанам (духоборам) заволодіти імперією. Конфлікт між духоборцями і ортодоксами став причиною скликання собору у місті Константинополь 381 року. За рахунком став другим Вселенським собором.
На соборі розглядалося питання стосовно єресі єпископа Македонія і його прибічників. Собор переріс у сильну дискусію між сторонами. В кінці оголосили вердикт Македонію і визнали його науку такою, що йде в розріз з Священним Писаням і християнською доктриною. Македоній пішов проти істини Божої, не відмовляючись від єретичної позиції — отримав анафему (церковне відлучення з можливістю усвідомлення хибної істини і навернення до Бога через покаяння). Собор прийняв «Символ віри» з доповненням про Святого Духа «І в Духа Святого, Господа Животворчого, що від Отця сходить…».
Духоборство зупинили, але Візантійську імперію сколихували інші єретичні течії, більш сильніші за попередні, інтенсивний розвиток яких можна було спостерігати на прилеглих територіях держави. Знову церква залишалася в неспокої, а держава у великій небезпеці. Продумувалися досить чіткі дії духовенства, щоб не нашкодити державі і вберегти населення від єретичного впливу, звісно ж не втративши свій моральний і духовний авторитет у суспільстві. На думку ортодоксального духовенства має бути спільне об’єднання держави і церкви у протистоянні існуючих єретичних наук, що прямо протилежні християнській вірі.
Це надавало б стимул як імперії так і духовній інституції, захищало права візантійських громадян і оберігало суспільство від різного роду нападів з боку єретиків, відкрило шлях для тих, хто має бажання навернення до християнства. Звичайно, хто б не мріяв сповідувати ортодоксальну віру, з метою прощення гріхів, спасіння і вічного життя у не земному, а іншому світі. Значну роль відіграв наступний собор, спрямований проти руху несторіанства на одній із територій, що входили до складу тодішньої Візантійської імперії. Пізніше. після завоювання, належали могутній величній державі – Османська імперія (сучасна Туреччина).
Спробуємо зупинитися на не менш вагомій діяльності цього собору, прийняття ним рішень, розгляду і розв’язання важливого теологічного питання щодо матері Ісуса Христа і тих хибних думок, котрих притримувалися саме несторіани – адепти неправдивої науки монофізита Несторія. А тому, потрібно чітке богословське обґрунтування та доведення, що несторіанська позиція дійсно хибна. За сумлінну роботу взялися освідченні богослови періоду V століття нашої ери. Вони не могли піддати такому знущанню Несторієм істини і мали покласти край, викривши його самообман.
Підводячи підсумок, можна зробити наступний висновок: вселенські собори не мали б успіху якби в їхній основі не лежала християнська доктрина з Священним Писанням. Тобто якщо б це були лише «сухі» доведення, то перевагу звісно отримали єретики, коли ортодокси мають «міцний фундамент» — відчувається безсилість інших. У ситуації з нав’язливим єретичним вченням чітко видно неспроможність протистояти не духовенству, а Істині.
Постає інше питання: чи здатна людина в силі встояти не перед матеріальним, а Божим вогнем?
Пегас
