Адже дідусь Ніколас Маркес Мехія, який до того ж став ветераном після Тисяча денної війни неодноразово розповідав онуку про її реальність, усе це було інтегровано у твори майбутнього підростаючого письменника. Бабуся Донья Ігуаран Котес вплинула на його характер, розповідала різні історії про привидів. Хлопчика зацікавила така фантастична історія, її він використає пізніше у творчій діяльності. Школа стала місцем його вільного таланту: писав гумористичні вірші, малював комікси. На Маркеса дивилися зовсім по – іншому, з нього насміхалися однокласники, називаючи «Старим», адже той уникав спортивних ігор і був зайнятий іншими речами.
Однак, навчання в коледжі принесло йому неабиякий успіх. Коледж Сан-Хосе отримав стипендіата, так як опубліковані у шкільному журналі вірші Габріеля привернули увагу інших. Згодом навчається в престижному єзуїтському коледжі містечка Сіпакір поблизу Боготи. тут він розвиває спортивні здібності. Як капітан команди національного ліцею приймає участь у футболі, бейсболі та бігу. У 1947 році – закінчує школу і поступає в Національний Колумбійський університет, обираючи на прохання батька юридичний факультет. Університет було зачинено у результаті озброєного повстання «Боготасо», усіх переведено в Картахенський університет. У місцевій газеті розпочалася репортерська діяльність молодого студента Маркеса.
З 1950 року – працює журналістом в Баранкільї. У 1955 році друком виходить повість «Опале листя» (оповідь про старого полковника), сім років потрібно було Маркесу для того, щоб знайти видавця. Вже через шість років світ побачив другу повість «Полковнику ніхто не пише». Реалізм цього тексту був сприйнятий миттєво Ернестом Хемінгуеєм. У більш пізній книзі Маркес хоче показати всю реальність жорстокої громадянської війни 50-х років Ліберальної та Консервативної партії в Колумбії.
У 1962 році виходить роман Маркеса «Недобрий час» (герої твору переживають комендантський час і заборону цензури), у 1967 – роман «Сто років самітництва» (використаний стиль магічного реалізму) приніс світову славу Габріелю. У 1972 році відбулася публікація збірника «Очі блакитної собаки». До 1975 року пише роман диктаторського характеру «Осінь патріарха» над якою працював сім років. У 1981 році вийшла його повість «Хроніка передсмертної смерті» (використаний псевдожурналістський стиль).
На початку зими 1982 року – отримав нагороду «Нобелівську премію з літератури» (у творі поєдналися фантастичний та реалістичний стиль. Це був перший із колумбійських лауреатів і четвертий латиноамериканець.
З 1985 року – з’являється справжній бестселер «Любов під час чуми», а в 1989 році «Генерал у своєму лабіринті». Пише сценарії до більш як двадцяти п’яти фільмів та серіалів, а за рахунок творів – зняли сімнадцять фільмів. У 2004 році пише не менш цікаву повість «Спогади моїх сумних повій», поставлену на екранізацію фільму датського режисера Хеннінга Карлсена.
Габріель налагоджує дружні стосунки з школяркою Мерседес Барча, якою одружується при досягненні нею ж повноліття. У 1958 році в столиці Венесуели – Каракасі відбулося весілля Габріеля та Мерседес. Їхній новонароджений син Родріго став теле – і кінорежисером. У 1961 році подружжя відправилося в подорож південною частиною Америки, прибувши в столицю Мексики. В Мехіко почували себе зручно. У 1964 році народжується другий син Гонсало.
Навесні 2014 року помер від важкої недуги – пневмонії в клініці міста Лос-Анджелес (США).
Пегас
