Сам філософ народився у Франції 6 липня 1946 року. Був учнем Жака Дерріди, що вплинуло на його подальшу творчість. Будучи послідовником феноменологічної філософії, зміг напрацювати новий погляд в осмисленні деяких релігійних явищ, зокрема одне з них він розглядає у своїй праці «Ідол та дистанція», що призвело до бурних дискусій в колах релігійних філософів Росії та України, прикладом можуть бути численні конференції організовані для обговорення даної праці. Основні сфери інтересів Маріона — Декарт і його місце в історії філософії, феноменологічні проблеми видимості і даності, християнська теологія і етика (він був радником кардинала Люстіже). Перекладач праць Декарта, Спінози, Гуссерля. З його роботами асоціюється «теологічний поворот» у французькій феноменології 1990-х років. Сьогодні Маріон є діючим членом Французької академії наук.
Для православної гілки християнства завжди було суттєвим вшанування ікон. Але чи замислюємось ми у ХХІ ст., коли приходимо в храм, що наше ставлення до нього й того, що в ньому відбувається, може перетворювати богослужіння на справжнісіньке поклоніння ідолам? Після прийняття рішення на сьомому Вселенському соборі для православних та католиків ікона стала невід’ємним атрибутом у храмі (також ікони вшановуються і в давньосхідніх церквах). Коли ми молимося, образ на іконі допомагає нам направляти наш розум та серце до Першообразу. І символічність зображення встановлює необхідну дистанцію між Богом і людиною. Адже ікона – це не фотографія і навіть не портрет. Але часто дистанція пропадає, і до ікони починають ставитися як до інструменту, що виконує вимоги людини: зцілення, заступництво. Людина привласнює собі можливість у будь-який момент отримати бажане від Бога. У такому випадку ікона стає ідолом. Саме до такого висновку приходить у своїй книзі «Ідол і дистанція» Жан-Люк Маріон.
У чому різниця між іконою та ідолом? Жан-Люк Маріон робить акцент саме на цьому скороченні дистанції й перетворенні ікони на ідола.
Але принцип, викладений Маріоном, стосується не тільки речових об’єктів. «Поняття теж здатне працювати і як ікона, і як ідол». Якщо Бог «схоплюється» в понятті Вищого Сущого, то Він просто приречений перетворитися на ідола й померти в цьому понятійному ідолі – саме так вважає Маріон. Тому що суще – це щось, що знаходиться під рукою, чим можна володіти, але це неможливо в принципі, ні в жодному з іконічних сприйняттів. Також неможливе й дотримання жодних дистанцій. Причому таке бачення виставляється в праці Маріона як єдино можливе.
Чому поняття повинно нівелювати Вище Суще? Чому не можна інакше розуміти Вище Суще? Відповідь прихована в певній історіософській традиції Маріона. Йдучи за Хайдеггером, який бачив зразкову парадигму онтотеології в «Метафізиці» Франциско Суареса, Маріон сприйняв останнього як філософа, що довів до останньої межі всю онтотеологічну лінію попередньої схоластичної думки. Саме такою логікою й керувався автор книги «Ідол та дистанція». Утім, насправді в Суареса термін поняття розуміється зовсім інакше. Воно перш за все – життєвий акт, яким породжується якийсь живий сенс у результаті того, що розумна душа наповнюється чуттєвими смислами від реальних почуттів і від уявних. Цей зміст не можна собі привласнити, їм не можна володіти, а значить «умертвити» – його можна тільки пережити.
Для схоластів «уявляти» Бога як Вище Суще – значить породжувати якусь внутрішню понятійну ікону Бога. Ікону, в якій я переживаю нескінченну дистанцію між Ним і собою, але в той же час переживаю і власну відкритість Його нескінченності. Необхідно віднайти джерело, звідки дійсно прийшов до нас той «поганий онтотеологізм», проти якого й виступає Маріон.
Невже онтотеологія і створює ідолів? Маріон вважає, що це не так. Не варто поспішати оголошувати онтотеологію ворогом, яка створює ідолів. Для Маріона центральним моментом є не те, як ми ставимося до Бога: Вищого Сущого, або Невищого Сущого. Для нього важливіше зрозуміти, як Бог ставиться до нас і як так виходить, що наше зусилля вийти на зустріч до Бога закриває саму можливість зустрічі з ним.
