Зокрема, йдеться про такі напрями й теорії: теорія рухомого прожектора (Moving Spotlight Theory), теорія блокового всесвіту (Block Universe Theory), 4-D теорія (4-D Theory), 3-D теорія (3-D Theory), теорія часових частин (Temporal Parts Theory), ендурантизм (Endurantism), пердурантизм (Perdurantism), посибілізм (Possibilism) та ін. Публікація передусім для тих, кого ще хвилюють такі слова, як всесвіт, безконечність, вічність, істина, краса…
Він складав з крижин і цілі слова.
Але ніяк не міг скласти слово, яке йому особливо хотілося — слово «Вічність».
А Снігова Королева сказала йому: “Якщо ти складеш це слово,
ти будеш сам собі володар, і я подарую тобі весь світ і нові ковзани”.
Але він ніяк не міг його скласти.
(Г. К. Андерсен. Снігова Королева)
Упродовж трьох тисячоліть поети й філософи намагаються, подібно до Кая, скласти слово “вічність”. І при тому, зауважмо, вони не вимагають за це ані всенького світу, ані навіть нових ковзанів. Зауважмо і те, що й сама Снігова Королева – персонаж, не вельми негативний. Якщо читати казку вдумливо, то можна легко зрозуміти, що Королева, котра, як пише Андерсен, возсідає на “дзеркалі розуму” – достоту турботлива пані. Адже вона намагається навчити Кая мислити, навчити його вглядатися у дзеркало трансцендентності.
Навряд чи можна з упевненістю сказати, хто саме – поети чи філософи (теософи) – першими заговорили про вічність. Адже і Гомерові поеми, де вічність набуває образу Океану – прародителя всіх богів, і найдавніші тексти Упанішад, де вічність виступає в образі всюдисущого Брахмана, з’являються в один і той самий час (8 ст. до н. е.). Однак можна цілком упевнено сказати, що і філософи, і поети (як і вся творча братія загалом) – це люди, зачаровані вічністю, люди, що намагаються визначити своє особисте відношення до безмежного. Про що б не писали поети, про що б не міркували філософи, вони завжди пишуть і міркують лише про вічність.
У Хорхе Луїса Борхеса є великий есей під назвою “Історія Вічності” (1932). У ньому викладено, зокрема, і його особиста думка з цього приводу. Окрім того, тут, як і в історії з Каєм, ми теж (і, мабуть, не випадково) зустрічаємося з образом дзеркала:
“Без вічності, без цього сокровенного й крихкого дзеркала, в якому відбивається те, що пройшло через душі людей, всесвітня історія – втрачений час, в якому втрачена і наша особиста історія; і все це перетворює життя на якусь дивну химеру. […] Стверджувати, що вічності немає, вважати, що час, в якому були міста, ріки, радості й жалі, повністю вилучається з обігу, так само невиправдано, як і вірити в те, що все це можна втримати”.
Зізнаюся, мені й самому завжди хотілося написати історію вічності. Але мене завжди зупиняла несумісність цих обох – історії і вічності. Першого – як такого, що передбачає час, тривалість і хронологію, і другого – що все це скасовує. Адже й у Борхеса йдеться не про вічність як таку, а про історію наших уявлень про цю, за його словами, туманну ідею. Схоже, що істинну історію вічності може написати лише сама вічність.
А проте, філософи (й теософи) таки розповідають про два типи вічності: (1) вічність, не пов’язану ані з часом, ані з вічною тривалістю чого-небудь (вічність позачасову, атемпоральну, статичну), та (2) вічність, що якимось трибом криє в собі час і безконечну тривалість (вічність темпоральну, динамічну).
Прикладами першого типу можуть бути філософія елеатів, Сферос Емпедокла, Єдине Платона, форма форм Аристотеля, Єдине Плотіна та його вічність як “неперервна потенція”, бог у теософії схоластів, бог як субстанція у Б. Спінози, бог Г. Ляйбниця, “річ-у-собі” І. Канта, “світова воля” у А. Шопенгауера, “абсолютний дух” у Г. Гегеля, “абсолютна інтелігенція” у Ф. Шеллінга, “невидима натура” у Г. Сковороди, “істинний час” у М. Бердяєва і т. п. Назвемо це вічністю еманаційною (проекцією або витіканням якої є наш світ).
Прикладами в другому випадку може бути вічність як безконечний час (“тривалість Бога”) у П. Гассенді, вічність як безконечна сума відтинків часу у Дж. Локка, “абсолютний час” І. Ньютона, “тривалість” у А. Бергсона, об’єктивований час у філософії матеріалізму (фізикалізму). Назвемо це вічністю еволюційною.
