Аль-Мансур мав на меті повністю відсторонити майбутнього правителя Гішама ІІ, намагаючись у будь-який спосіб відвернути його увагу різними забавами та молитвами. Відчувши владу у своїх руках Мансур наказує побудувати місто аз-Захіру із шикарними палацами для нього і сановників. Палац Гішама було обнесено ровом та стіною. Мансур постарався зробити справжню вязницю для підростаючого керівника халіфату.
На свою сторону Аль-Мансур прихилив генерала Галібу, з допомогою якого у 978 році вилучив міністра аль-Мушафі. У 981 році халіф надав повноваження Мансуру з прийняттям ним будь-яких рішень на його погляд. У 982 році контролюючи армію, аль-Мансур висилає в Марокко генерала Галібу. Зайнявся проведенням громадянської та військової реформи, завоювавши авторитет у світі, прийнявши участь у п’ятдесяти семи походах проти кяфірів.
Короля Леона з Наваррою змусив до сплати щорічного податку, наказав дочок знатних сімей відправити в гарем халіфа Гішама ІІ. Аль-Мансур отримує численні перемоги над містами: Сарагоса, Барселона, Коімбра, Сантьяго-де-Компостелла. Здійснює перебудову Великої Кордовської мечеті. Навіть при досягненні зрілого віку Гішама, Мансур залишався повністю спокійним, розумно і талановито позбавляючись своїх конкурентів, в тому числі і матір Гішама ІІ (відсторонена у 996 році).
Мансур налаштовує мусульманське духовенство і як в знак примирення просить вилучити усі рукописи філософського змісту з бібліотеки попереднього султана аль-Хакама та усі спалити. Мансур проявив неабиякі військові здібності полководця. У 991 році реформував збройні сили халіфату, збільшив число найманців. Особисто у нього була власна гвардія.
Здійснював щорічно два набіги на християн. У західних хроніках його називають «Альманзор». У 1002 році після повернення з походу візир помер. Поховали у місті Медінасел. Зі смертю візира на державу чекала смута. Слабохарактерний Гішам ІІ призначив на місце Масура аль-Маліка. Той збирався надалі проводити жорстку політику свого покійного батька, але не врахував того, що християнські королівства готові були зустріти його з «великою радістю». У 1004 році була спроба зміщення візира гулямами, але безрезультатна.
У 1007 році після блискучої перемоги удостоєний носіння титулу аль-Музафар. У 1008 році при невідомих обставинах чомусь помирає (можливо його отруїли конкуренти). Новим візиром призначено сина Мансура – Абдеррахмана. Неадекватний спосіб життя халіфа з оголошенням ібн-Сачула як спадкоємця трону Кордовського халіфату зрештою відхилило народ та аристократів.
У 1009 році ситуація зайшла в глухий кут. Аль-Махді вчинив змову. Країна нагадувала справжній жах преторіанської влади, яку відчули халів, народ. Гішама ІІ відсторонили. Про події в столиці дізнався Абдеррахмана, котрий здійснював штурм леорнських фортець і швидко поспішив на допомогу, не здогадуючись яка чекає на нього участь. Абдеррахмана за наказом аль-Махді схопили, а потім стратили. Гішама ІІ його родич змушував відмовитися від правління державою на що відмовив, був вкинений до в’язниці.
Аль-Махді добре не розбирався в державних питаннях і контролювати Андалусію практично не міг. На Іспанію насувалися племена берберів, на меті передбачаючи грабунок, територіальне захоплення. У 1009 році Валенсія повністю відійшла від халіфату. У 1010 році після того як до столиці увірвалися війська з гулямом Вадіхом на чолі, аль-Махді воєначальник вбив і звільнив ув’язненого Гішама.
Маючи фактично законні права халіфа, Вадіх робить спробу зупинення барберів за допомоги християнського війська. У 1010 році восени було проголошено незалежність Толедо. Уєльва відкололася від халіфату. У 1013 році розпочався наступ барберів на Кордову та штурм міста, в захисті якого загинув гулям Вадіх, Гушам ІІ відмовився від трону.
Новим правителем став Сулейман аль-Мустафа. Кордоба була розграбована його військами. Усе дійшло до двохрічного грабіжництва та вбивств. Гішам ІІ не витримав і помер. Інші свідчення говорять про його втечу на Схід. Згідно третіх свідчень, в момент захоплення Кордови барберами халіф був убитий. Похований у 1013 році в Кордові.
Протистояння та міжусобиці в Кордовському халіфаті продовжувалися. Попри оголошення незалежності провінції, дрібних округів, йшла боротьба за халіфат. Одні халіфи замінювалися іншими шляхом ліквідації, що не могло грати на руку барберам.
По суті халіфи не викликали ніякої небезпеки, хвилювання зі сторони барберів, слов’янської гвардії, адже ті вважалися іграшками в руках сильних. У тривалих міжусобицях одні практично знищували інших, усе продовжувалося до останнього, доки в кінці не залишилося ні одного.
Пегас
