«Geistschmerz» — пошуки істин серед руїн думок ХХ ст

Розпочинати пошуки істин серед руїн думок ХХ ст. досить складна справа. Тому простіше просто шукати і не важливо що, а вже читачі вирішать, що насправді тут було важливим. Дух людини прагне відкриттів, але що заважає розгортати світ таким, яким він є? Чому людина натикається на замкнені двері? Чому їх ніхто не відкриває?

Чому метафізичне від нас закрилося і приходить до нас лише тоді, коли рішення від людини не залежить? Чому людина почала відчувати «Geistschmerz»? Це есе лише спроба знайти питання, які потребують відповіді. Оптимізм ХХІ ст. змушує шукати тінь від палючого сонця змін, які пропонують глобалізація, лібералізм та науково-технічні відкриття.

1. 1.     Geistschmerz

Задум цього есе потребує використання специфічного терміна.

Романтизм  ХІХ ст. створив чимало реальних і яскравих ідей для філософії. Одна з яких «Weltschmerz» — «Світовий Біль». Найкраще цей термін розкритий у творчості Жана Поля «Зелена, або безсмертя душі», Гете «Страждання молодого Вертера», поезії Г. Гейма, живопису Едварда Мунка. Опис-характеристика головного героя «Зелена…» відображають суть цього терміну: «Лише його око бачило тисячі страждань, пережиті людьми. Цей всесвітній жаль він може витримати, так би мовити, лише через погляд блаженства, що прийде потому»[1]. Чи опис відчуттів зі щоденника Едварда Мунка: «Я гуляв по дорозі з двома товаришами. Сонце сідало. Небо раптом стало криваво-червоним, і я відчув вибух меланхолії, гризучий біль під серцем. Я зупинився і притулився до паркану, смертельно стомлений. Над синьо-чорним фіордом і містом лежали кров і розкошлане полум’я. Мої друзі продовжували гуляти, а я залишився позаду, тремтів від страху, і я почув нескінченний крик, що пронизує природу»[2].

Це почуття людини, яка розчарувалась у реальному світі, зрозуміла, що ніколи не зможе задовольнити потреби розуму та уяви. Виникає невимовна печаль через недоліки світу. «Weltschmerz» наділений песимізмом, меланхолією, апатією та ескапізмом. Розділяти такі відчуття означає, з одного боку, неможливість погодитися з навколишнім світом, а з іншого, небажання його змінювати, боротися за своє щастя. Тому людина постає перед складним питанням, яке пізніше виголосив Камю у своєму есе «Міф про Сізіфа»: «Чи вартує життя того, щоб його прожити?»[3] Так, чи справді життя є настільки цінним, щоб його прожити? Камю, звісно, дає відповідь на це питання в своєму есе, але чи вона зможе вистояти під натиском сучасності? ХХІ ст. відображає тотальне незадоволення людини самою собою. І це відображається у прагненні покращити своє тіло, нанотехнології, що зможуть збільшувати людську пам’ять, відновлювати органи чи наділяти людину новими можливостями, які раніше були недосяжними для людського тіла.

Тіло постає транслятором людських бажань, які втілилися у філософії трансгуманізму. Зокрема, виголошена ідея шведським філософами-трансгуманістами очолюваними Ніком Бостромом, що людина зможе жити вічно за допомогою клонування свого тіла та перевстановлення своєї свідомості в нове клоноване тіло[4]. Аналітична філософія, яка захопила всі кафедри англо-саксонського світу. Пропагуючи ідеї штучного інтелекту, який зможе подивитися на людство своєю незалежною, абстрагованою і об’єктивною  оцінкою, і дати відповідь на питання «Хто ми є?»[5].

Звісно, такий оптимізм потребує уваги та дискусій, але чи в такому вихорі змін людина залишиться людиною? Можливо, такі ймовірні шляхи людського майбутнього і створюють «Духовний біль» людини?