Легко помітити, що в цьому, другому, типі мова вже не так про вічність, як про час. І якщо в першому типі час – це лише прообраз (тінь, еманація) вічності, то логічним висновком з другого є, навпаки, вічність як прообраз часу. Власне, це вже і не вічність як така, а об’єктивований, абсолютизований час, в якому вічність присутня лише імпліцитно, не прямо. Тому й назва, яку ми дали другому типу – “вічність еволюційна”, є певною мірою умовною назвою. А проте, вона таки відбиває реальний стан речей, адже є не лише хронологічною міткою (про такий тип вічності починають широко говорити лише наприк. 18 – на поч. 19 ст. – під впливом укорінених на той час ідей прогресу), але і яскравою ілюстрацією протистояння таких могутніх філо- і теософських доктрин, як креаціонізм і еволюціонізм, есенціалізм і екзистенціалізм, етерналізм і презентизм.
І все-таки, чому б не назвати цей другий тип вічності – просто часом? Річ у тім, що час (як минуле, теперішнє і майбутнє) присутній і в першому типі вічності – як еманація або як образ вічності, викривлений (хоча я сказав би – запліднений) нашими органами відчуттів.
Вагомою підставою називати наш другий тип – теж вічністю (хоч і еволюційною), а не часом, може служити теорія наростаючого блокового всесвіту (Growing Block Universe Theory), запропонована британським філософом Чарльзом (Чарлі) Данбаром Бродом (Charles/Charlie Dunbar Broad, 1887-1971). Про цей цікавий філософський справунок ми і вестимемо мову далі. [1]
Передусім зазначимо, що Ч. Брод відомий не лише як фундатор даної теорії. Вісім наукових монографій та понад 30 статей у філософській періодиці відбивають широкий спектр його філософського інтересу. Простір, час і каузальність, проблема свідомості й тіла, природа сприйняття, пам’яті та несвідомого, філософія імовірності, етика, історія філософії, філософія релігії, парапсихологія – ось далебі не повний перелік тих проблем і напрямків, що проаналізовані в його працях. [2]
Що ж до теорії наростаючого блокового всесвіту, то основи її найбільш повно викладені у праці Ч. Брода “Наукова думка” (“Scientific Thought”,1923), у розділі “Час і зміна: загальні питання” (“General Problem of Time and Change”), переклад якого я й пропоную читачеві (див. другу частину цієї публікації). Сама книжка – це збірка лекцій, прочитаних Ч. Бродом в Університеті Брістоля (Велика Британія) у 1920-21 навч. році. Більшу її частину присвячено викладу основ математичної фізики та розгляду філософських висновків зі спеціальної та загальної теорій відносності Ейнштейна.
Причина, що спонукала мене до цього перекладу, є очевидною: теорія наростаючого блокового всесвіту актуальна й сьогодні; про це свідчить дедалі більше число як її прихильників, так і опонентів. [3] Ця теорія цікава ще й тим, що вона посідає особливе місце в сучасних філософських дебатах між прихильниками етерналізму і прихильниками презентизму (нагадаю: етерналісти вважають, що минуле та майбутнє існують так само реально, як теперішнє, а презентисти стверджують, що реально існує лише теперішнє). Теорія Брода містить риси і етерналізму, і презентизму.
Ще однією причиною є те, що сьогодні саме слово “вічність” поступово зникає з обігу, перетворюючись, з одного боку, на такий собі евфемізм потойбіччя (і набуваючи тим самим застрашливої конотації), а з другого боку – на поняття безконечної часової тривалості чогось конкретного. Кажучи інакше: у нашій повсякденній гонитві бозна за чим ми перестали говорити про Вічність. І, як справедливо зазначають психологи, цілком можливо, що саме в цьому якраз і приховані причини багатьох наших сьогоднішніх бід і негараздів. Для людини вкрай важливо співвідносити власні помисли і діяння з вічністю (К. Юнг), міркувати й говорити про неї поза “потойбічним“ контекстом. Причому не має жодного значення те, знаємо ми щось про вічність чи не знаємо. Важить сам факт такої розмови.
Перш ніж почати нашу розмову і перейти до розгляду теорії Ч. Брода, потрібно бодай означити той природничо-науковий та філософський контекст, з якого постала дана теорія.
