Загальні міркування
Проблеми гегелівської спадщини
Гегелівська система, в якій німецький ідеалізм досяг свого апогею, претендувала на універсальне вирішення всіх філософських проблем. Гегель стверджував, що спекулятивна точка зору, яка виходить за межі всіх окремих перспектив, повинна осягнути єдину істину, повертаючи до свого належного центру всі проблеми логіки, метафізики (або природи буття), а також філософії природи, права, історії та культури (мистецькі, релігійні, філософські). За Гегелем, це ставлення не є просто формальним методом, який залишається зовнішнім щодо свого змісту; скоріше, воно представляє фактичний розвиток Абсолюту – всеохоплюючої тотальності реальності, яка розглядається «як Суб’єкт, а не лише як Субстанція» (тобто як свідомий агент або Дух, а не просто як реальна істота).
Абсолют, на думку Гегеля, спочатку висуває себе в безпосередності власної внутрішньої свідомості, потім заперечує це постулювання, виражаючись у особливості й визначеності фактичних елементів життя й культури, і, нарешті, відновлює себе через заперечення попереднього заперечення, що становить кінцевий світ.
Ця діалектична схема (безпосередність – відчуження – заперечення) здійснила саморозв’язання проблемних областей логіки, метафізики та ін. Таким чином, ця панорамна система залучила філософію до розгляду всіх проблем історії та культури, жодна з яких більше не могла вважатися чужою для її компетенції. У той же час, система позбавила всі причетні елементи та проблеми їхньої автономії та особливої автентичності, зводячи їх до символічних проявів єдиного процесу пошуку Абсолютним Духом самого себе. Більше того, спекулятивне посередництво між протилежностями, спрямоване на проблеми релігії та політики, призводило до ухилення від найбільш нагальних ідеологічних вимог і не могло уникнути звинувачень у двозначності та опортунізмі.
Етапи в історії тлумачення Гегеля
Пояснення успіху гегельянства
Успіх гегельянства, ознаменований формуванням школи, яка протягом понад 30 років об’єднувала найкращі сили німецької філософії, полягає в тому, що жодна інша система не могла конкурувати з ним у багатстві свого змісту, строгості формулювання або у вираженні загального духу культури свого часу. У міру поширення гегельянства воно викликало жваві та захопливі реакції, набуваючи різноманітних артикуляцій, оскільки у своєму історичному розвитку змішувалося з протилежними позиціями.
Розвиток гегельянства: чотири етапи
- Криза гегелівської школи в Німеччині (1827-1850):
Школа розділилася на три течії:
Праві гегельянці: Захищали філософію Гегеля від звинувачень у лібералізмі та пантеїзмі, намагаючись підтримувати її сумісність з євангельською ортодоксією та консервативною політикою Реставрації.
Ліві гегельянці: Розглядали діалектику як «принцип руху» і вбачали у гегелівському ототожненні раціонального з реальним наказ змінити культуру і політичну дійсність. Трактували гегельянство в революційному сенсі, як атеїстичне в релігії і ліберально-демократичне в політиці.
Центристи: Зосереджувався на інтерпретації гегелівської системи, особливо цікавлячись логічними проблемами.
- Неогегельянство (1850-1904): Поширення гегельянства в інших країнах, де головний інтерес був до логіки та реформи.
- Марксистська критика (з середини XIX століття): Карл Маркс та Фрідріх Енгельс використовували гегелівську діалектику, але перевернули її матеріалістично, що стало основою для розвитку марксистської філософії.
- Сучасні тлумачення (XX-XXI століття): Відродження інтересу до гегельянства, зокрема через праці таких філософів, як Герберт Маркузе, Теодор Адорно, Жан-Поль Сартр та ін. Вони по-різному переосмислюють Гегеля у світлі сучасних проблем філософії, соціології, політики та інших галузей.
Гегельянство продовжує відігравати значну роль у сучасній філософській дискусії, зберігаючи свою здатність інтегрувати різні аспекти людського знання та культури у єдину систематичну картину світу.
Іван Гудзенко
