Період античності вважається періодом становлення етичної науки, коли вперше спробували вирішити моральні проблеми і обґрунтувати проблеми моральності, а саме її основ і змісту.

Термін «етика» ввів відомий філософ античності – Аристотель. Його вважають батьком етичної науки. Якщо говорити в загальному, то в етиці античності були притаманні два головних поняття рабство і свобода, де расові відмінності не бралися до уваги. Особа, яка була залежною від якоїсь ідеї, визнавала її, вважалася невільною – рабом ідеї, переконання. Герої античного епосу прагнули до безсмертя і оспівували його, що і було фундаментом філософії античності. У творах ранньої літератури Греції все частіше розглядається воля, щастя, благо, інтереси. Вони свідчать про те, що етичні міркування кружляли навколо блага індивіда, племені, народу.

Гесіод в своїй творчості називає мораль  сукупністю норм в суспільстві. Він вважається першим моралістом в історичній спадщині культури Європи. Він першим вживає поняття правда, недосконалість, досконалість; щоб відродити добрі стосунки в суспільстві ми повинні, за словами Гесіода, бути справедливими, вдосконалюватися і наповнювати життя моральної добротою.

Філософи цього періоду по-різному підходили до поняття «етики». А саме: Демокріт основним вважав вчення про чесноти і благо. Доброчесність є способом досягнення найвищого блага, тобто мети життя. А вищим благом є щастя індивіда – спокій, блаженство, рівновага. Мудрість і почуття міри Демокріт вважав основними. Володіючи ними людина може розрізняти те, що насправді потрібно для того, щоб отримати щастя і перебувати в єдності з собою і світом. Разом з тим почуття міри, на його думку, також необхідно для осягнення щастя і ведення доброчесного життя. У моральному акті Демокріт розрізняв об’єктивне (мотив вчинку) і суб’єктивне (власне вчинок). Оцінюючи моральність вчинку потрібно враховувати те, присутнє (або було відсутнє) бажання і сам вчинок. Добра людина не чинить зла і не гребує його навіть ворогові.

Сократ вважав, що благом для людини є користь і задоволення. Це створює проблему вибору між різними стражданнями і задоволеннями. В основі вибору лежить знання, яке він після деяких роздумів називає чеснотою. Таким чином мораль зустрілася з пізнанням, а це свідчить про те, що моральний вибір за який мчить відповідальність дорівнює раціонально обґрунтованим рішенням. Згідно етики Сократа – людина потрібніше і більш важливий, ніж те, що робить; людина важливіше тіла; благо загальне вище особистого.

Платон вводить поняття двох видів знання і двох видів задоволення, щоб обгрунтувати можливість пізнання моралі. Перший тип розуму і знання спрямований на те, що є незмінне й вічне. Предмет іншого типу розуму і знання – не вічна. Перше вище другого. Щодо задоволення, то вид перший – це задоволення рівні між собою за обсягом. Вони безтурботні, слабкі. У доброчесним і прекрасному знаходиться їх початок. Задоволення другого виду вносять в душу хаос, вони пов’язані зі стражданням (почуття гордості, страху, гніву).

Етика Аристотеля– це апогей етики античності. Саме він ввів поняття етики, як зазначалося на початку. Він найбільш повно представив і обґрунтував етику як науку про чесноти. У свою чергу чесноти – це такі якості, які притаманні людині, де розум керує афектами. Вони є серединою людських якостей і ця середина між двома крайностями. За Аристотелем розумове пізнання природи моральності не завжди йде в парі з переконанням і прагненням робити добре. Мало знати, треба діяти, вводити чеснота, робити добре.

Доброчесність показує міру панування людини над собою, вона набувається з плином часу, в процесі самовдосконалення.

Етика в поняттях Аристотеля виступає вченням про те, як навчити людину бути щасливою, є допомогою людині в пізнанні найважливіших цілей свого буття і існування. Етика «стоїть» на тому, щоб громадяни користувалися необхідними благами, жили в світі і мали високий рівень моральності в суспільстві. Вона є не тільки теоретичною але і практичної наукою. Власні потреби, на думку Аристотеля, потрібно направляти на потреби суспільства, а саме, не керуватися тільки власним добром, благом а й намагатися щоб добро і благо були доступні для тих хто знаходиться навколо мене. Це дасть розвиток і гармонію не тільки для індивіда, але і для цілої держави, не кажучи вже і ширше – для всього світу і для кожного громадянина особисто. Але з іншого боку потрібно піклуватися про те, щоб благо і гармонія товариства не витісняли власних інтересів. На його думку, джерело і основа моралі перебуває у відносинах. Споглядаючи в цілому на етичну концепцію Аристотеля. Слід зазначити, що він вперше зробив етику теоретичної дисципліною.

Софісти вважали, що людина може навчитися чесноти. На їхню думку немає предметних відмінностей між добром і злом – щось може бути добром для одного, а для іншого – злом. Або для одного і той же людини щось може бути іноді злом, а іноді добром. Софісти ставили перед собою питання на кшталт того, чи повинна людина в своїй поведінці керуватися особистими інтересами або підкоритися моральним вимогам. Завдяки софістам етика почала набувати вимір філософської дисципліни.

Після появи ідей Епікура стався перелом в етичній науці. Він був засновником вчення, яке прямувало на особистість. Найважливішим він вважав осягнення щастя від тілесних задоволень і мудрості. В людині, на думку Епікура, має бути все гармонійним.

Стоїки ж вважали, що людина не може бути відділений від природи, бути чимось відокремленим, іншим, а значить щастя і благо кожного залежить від того як внутрішньо людина буде налаштований на те, що відбувається в його житті, на події і явища. Людина повинна розвивати свій внутрішній світ, щоб зрозуміти вище щастя і благо.

Отже, етика античності на теоретичному рівні – це замикання моральної особистості у власних рамках, стурбованість собою, самопізнанням, що свідчить про тісноті античного пізнання. Моральність колізії цього періоду сама себе заперечує, але вона дала поштовх подальшому розвитку етичної думки вже за часів Середньовіччя.

Олексій Д