Середину 19 ст. можна вважати тріумфальним періодом ідей прогресу та еволюції. Злет еволюціонізму, спричинений передусім працями Ж. Б. Ламарка та Ч. Дарвіна, змусив не лише засумніватися в самій ідеї божественного сотворіння світу (креаціонізмі); він похитнув самі підвалини цієї ідеї, себто ті філософські доктрини, що були висунуті теософами на її обґрунтування – передусім метафізику Платона та Аристотеля. Сама ідея божества виявилася несумісною з ідеями прогресу та еволюції. Ось що пише про це сучасник Ч. Брода – американський філософ А. Лавджой:
“Коли ланець буття, тобто весь сотворений всесвіт, почали розуміти вже не як завершений раз і назавжди у всіх своїх складових частинах, а як такий, що розвивається з меншого до більшого ступеню повноти й досконалості, то неминуче постало питання: чи можна вважати, що подібний всесвіт є проявом вічного і незмінно досконалого Бога?” [4]
З оцим усім з філософського дискурсу майже зникає і ідея статичної еманаційної вічності.
Однак поява спеціальної теорії відносності (1905) відродила інтерес до цієї ідеї. Річ у тім, що головним у даній теорії є аргумент про відносність одночасності, тобто про залежність часу від руху. Це дозволило по-новому поглянути на сам феномен часу, твердити про його відносність, умоглядність. Появу резонансної праці британського філософа Дж. МакТаггарта “Нереальність Часу” незабаром після ейнштейнівської теорії, у 1908 році, навряд чи можна вважати випадковим збігом. Адже в ній філософ теж (хоч і на інших аргументах) переконливо доводить тезу про ілюзорну природу часу. Зазначимо, що т. зв. “парадокс МакТаггарта” і сьогодні є предметом палких філософських дискусій. Варто розглянути цей парадокс детальніше. Тим більше, що своєрідне вирішення даного парадоксу Ч. Бродом стало, як ми побачимо, визначальним для його теорії наростаючого блокового всесвіту.
Згідно з МакТаггартом, у відношенні до часу всі події ми зазвичай поділяємо за двома принципами: (1) “минуле, теперішнє, майбутнє” (МакТаггарт називає це А-послідовністю) та (2) “раніше, ніж…”, “пізніше, ніж…” (В-послідовність). Щодо першого, то при переході з однієї часової категорії до іншої сама подія не змінюється; змінюються лише характеристики, що їх надаємо події ми самі; [5] тобто час А-послідовності – це мислений конструкт, а отже, такий час не є реальним. Щодо В-послідовності: поділ на більш ранні події і більш пізні події є поділом, що передбачає час; тобто В-послідовність є неможливою без А-послідовності; а оскільки А-послідовність не є реальною, то такою самою нереальною є і В-послідовність. На думку МакТаггарта, і А-, і В-послідовність є ілюзорним відображенням позачасової статичної С-послідовності, яка передбачає інакші відношення між подіями, а саме – розташування подій за принципом включеності, коли принцип “включати в себе” сприймається нами як “минуле” (або як “раніше, ніж”), а принцип “бути включеною в…” сприймається як “майбутнє” (або як “пізніше, ніж”); перехід від принципу “включати в себе” до “бути включеною в” сприймається як “теперішнє”. Наочно це можна уявити, згадавши будову японської ляльки Даруми (рос. “матрьошка”). При всій умовності такого порівняння, воно увиразнює суть мактаггартової С-послідовності. Свідомість спостерігача рухається вздовж цієї послідовності як візир по логарифмічній лінійці; звідси виникає ілюзія відходу одних подій у минуле і надходження інших подій з майбутнього. [6]
Таке витлумачення часу, детально розроблене МакТаггартом в його opus magnum – “Природа існування” (“The Nature of Existense”, 1925-27), цілком відповідала тій моделі всесвіту, яка випливала зі спеціальної теорії відносності та була істотно доповнена в загальній теорії відносності Ейнштейна (1915-17): всесвіт – стаціонарний, незмінний, вічний; під дією гравітації тривимірний простір в ньому викривлений, замкнений на самого себе, а завдяки космологічній константі (силам антигравітації), це викривлення є рівномірним. По суті, це всесвіт з реальним простором і ілюзорним часом (Ейнштейн вважав час “стійкою ілюзією”). Легко зрозуміти, що такий універсум є доволі близьким до того, яким його розуміли представники елеатської школи: сфера, сила в якій є постійною у будь-якому напрямі від центру; а також: сфера, центр якої повсюдно, а периферія – ніде. Не випадково англійський філософ К. Поппер називав Ейнштейна – Парменідом. [7]
Філософською проекцією такого вічного й незмінного всесвіту може бути онтологія англійського філософа і математика Б. Рассела. Полемізуючи з французьким психологом і філософом А. Бергсоном, Рассел наводить цікавий приклад такого всесвіту, порівнюючи його з кіноплівкою, де рух будь-якого об’єкта насправді є серією окремих послідовних кадрів; у свідомості спостерігача ця серія окремих стаціонарних кадрів викликає ілюзію руху, зміни, часу:
“Коли в кінотеатрі ми бачимо людину, що котиться з гори або втікає від поліції, або кидається в річку, або займається тим, чим люди зазвичай схильні займатися в таких місцях і ситуаціях, ми знаємо, що рухається не одна людина, а послідовність кадрів, кожен з яких являє собою моментальний знімок окремої людини. Ілюзія неперервності виникає лише при підході до цієї послідовності окремих моментальних знімків як до певного цілого ”. [8]
Тобто всесвіт Рассела – це справжня еманаційна вічність, в якій вже наявне геть усе у найдетальніших своїх проявах. Наведу ще одну цитату з іншої праці Рассела, де він висловлює свою позицію щодо часу і пише про реальне існування і минулого, і теперішнього, і майбутнього.
