«…Шафіров(Барон Петро Павлович Шафіров (1669 — 1 березня 1739, Санкт-Петербург) — другий за рангом після Гаврила Головкіна дипломат петровського часу, віце-канцлер,із єврейської сім’ї. Прим. перекл.) брав участь (разом з Г.І. Головкіним) в розслідуванні ще одної найважливішої справи про зраду — доносу І.І. іскри і В.Л. Кочубея на малоросійського гетьмана І.І. Мазепу. Тут Шафіров виявився не на висоті і не зумів розібратися в істинному стану справ. Але разом з тим, звинувачення в несумлінному відношенідо з’ясування обставин, висунуті згодом проти обох вельмож, представляються необгрунтованими. Дійсно, обидва вони отримували рясні підношення від гетьмана, але не менші, якщо не більші — будемо називати речі своїми іменами — хабарі вручалися і «Полудержавному володареві» Мєншикову. Такі були звичаї великоруських сановників ще з часів царя Олексія Михайловича: московські д’яки сиділи на утриманні малоросійських старшин.Вирішальним у «справі Мазепи» стало благовоління до престарілого гетьмана (якому в ту пору було близько сімдесяти років) царя Петра. Іван Степанович Мазепа МАЗЕПА імпонував государю своєю високою особистою культурою (гетьман був неабияким поетом), світськістю і західним лоском. Мазепа був улюбленою мішенню доносів (за двадцять років на нього надійшло двадцять доносів, рівно по доносу в рік, що вельми властиво російській практиці), але всі вони не підтверджувалися.
Заслуги Мазепи перед Петром, відомі ще з часів першого Азовського походу, не залишилися втуне: гетьман одним з перших був проведений в кавалери вищого російського ордена — Андрія Первозванного. З іншого боку, Мазепа збезчестив Кочубея, що в очах Головкіна і Шафірова було цілком достатньою підставою для доносу на кривдника, а тому і цар, і його наближення, розглядали донос як акт особистої помсти. Зрозуміло, мається на увазі роман престарілого гетьмана з дочкою Кочубея, що нам знайомо зі шкільної лави з поеми Пушкіна.
Як відомо, для передачі доносу Кочубей вдався до допомоги козака-вихреста Петра Яковлєва (по-українськи — Яценко), який, прибувши в Москву, зустрівся з царевичем Олексієм і духівником царя Тимофієм Благовіщенським. Ймовірно, він був прийнятий і самим Петром. Але до цього часу Мазепа вже дізнався про донос і 24 лютого 1708р. написав царю листа, в якому говорилося наступне:«Сим временем получил з Полтавы… подлинную ведомость, что житель тамошний полтавский, человек худородный, з жида перехрист, прозываемый Петр Яценко, имеючий там, в Полтаве, дом свой, жену и дети, а в Ахтырском полку промыслами, по обыкновению жидовскому, арендовыми упражняючийся… подал за рукой своею, все лжи превосходящую сказку, будто я Вашему царскому величеству неверен».
Тут доречно ще раз зупинитися на проблемі історизму в творчості А.С. Пушкіна, який декларується всіма дослідниками. Як щойно викладена нами ситуація відображена в поемі «Полтава»?
«…Удар обдуман. С Кочубеем
Бесстрашный Искра заодно.
И оба мыслят: «Одолеем;
Врага паденье решено.
Но кто ж, усердьем пламенея,
Ревнуя к общему добру,
Донос на мощного злодея
Предубежденному Петру
К ногам положит, не робея?…»
І, як ми пам’ятаємо, далі на сцену виступає молодий козак, безнадіійно закоханий в героїню, але відчуває між ними соціальну прірву, а тому й не претендує на предмет свого обожнювання, але готовий заради нього на все і трагічно переживає безчестя свого кумира. Отже, у Пушкіна мотив особистої помсти сластолюбному гетьману виходить на перший план — і навряд чи це варто вважати дивним, оскільки поет оперував сукупністю материалів, доступних в його час.
