Під час навчання у Лейпцигу з 1554 р. по 1559 р. майбутній теолог і пастир зарекомендував себе як ерудований і зацікавлений у пізнанні світу студент. Із університетських стін Вейгель винесе неабияку пристрасть до богослів’я, математики та астрономії. Ренесансна філософія суттєво вплине на нього. З ідеї гуманізму Вейгель поставить питання багатства духовного, внутрішнього світу людини. Його погляди разом з Яковом Бьоме у XVIII ст. вплинуть на українську містичну філософію Григорія Сковороди та Памфіла Юркевича.
Освіта давалась молодому Валентину з легкістю та наполеглевість. Дивлячись на таку завзятість, у період з 1563 – 1567 рр. від курфюрста Саксонії він отримує стипендію на навчання у Вітенберзькому університеті, в якому значну частину своєї діяльності провів німецький реформатор Мартин Лютер. Починаючи з 1567 р., полюбляючи теологію, церкву і духовний сенс Святого Письма, у м. Чопау, Вейгель отримує парафію і стає настоятелем міської церкви. Проповіді молодого пастора лютеранської церкви викликали небияке обурення з боку фундаменталістів та ортодоксів. Тональність його промов до місцевої пастви торкалось моральної складової життя суспільства, а також руйнувало традиціоналістські тенденції церкви.
Вейгель засуджував формалізм церковних обрядів, наполягаючи на внутрішньому, духовному осягненні і відродженні людини. На його думку, церковні дійства – це певна зовнішня оболонка, за якої найчастіше втрачається внутрішній зміст духовного життя людини. У праці «Діалог християнства» підкреслено, що акцентування на зовнішніх сторонах церковного життя приводить до деградування духовного розквіту людського буття. Враховуючи зміст своїх філософських та містичних переконань, пастор та філософ Вейгель у 1572 р. видав працю «Про істинну та спасительну віру», в якій зумів захистити та обґрунтувати власну позицію. У цій роботі він намагався синтезувати теософську містику з лютеранською теологією.
Такі переконання пастора були сформовані під впливом містицизму Якова Бьоме та Мейстера Екхарта, погляди яких були серйозно осмисленні ще під час навчання в університеті. Ірраціональна філософія і рання теософія Вейгеля були перенесені на християнство і в його проповідях та працях чітко окреслені. Філософія Вейгеля – результат впливу містичних концепцій Йоганна Таулера, Парацельса, Себастьяна Франка та Якова Бьоме.
У свої філософських міркуваннях, описаних в роботі «Про споглядання життя Христового», мислитель дійшов до думки, що істинне пізнання світу може надати лише внутрішнє просвітлення через тісний контакт з Духом Святим. Оскільки роль Святого Духа у внутрішньому пізнанні себе і світу є найважливішою, Вейгель навчав, що початок нового, правильного життя людини – померти остаточно для гріха і воскреснути для нового життя з Ісусом Христом. Син Божий, як вважав Вейгель, має відродити внутрішній осередок людини задля нового життя. Відроджений дух людини з Христом через силу Святого Духа позначається правильним, чесним, добрим та поміркованим способом життя.
Вейгель навчав у праці «Пізнай себе» та «Про місцерозташування світу», виходячи з концепції неоплатонізму, що всі речі в існуючому світі перебувають у Бозі, і відповідно кожна одинична річ, зважаючи на позиції номіналізму, є суттю божественної еманації. Тому звідси випливає, що людина, в якій знаходиться дух як енергія життя, також має походження з субстанції божественної Сутності.
Формально, будучи пастором лютеранської церкви, Вейгель у 1577 р. підписався під «Книгою Злагоди» – збіркою текстів Аугзбурзького віросповідання. Проте свою критику та пункти незгоди з Лютером було описано в тексті його праці «Про життя Христове». В період з 1578 – 1584 рр., захоплюючись гносеологією, Вейгель суттєво відходить від лютерівської церковної ортодоксії, і в середовищі церкви стає її оппонентом, хоч і прихованим. Він по-своєму інтепретує квінтесенцію реформації «Тільки Словом», наполягаючи на приорітеті лише внутрішнього слова, куди Святий Дух дає одкровення і скеровує життя людини конкретними вчинками. Перед внутрішнім словом ніщо не здатне встояти: ані церковні авторитети, ані навіть Святе Письмо. Вейгель богослівськи обгрунтовує вчення про неведиму церкву, заперечує будь-які форми насилля над людиною, постає критиком релігійних війн. У своїй практичній філософії, мислитель захищав свободу віросповідання та віротерпимість і навчав, що будь-яка людина не повинна переслідуватись за релігійні переконання. Теолог захищає пацифізм та простоту християнського способу життя.
У середовищі лютеранських теологів і простих вірян, Вейгель мав своїх послідовників – вейгеліанців, які були переслідувані як світською, так і церковною владою. Читаючи і слухаючи їх промови, лютеранські богослови вважали їх «гіршими, аніж папа». За життя Вейгеля цькувало духовенство через його переконання. Більшість своїх ідей, які були сформульовані в позапроповідницькій діяльності, записані, осмислені та передані своїм послідовникам таємно. Усі праці Вейгеля були опубліковані і знайдені тільки після його смерті. Вони неодноразово знищувались навіть під час подальших переписуваннях та передруках. Усе, що думав Вейгель, усе писав тільки «для шухляди». Писав досить лаконічно, чітко, коротко і зрозуміло. У праці «Теодіцея» зі співчуттям про мислителя згадував Лейбніц.
Не враховуючи переконань Вейгеля, парафіяни знали свого пастора як помірковану, щиру і привітну людину. Він усім, кому міг, допомагав і нікому ні в чому не відмовляв. Вейгеля цінував кожен, хто відвідував богослужіння. Мислитель любив дітей, з повагою ставився до жінок. З 1565 р. І до самої смерті був у шлюбі з Катериною Байх. У подружжя було троє дітей. Головним у житті Вейгеля були цінності християнського життя. Його сім’я відрізнялась побожністю та щирістю у стосунках, і жили вони досить помірковано.
10 червня 1588 р. Вейгель помер і похований у міській церкві Цшопау.
Його погляди суттєво вплинули на розвиток гуманізму Відродження, ірраціональної та містичної філософії західної Європи, а також становлення української містики.
Теологічні переконання Вейгеля лягли основну сучасного християнського містицизму, що відображено в богослів’ї п’ятидесятництва та сучасного харизматичного руху.
Євген Распопов
Яка твоя реакція?
