Хоча гілозоїзм має спільні риси з анімізмом і панпсихізмом, він принципово відрізняється від них. Анімізм персоніфікує природні явища, наділяючи їх духами. Панпсихізм трактує свідомість як властивість усіх речей. Гілозоїзм не обов’язково передбачає існування індивідуальної душі або свідомості у всій матерії, але визнає наявність у ній життєвої активності, що не може бути зведена до механічного руху.
Античні витоки гілозоїзму
Перші гілозоїстичні ідеї виникли у давньогрецькій натурфілософії. Мислителі досліджували першооснову світу, намагаючись знайти єдиний матеріальний принцип, із якого виникає все існуюче. Для Фалеса такою субстанцією була вода. Він убачав у ній не тільки матеріальну основу, а й носій життєвого начала. Його вислів про те, що «усе сповнене богів», свідчить про розуміння природи як живої і динамічної.
Анаксімен визначав первинний принцип як повітря — субстанцію, здатну до стискання, розрідження і безперервного руху. Повітря для нього було не просто елементом, а універсальним оживляючим началóm, яке забезпечує порядок і зміни в космосі.
Геракліт, своєю чергою, надавав пріоритет вогню. Він описував його як життєву силу, що перебуває у стані постійного становлення. Вогонь у Геракліта — це енергія, що керує світовими процесами.
До гілозоїстичної традиції належить і Стратон із Лампсака, який тлумачив реальність як єдину матеріальну субстанцію. Він прагнув пояснити психічну діяльність через рух і властивості матерії, фактично ототожнюючи життя з динамікою природних сил.
Гілозоїзм у середньовічній та ренесансній думці
У середньовіччі та добу Відродження гілозоїстичні ідеї відроджуються у зміненій формі. Філософи намагалися поєднати античні концепції з теологічними уявленнями про створений і впорядкований світ. Часто гілозоїзм межував із панпсихізмом, адже мислителі розмірковували про зв’язок між матерією та духовним началом.
Особливого значення в цій традиції набули твори кембриджських платоніків XVII століття. Саме Ральф Кадворт запровадив термін «гілозоїзм», прагнучи систематизувати підходи, що приписують матерії життєві властивості. Він разом із Генрі Мором розвивав концепцію «пластичної природи» — безтілесної, несвідомої, але впорядковувальної сили. Ця сила, за їхнім задумом, діє як інструмент Бога, організовує матерію і відповідає за виникнення природних процесів. Вона нагадує внутрішню душу рослинного царства, проте діє у масштабі всього космосу.
Просвітництво та еволюційні інтерпретації
У XVIII столітті інтерес до гілозоїзму відновився серед європейських енциклопедистів. Дені Дідро, П’єр-Жан-Жорж Кабаніс та Жан-Батіст Робіне висували динамічну матеріалістичну модель природи. Вони розглядали життєві процеси як властивість самої матерії й відкидали надприродні пояснення. Їхні погляди перегукувалися з античною концепцією Стратона: матерія активна, продуктивна і містить потенції розвитку.
У XIX столітті гілозоїстичні мотиви отримали нове прочитання в межах еволюційних учень. Ернст Геккель, один із найвідоміших біологів свого часу, стверджував, що якщо життя виникло з матерії, то вона повинна містити в собі певну форму життєвості від самого початку. Геккелів гілозоїзм поєднував природничо-наукову аргументацію з філософськими узагальненнями, але згодом зазнав критики з боку представників емерджентизму, які наголошували, що життя є новою якістю, яка не зводиться до властивостей неорганічної матерії.
Гілозоїзм відіграє важливу роль у розвитку філософських уявлень про природу та її структуру. Він став одним із перших кроків до розуміння матерії як активної основи світу. Гілозоїзм сприяв розвитку натурфілософії, вплинув на формування поглядів щодо організму, космосу, природної причинності. У Новий час ця концепція допомагала філософам осмислювати взаємозв’язок між фізичними процесами та життєвими явищами, а також шукати альтернативу механічним моделям природи.
Іван Гудзенко