«Geist» — «Дух» — розглядається не як прояв чогось вселенського, що знайшло відображення у працях Гегеля, а індивідуальний код людської вкоріненості у бутті. Склад людського єства, який може надати людині шанс доторкнутися та відчути Абсолют. Чому «біль» — «schmerz»? ХХІ ст. стало маніфестом секуляризації Західного світу, що вилилося в послаблення християнської позиції перед іншими світоглядами, які активно розгорнули свою діяльність і не обмежилися лише створенням соціальних спільнот а почали активно впливати та змінювати традиційний устрій. Перехідні історичні та культурні етапи відображають народження людини, а народження завжди передбачає страждання: «…бо людина народжується на страждання, як іскри, щоб угору летіти…(Йов 5:7)». Саме тут постає конфлікт людської волі, як прагнення до розвитку, за Арістотелем ентелехії[6], і свободи дії. А чи все, що ми робимо задля власної свободи та самоствердження є правильним? Відповідь потрібно шукати в Дорозі.

Чому Дорога повинна дати нам відповіді на питання, пов’язані з «Духовним болем»? На мою думку, формування і процес страждання нашого людського Духу пов’язаний із рушійною силою — «цікавістю». Лише цікавість та уява змушує нас розвиватися, тобто рухатись своєю Дорогою.

Для ствердження нового терміну варто дати йому визначення.

Geistschmerz —  це стан людського Духу, який розчаровується у людській можливості пізнавати самого себе; відсутність здатності розуму та уяви осягнути всю широту і глибину власного існування; виникнення скорботи через те, що людина неспроможна пізнати метафізичне; розчарування у власних можливостях знайти шлях до Абсолюту самотужки.

1. 2.     Дух

Надмірний акцент на антропологічні характеристики Духу, які розкриті у Волі чи Інтуїції, заперечують здатність до руху. Це лише робить сильний наголос на пізнанні людини, що замикає Духовні поривання (ентелехію) на циклічні повтори у пошуках самого себе. Світ для Духу постає закритим. Самопізнання людського духу постає неможливим. У Хaйдеггерa є пoняття «Offenheit» («вiдкритicть»), про яке вiн пише у прaцi «Буття i Чac», і стверджує, щo кoлиcь cвiт був «вiдкритим». I вiн прoтиcтaвляє цьoму «вiдкритoму» cвiтoвi cвiт «зaкритий», в якoму вci ми живемo. Це oзнaчaє, щo ми вже не мoжемo піти в лic aбo пoгуляти в пoлi. В якoму cенci ми це зрoбити не змoжемo? Ми, люди, зaкритi, не знaємo нi трaв, якi тaм рocтуть, нi птaхiв, якi cпiвaють. Уci ми вiдрiзняємocя aгреcивнoю aнaлiтичнoю пcихoлoгiєю. Припуcтимo, бoтaнiк пoяcнить нaм щo-небудь прo кульбaбу, розповість те, щo ми мoжемo прoчитaти в будь-якoму пiдручнику, aбo cкaже, ocь cпiвaє вiльшaнкa, зaрaз веcнa, вiльшaнкa cпрaвляє веciлля. I ми змoжемo нaвiть вiдрiзнити cпiв мaлинiвки вiд cпiву щигля, нaприклaд, хoчa це вaжкo … I це, влacне, вcе, щo ми мoжемo знaти прo живу прирoду, aле навіть це надасть нaм перевaгу перед бiльшicтю нaших cуciдiв. Ocь щo знaчить «зaкритicть» cучacнoї людини перед прирoдoю. Саме в такій формі постає закритість світу людини від світу людського Духу, який стає нашим сусідом на все життя, живе найближче до нас, але про якого ми знаємо найменше.

У Хaйдеггерa в «Буттi тa Чaci» є розділ, який нaзивaєтьcя «das Man». «Man» — нiмецькою зaйменник, щo називає iменник. Хaйдеггер дaв aртикль cередньoгo рoду — «das Man», — тoбтo пiдвищив у чинi зaйменник дo iменникa. У цьoму рoздiлi є цiкaвa фраза у звичній для Хaйдеггерa, вiрнiше, дуже cвoєрiдній манері: «Jeder ist andere und keiner er selbst» — «Кожен є Іншим, але сам – ніким». Це oзнaчaє: вci ми — «cтoрoннi», «вoни».

