Після завоювань Олександра Македонського у 330 році до н.е., грецька культура — мова, філософія, релігія та освіта — стала впливовою серед підкорених народів у басейні Середземного моря. Після його смерті імперія розпалася, розділившись між його генералами під час діадохівських воєн. Селевк I Нікатор, один з цих генералів, заснував імперію Селевкідів у Сирії. У 167 році до н.е. Селевкід Антіох IV Епіфан заборонив усі єврейські звичаї, що призвело до повстання Маккавеїв під керівництвом сім’ї Хасмонеїв. Євреям вдалося відбити греків та встановити власне царство. Проте, не всі виявили задоволення від правління Хасмонеїв, яке об’єднало королівську владу з верховним священництвом у Єрусалимському храмі. Царство Ізраїль належало Юді, нащадку царського племені Давида. У цей період вищим священиком мав бути нащадок Садока, останнього вищого священика за часів Соломона.
Це був період «єврейського сектантства», коли різні групи євреїв створили сектори всередині релігійного співтовариства. Хоча всі вони погодилися на спільні основи Закону Мойсея та Писань Пророків, одним з центральних питань було, як жити у грецькій культурі, зберігаючи унікальні риси єврейської ідентичності. Серед цих секторів виникла група, відома як фарисеї.
Фарисеї пропагували ідею загальної священності для всіх євреїв, а також виконання храмових обрядів у повсякденному житті. Вони дотримувалися буквального тлумачення законів, будуючи свої оселі поруч одна з одною, обмежуючи відстань, яку можна пройти в суботу. Фарисеї будували мікваот, кам’яні басейни з проточною водою, щоб забезпечити ритуальну чистоту, та практикували відкладання десятої частини їжі як внесок Богові під час прийому їжі.
Через свої переконання фарисеї часто ворогували з саддукеями, які відповідали за денну діяльність у храмі. Вони не погоджувалися з саддукеями у питаннях ритуальної чистоти та можливості передачі інфекцій через кам’яні посудини.
Синедріон, що був правлячою радою в Єрусалимі, складалася з саддукеїв, фарисеїв, первосвященика, інших священиків та аристократичних лідерів, які відзначалися мудрістю. Вони вважали, що окрім писаного Закону Мойсея, переданий також і Усний Закон, що не був записаний, але передавався старійшинами від покоління до покоління, включаючи їхніх нащадків. Цей Усний Закон містив тлумачення різних аспектів поведінки, ритуалів, поклоніння, міжособистісних стосунків, законів про харчування, фестивалів, шлюбних зв’язків і вимог про відшкодування збитків.
Функція Усного Закону полягала в тлумаченні або оновленні Мойсеєвого Закону, щоб враховувати нові ситуації та проблеми, які не враховані в оригінальному тексті. Наприклад, в Законі було заборонено працювати в суботу, але сам термін «праця» залишався не визначеним. Фарисеї роз’яснили, що якщо тварина потребує допомоги у суботу, то це можна зробити, оскільки життя має перевагу над дотриманням закону.
Фарисеї відомі своєю роллю в чотирьох Євангеліях Нового Завіту, де вони зображені як опозиційна група до вчень Ісуса. Зокрема, у першому Євангелії від Марка стверджується, що фарисеї прагнули вбити Ісуса з самого початку його служіння. Проте використання полеміки Євангелій для реконструкції поглядів і вчень фарисеїв в І столітті н.е. залишається спірним питанням серед сучасних богословів і істориків. Хоча фарисеїв часто звинувачують у пригніченні бідних та збереженні влади, вони не мали повноважень нав’язувати свої ідеї всьому єврейському народу.
Іван Гудзенко
