Історія філософії

Георгій Геміста Пліфон: між античним неоплатонізмом та Ренесансом

Доба Відродження після періоду названого «темними віками», подолала чималу кількість стереотипів, закоренілих впродовж багатьох століть. Нові маркерні поняття, що символізували новий характер індивідуального та суспільного мислення відображали, насамперед, особистісну свободу людини, особистість, що спільно з Богом-Архітектором творить нові виміри та світи, явища непізнані до цього часу. Трансформування цілісної картини світу у доробках Кузанського, Коперника, Бруно – черговий прорив у світобаченні, який поставив тогочасні світоглядні, суспільно-духовні інституції перед непростим завданням. Наука стала критерієм, своєрідним мірилом істини, оскільки її висновки спирались на перевірені, емпірично обгрунтовані факти. Офіційній тогочасній римо-католицькій церкві залишалась невелика альтернатива: або визнати факти природодослідників істинними, визнавши тим самим свої попередні погляди хибними, або, тим самим, намагатись створити дискусійний пошук компромісності, якщо вважати основні церковні авторитети предметом для нових інтерпретувань відповідно до фактів, що стали відомими. Більше того: християнство на Заході і не лише, стало строкатим явищем з появою протестантизму. З розвитком протестантизму як соціального феномену, а також початку колонізаторського періоду провідних західноєвропейських держав, починається освоєння нових земель на американському континенті. В контексті останнього, офіційна римо-католицька церква намагається повернути втрачений вплив і збитки завдані Реформацією.

Георгій Геміста Пліфон: між античним неоплатонізмом та Ренесансом

Відродження або Ренесанс означав не лише великі наукові відкриття, відповідно до результатів експериментальних напрацювань. Цей проміжок еволюції європейської культури і цивілізації символізував повернення, насамперед, до коренів залишених античною спадщиною. Скульптури та християнські полотна таких відомих митців як Рембрандт, Лукас-Кранах Старший, да Вінчі, Мікеланджело та Рафаеля суперечили традиційно звичній для церковного сакрального мистецтва іконографії: біблійні персонажі змальовувались в натуралістичному амплуа: оголені тіла та форми, статури, що нагадували живий портрет, що вказують, в порівнянні з середніми віками, на статус-кво, онтологію людського тіла від гріховного начала до носія божественної краси. Грецькі античні елементи знайшли своє відображення не лише в мистецтві, але й навіть у віруваннях, спираючись на ретроспекцію давніх сакральних елементів. Повернутись до античних міфологем і вірувань, здавалось, все одно, що повернути час назад і призупинити розвиток бурхливо розвиваючої науки. Однак, як не дивно, ці два світоглядні маркери йшли пліч-о-пліч один з одним.

Спробувати певним чином трансформувати древні античні вірування подані були філософом-неоплатоніком Георгієм Гемістою, інакше названим Пліфоном.

Незважаючи на спроби повернути давні традиції, Пліфона справедливо йменують головним піонером методів і принципів наукового знання в системі пост-середньовічної Західної Європи. Крізь проміжки часу в 1438-1439 рр., Пліфон презентував актуальність платонівських ідей для Європейського Заходу на Флорентійській Раді. Під потужним впливом Козімо Медічі, у Флоренції була презентована ідея створити нову Академію Платона, яка, згідно з задумами, продовжуватиме свою діяльність. Для ліпшої ефективності роботи, пропонується здійснити переклади доступних творів Платона на латину.

Головним впливом на формування поглядів Пліфона та його особистості відіграла культура Візантії. Вже сам факт його народження близького 1355 р у Константинополі свідчить, що грецькі сакральні елементи були ввібрані ним з молоком матері. Суттєво сформував його світоглядову зрілість Адріанополь, в якому останній навчався філософії, астрономії, геометрії та арифметиці.

Так трапилось, що Адіанополь тогочасний став столицей Османської імперії після захоплення ним турецьким султаном Мурадом I у 1365 р.