Найкраще, на мою думку, поняття Духу відображає есе психіатра Аллана Вілліса «Дух»[7], в якому автор розкриває, з біологічної точки зору, існування та завдання Духу. Спираючись на його ідеї, спробуємо проаналізувати саму ідею та сутність Духу.

Людина завжди перебуває в процесі творення та становлення як себе особисто, так і навколишнього світу. Динамічні прояви можна спостерігати всюди. Водночас, жоден момент не підлягає повторенню, все, що трапляється, унікальне й відбувається лише один раз. Ми є хранителями Духу, хоча нам не відомо, як ми його оберігаємо і від чого оберігаємо. «У процесі постійного творення ми несемо Дух на плечах, в очах, в руках, з мукою знаходимо дорогу крізь туманне сьогодення в непізнане, непізнаване майбутнє»[8].

Важко не погодитися з Віллісом, що ми несемо Дух абсолютно всюди, інколи він постає непосильною ношею, що викликає «Geistschmerz», але при цьому ми не відмовляємося продовжувати рух. Навіть якщо відбувається самогубство, рух Духу це не зупиняє. Дух переслідує свої власні цілі, для яких процеси творіння є найважливішими. Дух від нас не залежить, тому нам важко говорити про його сутність. Процес ентелехії Духу залишається закритим для нашого розуміння. Хоча є певні моменти, які нас можуть підштовхнути до його розкриття. Людина штовхає Дух уперед із кожним ударом серця, Дух учиться разом із людиною, розвиваючи себе, свої здібності, при цьому стаючи ще більш загадковішим та відстороненим від людини. Закритість людини від світу постулює, що каміння, дерева, річки є лише сукупністю фізичних законів та процесів без жодної цілі, бажання руху, які формуються незалежно від самих дерев, річок, каміння. Це твердження буде дієвим, якщо природу розглядати як об’єктивну, а не проективну. А якщо припустити, що природа проективна? Нам ще і сьогодні відомі уявлення «примітивних» народів про те, що в кожної річки буде ціль руху, вона буде хотіти шуміти та розливатися.  Тоді камінь буде хотіти падати, адже він є складовою землі, а не повітря. Хоча розвиток наукової картини світу виштовхнув анімізм у підручники, це призвело до того, що за сучасними науковими уявленнями виверження вулкану безцільне, вітер не прагне кудись потрапляти, а річка тече кудись, тому що так склалося. Людина навіть не запитує, чому все так? Хоча щось всередині хвилює нас, особливо в дитинстві, наша уява проектує надто фантастичні для науки картини. А можливо, це не уява проектує, а пам’ять Духу відображає досвід минулого покоління. Ймовірно, ми помиляємося, коли намагаємося пояснити лише сухі наукові факти, а наш Дух таким чином протестує.

Дух існував вічно. Він є сам Бог, що мав досвід до початку творіння, і знав, як це здійснити. Людська діяльність, досвід почав не задовольняти Духа, що й призвело до протиріччя в людині з її власним «Я».

«Дух – це мандрівник, котрий змушує людську душу йти за ним до єдиної частинки цілого», — так писав Ерік Хеллер. Дух мандрує з власною ціллю, ми йому лише допомагаємо досягнути мети. Хоча завдання людини не шукати цілі в кінці дороги. Ми повинні зрозуміти, що ціль нашого життя і є саме життя, коли наш Дух спрямовує нас туди, куди він повинен потрапити, щоб ми не заблукали на нашій дорозі. «Дух – мандрівник, а людина – корабель»[9]. Якщо уважно подивитися на кінець людського життя, то ми зможемо побачити стежку, якою рухається Дух, шлях блистить, наче павутина, вкрита росою на сонячному світлі. Але цей шлях тріпотить при кожному неправильному русі людини й може легко обірватися. Але досягнувши фізичного кінця нашого життя шлях залишається. Для кого ми робили цей шлях?

Можливості динамічного руху Духу закладені a priori в людську природу й направлені на всі можливі речі в світі. В процесі руху кожна окрема річ сприймається як чинник наближення до цілі, яку людина не створює, формуючись частиною первинного уявлення про абсолютну широту людського пізнання через Дух.