Тим не менш, історична точність в поемі до кінця не дотримана: походження цього молодого козака не вказано. Уникають цього і сучасні історики. Але якщо Пушкін, можливо, ігнорував родовід Петра Яценка, вважаючи його фактором другорядним (згадаймо його ж стало класичним:
Не то беда, что ты поляк:
Костюшко лях, Мицкевич лях!
Пожалуй, будь себе татарин, —
И тут не вижу я стыда;
Будь жид — и это не беда;
Беда, что ты Видок Фиглярин…
(Відок — загальне ім’я поліцейського сищика в 1820-1830-х рр. в Росії, на прізвище префекта паризької поліції).
Для радянської історичної науки причина такого умовчання однозначна. Ну справді, даруйте, чи можливо, щоб у святої справі порятунку Батьківщини найактивнішу роль грав вихрест ?!
Мазепа в своєму листі до Петра зробив особливий акцент на єврействі Яценко, але тут він прорахувався. Ми вже згадували, що для Петра була характерна вражаюча на ті часи віротерпимість. Ще в бутність по молодості в Амстердамі більш за все, мабуть, його вразило миролюбство, «с которым жили в одном месте люди стольмногих разных исповеданий», і тодішньою мрією юного царя було впровадження аналогічного порядку в Росії.
В цьому сенсі надзвичайно цікава доля Петра Яценка. Він настільки сподобався Петру, що цар не видав його, на відміну від Кочубея та Іскри, Мазепі, а запропонував оселитися з родиною в Москві — захід дуже далекоглядний, якщо врахувати, що чекало б його в разі видачі на Україну. Його перспективи однозначно виражені в написі на надгробному камені, що височіє над могилою Кочубея та Іскри в Києво-Печерській лаврі: «… Року 1708, місяця липня 15 дня, посічені средь Обозу Військового, за Білою Церквою на Борщагівці і Кошовому, благородний Василь Кочубей, судия генеральний; Іоанн Іскра, полковник полтавський … ».
Цар писав Г.І. Головкіну: «А Петра Яковлева вины кажется мало: толко, что он послан был к духовнику – письмами их; того для отпустить его жить в Москве или инуды куды в великороссийские города, а не в малороссийские».
Цікавий і допит козака Яценко (Яковлева), прибулого з доносом Кочубея на зраду Мазепи. На питання государя, хто він, Яценко з гордістю відповідає, що він козак «душою» з Диканьки, а по «Батьку» вважають його євреєм. Його батько «манесенькім хлопчиком був, коли в нашу православну віру окстился». Петро, щоб заспокоїти гінця, підбадьорює його вказівкою на свого вельможу, батьки якого були євреї, а тепер він «наш, русский…».
Але найцікавіше полягає в тому, що і захищаясь від обвинувачень за допомогою антисемітських випадів, гетьман теж був достатньо віротерпимим, і в його оточенні, навіть серед найближчих сподвижників, можна виявити безліч хрещених євреїв.
Так, в доносі Кочубея на Пилипа Орлика так говориться про походження тестя Орлика Павла Герцика: «Герцик, жид з Умани, зашол в час блиской войны до Полтавы… и застало его там дело войны Хмельницкой, где, яко всюду, жидов бито, так ему тае же смерть мела быти, но он, еще никому досады не учинивши, зложился крещением… и назван в святом крещении Семеном».
Слід додати, що в 1703 році в селі Жуківці Чернігівського полку стався єврейський погром, «жидотрепание», з причини звинувачення євреїв в ритуальному вбивстві. Гетьман хотів особисто допитати обвинувачених, але не тут-то було: збуджений натовп їх розтерзав. Гетьман в своєму колі виголосив «історичну фразу»: «Темна вода во облацех! Темное дело было, темным и останется эта христианская кровь у жидов! А мне сдается, чуть ли не правое было первое показание жида, что они убили студента за то, что ругал их жидовскую веру и, может быть, еще и грозил. А потом как в Чернигове на суде его (еврея) приперли, домогаясь, чтобы сознавался, что ради доставления христианской крови совершил убийство, он и стал им говорить, что тем угодно было. Если бы жиды были живы, я бы, может, вывел дело на чистую воду, а теперь – кто их разберет!».