Спроби побачити в античній культурі і ментальних підходах ідеал істинної світоглядної картини світу були настільки потужними, що його захоплення Платоном і зупинило на його псевдонімі. Пройшовши навчання в Адріанополі, Пліфон подорожує Серездземномор’ям, Близьким Сходом, відвідує Кіпр, Палестину. Зупинившись у Містрі, дослідник потужно проявив себе як інтелектуал, аналітик, ретранслятор. Саме там Пліфон викладав і обгрунтовував платонівські ідеї спираючись на актуалізовані проблеми тогочасності. Його наукова спадщина була «енциклопедичною», оскільки знання та відомості включали в себе ретельні напрацювання у галузях географії, астрономії та фізики, а також ряду численних компіляцій з багатьох античних письменників. Один із головних його magnum opus є твір De Differentiis, в якому ретельно та обгрунтовано знайшли своє місце порівняльний аналіз розуміння Божественного у Платона та його учня Арістотеля. Учень Пліфона Схоларій спирався на доцільність арістотилевих ідей і тим самим переконав Візантійського імператора Мануїла II, що захист платоністичних концепцій – хибний шлях. Незважаючи на цей факт, Пліфон користувався великим авторитетом та повагою, оскільки чимало його концепцій у галузі точних та природничих наук випереджували час в якому той жив. Незважаючи на факт написання ним дискусійних памфлетів з приводу захисту Платона, впродовж 1437-1439 рр. Пліфон бере активну участь у теологічній дискусій на Ферарро-Флорентійському Соборі, на якому була підписана Флорентійська унія з ціллю підкоренння східного ортодоксального керівництва Римові.

Особливо вражає Георгія Гемісту спосіб побудови держави у доробках Платона; мислитель у  Флоренції неодноразово презентував чимало концепцій нової держави відповідно до позицій класика грецької філософії і був переконаний, що в такий спосіб можна організувати цілу імперію до якої хилитимуться інші народності та державні утворення. Така концепція не викликала подиву у сучасників і тих, хто знав Пліфона особисто. З 1439 р, Пліфон займав посаду судді в місті Містрі і зарекомендував себе як вмілий правник, що розбирається в юридичних тонкощах та напрацюваннях. Його учні, зокрема Вісаріон Нікейський, Марсіліо Фічіно та Микола Кузанський були переконані в тому, що усі кодекси Пліфон тримав у пам’яті і для цього міг не користуватись підручними засобами.

Енциклопедичність знань та систематизація його досягнень спільно з його сучасниками та попередниками привела його до світоглядної еклектики: його зацікавленість міркуваннями зороастричної містики спільно іудейською Каббалою, привела його до відкидання християнської монополії в праві на абсолютизації істини. І справді, у Пліфона центральною категорією буття виступає Бог і його начало. Проте Бог, навідмінно від положень звичного християнського богослів’я не створив усе суще буття, оскільки, на думку мислителя, воно існувало вічно і завжди. З цього випливає, що сам Бог і його принципи підлягають залежності від Абсолютної необхідності. Остання – є абсолютним елементом істинного буття світу і є чинником, що формує усю подальшу кількість послідовних подій. Людина ж, в свою чергу, лишається такою собі медіаною, серединним елементом у системі світопорядку. Лише та людська особистість, з точки зору Пліфона, «богоподібнюється», якщо моральний закон та принципи гармонізуються  з природою необхідності.

Захоплюючим є той факт, що Пліфон не спирається на ідеї про неоплатонічні еманації. Замість них в основі світобудови лежить пантеон античних грецьких богів. У цій системі Зевс відображає елементи буття і долю послідовності усіх наступних подій та явищ. Фактично, таке ототожнення природнього світу з Божественною онтологією і лягли в основі пантеїстичних переконань. В цьому сенсі Пліфона можна без перебільшень вважати «батьком» пантеїстичних переконань, що лягли в основу світогляду усього періоду Ренесансу.

Пліфон завершив свій життєвий, інтелектуальний та творчий шлях 26 червня 1452 р. Попри свої неортодоксальні переконані, зумів лишити помітний внесок у розвитку суспільно-інтелектуальної та природничо-аналітичної думки.

Распопов Євген

Яка твоя реакція?

Радість
8
Щастя
2
Любов
2
Не завдоволений
0
Тупо
0

Интересно почитать:

Также в категории:Історія філософії