Але залишається проблема: як же нам відрізнити понятійну ікону від ідола? За Маріоном ікона являє собою таку можливість візуалізації божественного, яка не закриває від нас Бога, а вводить у богоспілкування. І сам процес розрізнення ікони від ідола тісно пов’язується ним із феноменологією даності, дарування, дару. А впізнавання за даністю дару називається подякою. Маріон наполягає на тому, що мова філософська, онтотеологічна – це далеко не перша мова богослів’я. Богослів’я, звичайно, важливе, але воно не дозволяє нам дізнаватися про сутність дару. Перша мова – це мова подяки й хвала (рraise). І в цьому контексті Маріон у своїй книзі згадує Діонісія Ареопагіта.
Маріон вбачає, що за побудовами апофатичногойі катафатичного богослів’я ми пропустили у Діонісія найцінніше: ми не побачили, що він вводить першу мову богослів’я – гімн, чи мову хвали. І коли ми забуваємо про мову хвали, ми отримуємо проблеми з онтотеологією – тієї самою: тіньовою, вигаданою, померлою. Вона стає млявою, коли рве «пуповину» хвалебного дискурсу між богоспілкуванням та спекуляцією. Хвала ж завжди з’являється як відповідь на заклик.
Виходить, що саме подяка (євхаристія) створює у богослів’ї необхідну дистанцію й знищує інструментальне сприйняття Бога, забезпечуючи тим самим його іконічність і оберігаючи від ідолотворення. А зв’язаність мови, хвали з гімном, змушує зовсім інакше подивитися на літургіку як на богословський ресурс. Більше того, літургіку Маріон ставить вище аскези, оскільки будь-яке аскетичне зусилля народжується відповіддю на божественний заклик, що, за його логікою, стає ідолослужінням. Як тільки в аскезі зникає євхаристія, відразу з’являється «погана аскеза», де всім важливо зрозуміти, що робити, а не як шукати зв’язку з Першообразом.
Нехай так, і подяка створює дистанцію між Богом і людиною. Але як нам розуміти цю дистанцію? Як дізнатися, коли її немає, і ми вже поклоняємося ідолу, а коли все ще ні? За логікою дистанції Маріон дає відповідь словом «парадокс». Парадокс полягає в мислимій неможливості цієї дистанції: з одного боку «Бог, відсторонений від Себе до людини, до її відчуття смерті», з іншого – «людина, відсторонена від себе до вічної божественності» – пише Маріон. Іншими словами, існує дистанція, що відсторонює Бога від Самого Себе, зменшуючи до втілення у тварному й смертному тілі людини, з іншого – внутрішня дистанція, що відсторонює людину від самої себе, яка націлена на божественну відстань – тобто можливість отримати божественні атрибути людиною. І в силу існування відстані, втілений Христос стає для нас іконою Бога. І в цьому сенсі стають зрозумілі слова: «Хто бачив Мене, бачив і Отця».
А споглядання ідола, навпаки, може бути зрозуміле як зняття дистанції. Слідуючи цій логіці, це призводить до «втілення» людиною Бога в створені предмети, які й називаються ідолами. А в підсумку – до стирання відмінності між людським і божественним. Варіант злиття у Маріона навіть не розглядається. Проте насправді це дуже важливий рід «ідолів», характерних для цілого ряду містико-аскетичних традицій в православ’ї. І ми дійсно спостерігаємо подібний випадок в богослів’ї Євномія, яке було засуджено як єресь, адже він вважав, що його мислення про Бога ототожнюється із Самим Богом. Отці-каппадокійці та, особливо, Григорій Ніський – багато говорили в рамках цієї суперечки про дистанцію.
Очевидно, що дистанція між людиною і Богом не може залишатися лише теоретичною абстракцією. Виходом із замкнутого кола «омертвіння» поняття Бога в богослів’ї є тільки досвід. Це може бути досвід суаресівського переживання нескінченної дистанції, або досвід хвали, або досвід віри в Бога Трійцю. Однак сам по собі він не знімає питання про розрізнення ікони та ідола. Адже на його підставі можна створити химеру. Зрештою, існує досвід містичного злиття, що призводить до ідолотворення. Як же тоді відрізнити помилковий досвід від істинного? Досвід богоспілкування від ідолопоклонства? Можливо, хтось і на це дасть відповідь.
Віталій Щепанський
Магістр релігієзнавства