Легко зрозуміти, що європейськи освічений Іван Степанович Мазепа не вірив в ритуал, а вважав справу просто кримінальним злочином.
Зауважимо для початку, що Кочубей, як видно, не гидував доносом як засобом політичної боротьби, а тому ставлення до його доносу на Мазепу як до виключно особистої помсти, нехай і справедливої, справляє враження надмірної прямодушності.
Що ж стосується Семена Герцика, то, за іншими відомостями, він хрестився в 1650 році, а його син Павло Семенович в 1675/1695 роках був вже полковником малоросійського козачого полтавського полку (необхідно враховувати, що на ті часи посада полковника ставилася до розряду вищих). Син же Павла Семеновича Герцика Григорій Павлович став одним з найвідданіших прихильників Мазепи й Орлика, який був чоловіком його сестри.
Близько року Григорій Герцик провчився в Києві «науці латинської». Ймовірно, він здобув медичну освіту, яка співслужили йому потім хорошу службу. У 1705 році він став полтавським наказним полковником, а після Полтавської битви разом з братами Іваном і Опанасом втік до Туреччини. Григорій Герцик був присутній при кончині гетьмана Мазепи в турецькій фортеці Бендери 28 серпня 1709 і перевіз тіло покійного для поховання в Галац. Після виборів його шурина Пилипа Орлика гетьманом Григорій Герцик став генеральним осавулом, тобто другою людиною в першому українському емігрантському уряді.
Активна боротьба Герцика за програну справу приводила його то в Запоріжжя, де він намагався підняти повстання запорізьких козаків, то в Константинополь, де метою його зусиль було досягнення визнання Оттоманською імперією незалежності України.
Тут-то і схрестилися шляхи Герцика і Шафірова, який, як відомо, в цей час перебував у становищі «повноважного заручника» в Туреччині. У серпні 1712 Шафиров повідомляв російському уряду, що українські емігранти збуджують турецький двір проти Росії і саме їх дії — основна перепона на шляху до встановленню російсько-турецького миру. Для усунення цієї перешкоди хитромудрий син свого століття радив вдатися до тиску, принудив знаходящихся в царських руках родичів керівників української еміграції написати їм листи з тим, щоб під страхом страти близьких змусити втікачів або повернутися на батьківщину, або відселитися подалі від російських кордонів. Його рада був прийнята до уваги: збереглися два листи, які були надіслані дружинами братів Герциків своїм чоловікам.
Не менш примітна і подальша доля Григорія Герцика. З 1715 року він разом з братами жив в Стокгольмі, звідки (все ще залишаючись генеральним осавулом) був посланий гетьманом Орликом в Річ Посполиту. У 1719 року Григорій Герцик був викрадений у Польщі російськими агентами (чи не правда: сучасно?) і доставлений в Петербург, де його очікував каземат Петропавлівської фортеці. У 1721 році він дав докладні свідчення про життя української еміграції в Бендерах і Стокгольмі. Нещадний Петро все ж зберіг Григорію Герцикові життя. Чому? Про це ми можемо лише гадати … Деякий час його тримали під вартою в Адміралтействі, а в 1727 році за його ж власним проханням перевели до Москви. У «першопрестольній» Герцик вкрай бідував, хоча і займався лікарською практикою: достатньо сказати, що, коли в 1732 році він овдовів, у нього не було грошей поховати дружину. Лише в 1735 році його звільнили з-під арешту із забороною повертатися на батьківщину. Дата смерті Григорія Герцика залишилася невідомою. Його численне потомство внесло зримий вклад в історію російської культури.
Чому Герцика викрали російські агенти в Польщі? Справа в тому, що Петро ніколи не прощав зради сподвижникам Мазепи і запорізьким козакам. Навіть в пунктах Ништадського миру, між іншим, про обмін полоненими і взаємному амністуванні дезертирів, мався пункт, що виключає амністію українських і запорізьких козаків. У Петра Великого була своя правда і своя гуманність …
Взагалі єврейське походження — не рідкість серед малоросійського дворянства. Тодішній генерал-губернатор Малоросії видатний воєначальник П.А. Румянцев-Задунайський в листі імператриці Катерині II нарікав в 1766 році, що при виборах малоросійських депутатів у скликану Катериною в рамках своєї політики «освіченого абсолютизму» «Комісію» з вироблення нового «Уложення» (зводу законів), жодне зібрання не обходиться без взаємних докорів в «худородстві», причому кожне звинувачення тут же підкріплюється вже готовою генеалогією «самознатнейшіх вельмож з міщан і жидів ».