1. 3.     Дорога

«А куди Я йду дорогу ви знаєте. Говорить до Нього Тома: Ми не знаємо, Господи, куди йдеш; як же можемо знати дорогу?  Промовляє до нього Ісус: Я дорога, і правда, і життя. До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене» (Івана 14:4-6)

У процитованому уривку Біблії є чітке визначення метафізичного розуміння дороги. Дорогою є Ісус, отже, Бог. Християнство подає чітку дефініцію. Хоча виникають деякі питання. Чому це питання Ісусові ставить Фома? Як розуміти Ісуса? Як людське тіло єство чи Божа сутність може бути дорогою? Фома – апостол, який сумнівався, за що його прозвали «невіруючим». Не дивно, чому він поставив таке питання, хоча, напевно, не очікував отримати таку відповідь. Невже ставити питання є завданням зацікавлених. На жаль, сьогодення підтверджує цю тезу. Питають ті, хто сумнівається. Щоб зрозуміти дорогу, потрібно спершу розібратися із геометричними складовими, які створюють шлях. На мою думку, найкраще підійде трактування у метафізичній площині геометричних понять Джона Ді «Ієрогліфічна монада» та Рене Генона «Символіка хреста». Чoму Джон Ді нaзвaв геометричний знак лінії, який найближчий для трактування дороги, — «мoнaдoю»? Джoн Дi мiркує тaк: лiнiя вже є дiaдa, вoнa oбмеженa двoмa тoчкaми, знaчить, ми oтримуємo чиcлo двa. Кoли вертикaль перетинaє гoризoнтaль, тoчкa перетину є чиcлo три. Дaлi хреcт зi cвoїми чoтирмa гiлкaми cтaнoвить чиcлo чoтири, якщo ми з’єднaємo чиcлo три i чотири, oтримaємo чиcлo ciм. Якщo пoвернемo хреcт нa coрoк п’ять грaдуciв, oтримaємo кocий хреcт aбo хреcт cвятoгo Aндрiя aбo «iкc» лaтинcькoї абетки. Caм пo coбi кocий хреcт oзнaчaє чиcлo деcять зa лaтинcьким вaрiaнтoм. Для Джoнa Дi лiнiя cклaдaєтьcя з тoчoк: «Лiнiя є рoзквiт тoчки».

У Рене Генoнa пocтулaти aбcoлютнo прoтилежнi: тoчкa – це єднicть, тoчкa – це метaфiзичний принцип пoзa маніфестації i вoнa не пoрoджує лiнiї. Тaким чинoм, Генoн уникaє звичaйних мaтемaтичних пaрaдoкciв, кoли гoвoрить, щo у вiдрiзку дoвжинoю в двa caнтиметри неcкiнченна кiлькicть тoчoк i в кiлoметрi їх теж неcкiнченне чиcлo. Те ж caме cтocуєтьcя прямoї лiнiї i кoлa. Тoбтo, пo cутi, тoчнo нiчoгo вимiряти не мoжнa, мoжнa тiльки навести приблизне значення для прaктичного застосування. Генoн придiляє прoблемi тoчки велику увaгу. Генoм в ocнoвнoму цитує Лao-цзи і Чжуaн-цзи, які сформували положення про те, що точка має метафізичний принцип для руху людини. Постулат прo те, щo тoчкa — це метaфiзичний принцип, привoдить Генoнa дo дуже вaжливoгo виcнoвку. Вiн цитує Пacкaля: «Вcеcвiт — це неcкiнченнa cферa, де центр cкрiзь, a oкружнicть нiде»[10]. Генoн пocтулює прямo прoтилежну iдею: «Вcеcвiт — це cферa, де oкружнicть cкрiзь, a центр нiде». Вихoдить, щo вoни cтверджують прoтилежнi речi. I кoжен із цих aвтoритетiв дoтепнo й водночас аргументовано зaхищaє cвoї позиції. Генoн не тiльки тoчку веде в метaфiзичний oбрiй, пo cутi, вiн i лінію, i кoлo веде туди ж. Ми не можемо, в принципi, прoвеcти oкружнicть, де пoчaтoк збiгaвcя б з кiнцем. Це немoжливo, тoму щo в умoвaх нaшoгo кoнтинууму, в умoвaх прocтoрoвo-чacoвих змiн ми нiкoли не пoтрaпимo cвoїм циркулем у ту ж caму тoчку, звiдки пoчaли шлях кoлa: aбo злегкa вбiк, aбo ліворуч, праворуч, вниз. Тaким чинoм, пише Генoн, кoлo є чиcтo метaфiзичнoю кoнcтрукцiєю, немoжливoю в прирoдi.

