Франкфуртська соціальна школа набула світового значення через її яскравих представників таких як Макс Хоркхаймер. Теодор Адорно та Герберт Маркузе. Ними ж була здійснена спроба лібералізації марксизму, його синтезування з неогегеліанством, екзистенціалізмом, фрейдизмом.
Поле їхнього практичного аналізу було зосереджено в площині дослідження взаємовідносин між державою та суспільством, ідеологією та наукою, економікою та політикою. Фрома ж інтересувала соціальна психологія, а тому ним було проведено соціологічний аналіз неусвідомлених мотивів поведінки серед малих та великих груп німецьких робітників та молодої інтелігенції. У праці «Втеча від свободи», автором досліджується таке соціальне явище як фашизм. В ній вперше викладені основні положення соціальної філософії Фрома, ідеї якої розвинуті у його наступних соціальних працях: «Людина як вона є», «Розумне суспільство»; філософських «Мистецтво любові», «Концепція людини в Маркса», «Без ланцюгів ілюзій», «Серце людини», «Революція надії», «Анатомія людської деструктивності».
На думку Фрома, людина намагається подавити у собі ірраціональні пристрасті, що призводить до руйнації, ненависті, заздрості та помсти. В основі усіх цих шкідливих комплексів у людині може лежати безсилля та ізоляція. Тільки руйнуючи навколишній світ, людина визволяється від почуття власної нікчемності. У праці Еріка Фрома «Втеча від свободи» прослідковуються такі речі як деструктивне та зруйнованість, останнє стає результатом непрожитого життя. Для людства є можливість врятуватися від самознищення. Але як стверджує Фром, має минути тисячу років, ніж людина зможе перерости долюдську історію.
Інша праця філософа «Анатомія людської деструктивності» є спробою подати цілісну уяву про реформований психоаналіз та специфіку філософсько- антропологічної рефлексії. Згідно поглядів науковця Гурєвича, книга Фрома має здебільшого енциклопедичний характер, оскільки містить біологічні, психологічні та антропологічні вчення. Еріхом Фромом здійснюється філософське переосмислення «руйнівного» в людині, що є проблемою зла в особистості, суспільстві, історії, житті людства.
У цій же праці мислителем робиться висновок, який кардинально змінює попередню думку: людина не повинна прагнути до того, щоб перерости долюдську історію. Нам не потрібно розглядати людину як руйнівника за своєю природою. Деструктивність та руйнівні людські інстинкти сприймаються як благо набута властивість.
Автором розглядається «Анатомія людської деструктивності» як обширне дослідження в площині теорії психоаналізу. В іншій роботі під назвою «Мистецтво любові» чітко продемонстровано сентиментальне почуття, яке відчуває кожна людина, не залежно від рівня досягненої зрілості. Не можна досягнути індивідуальної любові без такої здатності – любити свого ближнього (тут мається на увазі людяність, відвага, віра та дисципліна).
Згідно з Фромом людина повинна усвідомити любов як мистецтво, а точніше порівняти його з мистецтвом жити. Якщо вона прагне навчитися любити, то повинна так чинити, якщо б і бажала навчитися будь-якому іншому мистецтву. А тому, проблема любові для більшості людей полягає в тому, щоб бути люблячою, а не самій навчитися любити. Для більшості сутнісна проблема в тому, щоб їх же самих любили, щоби вони самі викликали таке почуття любові до себе.
Для Фрома, людина є вихідцем із тваринного царства, що властиво є істотнім для існування людини. Тобто вона (людина) повністю виходить із сфери інстинктивної адаптації (за Фромом), переступила природні межі. Для людини немає зворотної дороги, бо відірвавшись від природи, не може більше повернутися туди. наділена розумом людина, яка усвідомлює життя, здатна усвідомити себе, близьких, минуле та майбутні можливості. І якби людина не змогла звільнитися від такої в’язниці, то неодмінно збожеволіла, бо ж єдину можливість залишення в’язниці вбачає у формі об’єднання з іншими людьми та навколишнім світом. Саме переживання людиною віддаленості від інших та світу стає причиною виникнення в людині таких почуттів як тривога, сором, провина, які прослідковуються у біблійній розповіді про Адама і Єву.
Питання подолання відділення та досягнення єдності , пошуку виходу за межі власного індивідуального життя та набуття єднання з навколишнім світом — хвилювало людину на протязі усієї світової історії суспільства, у всі часи та різні культури.