До речі, імператриця й сама це чудово знала: внуком хрещеного єврея Новицького був, не більше і не менше, прославлений канцлер Катерини II, ясновельможний князь і граф Священної Римської імперії Олександр Андрійович Безбородько!
З інших малоросійських родів єврейського походження укажем Бороховичив, Модзалевських (породнившихся з Новицькими), Нахімовскіх (раніше називалися Нахіменко або Нахімовичи), серед яких багато хто пішов разом з гетьманом Мазепою в Туреччину; з цього роду — герой Синопського розгрому турецького флоту і керівник оборони Севастополя в Кримській війні адмірал П.С. Нахімов»…
(Доп. перекл.)На сайті http://gazeta.ua/articles/history-journal/_kozackoyi-starshini-yevrejskogo-pohodzhennya-najbilshe-zyavilosya-za-getmana-mazepi/574802#comments прочитав таку інформацію:»…А ще ж були козаки-австрійці, кримські татари, литовці, білоруси, угорці, чехи, шотландці з походження. От про старшин-росіян немає інформації. Зате нерідкісним явищем була козацька старшина з єврейським корінням. Приміром, уже в Реєстрі Війська Запорозького 1649 року часто трапляються прізвища, що походять від єврейських імен. Лейбенки – від Лейба, Ґолдовські – від жіночого Ґолда. Про єврейське походження свідчать і прізвища з основою Перехріст, Перекрест. Бо перехрестами називали колишніх юдеїв, що вихрестилися. Це ж стосується і прізвищ із коренем Криж – «хрест» польською. Чимало таких євреїв із походження піднялися до рівня козацької старшини: Марковичі, Крижановські, Герцики, Бороховичі, Магеровські-Перехрісти, Перекрестови-Осипови та інші. Павло Герцик був полтавським полковником, а Михайло Борохович – Гадяцьким. Представники династії Перекрестових-Осипових очолювали полки на Слобожанщині.
Коли стався найбільший приплив євреїв до козацької старшини?
– За часів гетьмана Івана Мазепи – наприкінці ХVII – на початку?XVIII століття. Антисемітизм не був йому властивий. Активно співпрацював із єврейськими багатіями. Ті позичали гроші Мазепі, а він залучав до служби їхніх дітей і онуків. Так євреї потрапляли до козацького реєстру, доходили до високих посад. Проте існувала обов’язкова умова – вихреститися у православ’я. Іноді в цьому брав участь сам гетьман. У доносі генерального писаря Василя Кочубея, якого писав Петрові І на Івана Мазепу, читаємо: «У четвер, 29 травня, наказав його милість, аби дочка моя, дівиця посватана і звінчана, прибула до нього на Гончарівку (заміська резиденція гетьмана під Батурином. – «Країна») у кумівство для хрещення дівчини-жидівки». Такі імениті козаки-вихрести нерідко ставали ктиторами (патронами. – «Країна») церков. Ті ж Герцики та Бороховичі давали значні кошти на храми, зокрема на Києво-Печерську лавру. З одного боку, намагалися довести свою відданість православ’ю, а з другого – посилити свій соціальний статус.
Брати Герцики – Григорій, Іван та Опанас – залишилися вірними гетьманові Мазепі після поразки в Полтавській битві й супроводжували його аж до смерті у Бендерах. Права рука Мазепи і його наступник на гетьманування Пилип Орлик – чех за походженням – одружився з Ганною, донькою полтавського полковника Григорія Герцика».
( Із книги Савелия Дудакова «Пётр Шафиров и другие. 2011. — 432с. Иерусалим — Москва ) переклад Анатолія Мучника