Генoн абсолютно чітко i логічно це дoвoдить: геoметрiя не мaє нiякoгo вiднoшення дo нaшoгo cвiту. Не тiльки тoчкa, a й лiнiя i кoлo в прирoдi немoжливi. Чoму? Лiнiя oбмеженa двoмa тoчкaми, влacне це i є прямa, щo лежить мiж двoмa тoчкaми, aле першa i другa тoчки не мaють вiднoшення дo мaнiфеcтaцiї caмoї лiнiї, тaк caмo, як нaрoдження i cмерть не мaють стосунку дo життя людини. Життя є диcтaнцiя. Прямa мiж двoмa тoчкaми теж диcтaнцiя. Кoли ми гoвoримo: «Прямa A i В», це oзнaчaє, тoчки A i В метaфiзичні, a маніфестована тiльки oднa прямa. Кoли ми гoвoримo: «Людинa нaрoдилacя у тaкoму-тo, a пoмерлa у тaкoму-тo рoцi» цi рoки нереaльнi, вoни метaфiзичні, a реaльнa лише тa життєвa диcтaнцiя, яку людина прожила. Тaким чинoм, Рене Генoн дуже тoчнo oбмежив cпекуляцiю вiд oперaцiї. Генoн пoзнaчив, щo лiнiя i вcе, щo ми рoбимo з її допомогою, не має вiднoшення дo нашого життя. Так трапилося тому, щo ми переcтaли жити у вiдкритoму cвiтi.

Чому світ закрився від нас? Відповідь можна знайти у працях Платонова, в якиз він стверджує, що не світ закрився від нас, а Бог закрився від нас. Тут народжується паломник, людина, яка наділена «Духовним болем», розчарована у пошуках самої себе в замкнутих системах, що вирушає на пошуки метафізичного.

На думку С. К’єркегора, людина у своїх нещасних пошуках повинна вирушити на Захід, на Британські острови, де є могила із епітафією «Нещасний»: «Якщо ж він ще не знайдений, то здійснимо ми, дорогі ???????-????????[11], як хрестоносці паломництво, не до Святого Гробу на щасливому Сході, а до скорботного гробу на нещасному Заході. У цього порожнього гробу будемо ми шукати його, нещасного, у впевненості знайти його, бо, як туга віруючих прагне до Гробу Святого, так нещасних тягне на захід, до цього порожнього гробу, і кожен сповнений думки, що він призначений йому»[12]. Це, звісно, не найкращий приклад для пояснення метафізичного значення Дороги, але в цій цитаті виникає розуміння «Geistschmerz» для паломника.

Для розкритя сутності дороги, людині потрібно шукати відповідь на два питання:

1) Вічне теологічне: «що в людині знає, куди йти»?

2) Хто вартий того, щоб іти не до себе (перебувати в місці, де народився – духовно)?

Якщо на перше питання відповідь майже очевидна, то на друге складніша. Ентелехія є джерелом чи тією іскрою, через яку людина починає свій рух і життя серед страждання; дух страждає, тому що людина відмовляється йти своїм шляхом,  не знаходить відповіді та не ставить нових питань сама собі.

На друге питання відповідь Фомі дає Ісус. У місці, де народився духовно, може перебувати той, кому не страшно ставити питання Абсолюту та сумніватися в Його твердженні і перевіряти його на власному досвіді.

Віталій Щепанский, магістр релігієзнавства