Бажання міжособистісного злиття, на думку психоаналітика — це сила, яка дає можливість утримувати членів людського роду, клан, сім’ю, суспільство. Розглянувши любов як дорослу відповідь стосовно проблеми існування, Фром описує ще й незрілі форми любові, називаючи їх «симбіотичними союзами». У свою чергу мислителем виділяються дві форми симбіотичних союзів: пасивна та активна. Перша є підпорядкуванням або мазохізмом (клінічний термін). Мазохістом долається почуття ізоляції, де він сам перетворює себе у невід’ємну частину іншої людини , яка керує ним та захищає. Активною формою симбіотичного союзу виступає панування (садизм). Цей факт пояснюється прагненням іншої людини уникнути самотності та почуття замкненості у собі самій. Садист ніби набирає сили від тієї людини, яка йому підпорядковується. Саме тому вони не можуть існувати один без одного. Але на противагу симбіотичним союзам стає зріла любов — єднання за умови збереження власних цілісності та індивідуальності.
Фромом вказується на тісний взаємозв’язок між компонентами любові. З однієї сторони людину неможна поважати, не знаючи її самої; піклування та відповідальність були б сліпими, якщо б знання не направляло обох. З іншої — якщо б зацікавленість не виступала мотивом знання, тоді б воно стало порожнім.
Для Еріха Фрома любов — це єдиний вихід з екзистенційної самотності. Вона здатна подолати в людині почуття ізольованості, самотності. Виступає активною силою, закладеною в людській природі, очікує на своє визнання та звільнення з несвідомого. До того ж Фром розрізняє любов у шести її впроявах:
- материнська
- батьківська
- до себе
- братська
- еротична
- до Бога
Ці види любові є наявними у несвідомому. Існує поширене уявлення, що для любові головне зустріти гідний об’єкт, в тім цього замало, адже на думку Фрома важливою справою, яку потрібно розвивати — необхідна здатність любити.
Наприклад, материнська любов зумовлена утвердженням потреб життя дитини. саме утвердження дитячого життя має два аспекти. Перший – для того, щоб зберегти життя дитини та її ріст необхідне піклування та відповідальність. Другий полягає в установці матері, яка б вселяла дитині любов до життя.
Батьківська любов – обумовлена оправданням надій, виконання обов’язку, відповідність батьку. Любов батька заснована також на принципах та очікуваннях, має бути спокійною і терпеливою, аніж пануючою та лякаючою; дитині, яка зростає повинна сприяти у все більшому почутті впевненості у своїх сила, а з часом дати можливість їй самій розпоряджатися собою з відсутністю керівництва батька (виховує авторитет та мораль). Тому роль батька є настільки важливою для дитини, адже він дбає про материнську безпеку і може втрутитися у її відносини з матір’ю, в такий спосіб «забираючи» матір. Хоч батько і руйнує діаду, але водночас дає можливість своїй дитині самостійно розвиватися.
Фром акцентує увагу стосовно двох понять: любові до себе та егоїзму. Хтось вважає поняття синонімічними, але це не так. Німецьким соціологом наводяться слова Екхарта, в яких викладена основна суть — любов до себе напряму залежить від любові до кожної людини. Якщо людини любиш менше – ти не встиг в любові до себе, а коли ти любиш усіх рівномірно і себе також, будуєш особистість, якою є бог та людина.
Братська любов — це один із видів фундаментальної любові, яка є складовою інших її типів. Під нею Фром розуміє певну людську відповідальність, повагу, знання іншої людської істоти. Відмінною характерною рисою її рисою є любов до усіх людських істот. Всередині любові покладене почуття того, що ми — рівні між собою.
Еротична любов — це протиставлення іншим двом типам любові, бажає бути єдиною, злитись з єдиною людиною. Вона не є всезагальною. Перевага її на відміну від материнської і братської у тому, що в іншій людині вбачає любов до всього людства і живого.
На відміну від інших видів любові, релігійна любов бере початок в потребі подолання відчуженості та досягненні єдності. Соціолог звертає нашу увагу на фундаментальній відмінності релігійної любові між Сходом та За ходом. Цю ріницю висловлює через логічні поняття. Як в Китаї так і Індії (Схід) гераклітівській філософії переважаючою була парадоксальна логіка. Пізніше вона виникає під іменем «діалектика» в філософії Гегеля та Карла Маркса. За парадоксальною логікою, суть полягала не в думці, а швидше – дії. Така установка приводить до важливих кроків.
Основу напрямку західної думки складає арістотелівська логіка. Захід старається знайти вищу істину в правильній думці, а тому акцент був зміщений на мисленні. На Заході за основну мету висувалася віра в Бога. Як наслідок, людина, яка вірує в Бога, але не живе по-божому відчуває себе більш високою, гідною, ніж та, що жила по-божому, проте не вірила в Бога.
Паракдоксальна логіка приводить людину до терпніння та зусиль та зміни її самої, тоді ж як арестотелівська — до догми, науки, відкриття атомної енергії. В релігійній системі Заходу любов до Бога розглядається як сутність тієї ж самої віри у Нього, Його божественне існування, справедливість, любов. Так любов є мислинєвим досвідом. У східних релігіях любов до Бога прослідковується через містицизм — напружене відчуття, чуттєве переживання єдності з Богом, нероздільна єдність, яка висловлена любов’ю в кожній життєвій дії.
Богдан Стрикалюк