“А проте, у певному сенсі, який легше відчути, ніж висловити, час є неістотною й поверхневою характеристикою реальності. Слід визнати, що минуле і майбутнє є таким самими реальними, як теперішнє, і неминуче звільнення від рабства часу є істотним для філософської думки. Значення часу – практичне, а не теоретичне; це щось, що належить до наших пристрастей (desires), а не до істини. Гадаю, що більш вірогідний образ світу можна одержати, уявляючи речі як такі, що вступають у потік часу з вічного світу, який знаходиться поза цим потоком, а не уявляючи час як тирана, який поглинає все існуюче. Усвідомлення неважливості часу, проявлене і в думках, і в чутті – ворота мудрості”. [9]
Вічний всесвіт Б. Рассела, де будь-який наш рух представлено у вигляді серій моментальних, застиглих, “замерзлих” у просторі “знімків”, справді зачаровує. Як тут не згадати про Снігову Королеву? Цілком можливо, що саме такий світ вона й хотіла подарувати Каю (+ звісно, нові ковзани). [10]
Не дивно, що й Чарлі Брод був зачарований такою вічністю. Принаймні з великої статті “Час” (“Time”), яку він написав для 12-томної “Енциклопедії релігії та етики”, виданої у Великій Британії та США у 1908-1927 рр., можна зробити висновок про те, що він – переконаний прихильних етерналізму расселівського типу. Звідси і його критика презентизму, зокрема головної тези презентизму про те, що минуле, теперішнє та майбутнє – об’єктивні характеристики об’єктів у часі, притаманні самим об’єктам, і що існує лише теперішнє, а минуле та майбутнє – не існують. Ч. Брод:
“Розмежування між минулим, теперішнім і майбутнім не є розмежуванням, яке подібно до “перед тим” та “після того” притаманне самим об’єктам сприйняття, але воно є розмежуванням, спертим на відношення між об’єктами сприйняття та станами свідомості, що їх сприймає”. [11]
І далі:
“Тепер ми можемо перейти до розгляду тверджень про те, що існує лише теперішнє, або, що теперішнє – це просто перехід від одного безконечного не-існування до іншого. Ці висловлювання – не що інше, як риторика, сперта на помилкові погляди”. [11]
Однак у своїй праці “Наукова думка”, про яку ми ведемо мову, Ч. Брод переглядає свої позиції. Його вічність набуває динамічних рис.
Ч. Брод порівнює структуру расселівської вічності з плямою світла від поліцейського прожектора (spot of light from a policeman’s bull’s-eye), що плине по фасадах будинків на вулиці нічного міста (з легкої руки Брода, в історії філософії ця метафора дістала назву “теорія рухомого прожектора”– Moving Spotlight Theory). Подібно до світла від прожектора, свідомість у своєму теперішньому просувається вздовж низки подій (як і вздовж послідовних станів однієї речі). Те, що висвітлюється, є теперішнім; те, що висвітлювалося, є минулим; а те, що ще не висвітлене – майбутнім. Таким чином, події та речі не зазнають жодних змін. Кожна річ у такій вічності вже представлена у вигляді послідовності (стрічки “замерзлих” кадрів). Ілюзія зміни (і руху) речі виникає при просуванні свідомості від одного “кадру” до іншого. Однак, на думку Ч. Брода, “висвітлювання теперішності у даний момент з однієї події, а потім – з іншої події, саме по собі є подією, а тому має саме бути частиною послідовності подій, а не просто чимось, що відбувається поза послідовністю”. Крім того, таке просування має передбачати фіксований напрямок, тобто воно повинно вже мати певний смисл, коли, наприклад, точка В визначається як теперішнє лише через те, що точку А ми розглядаємо як минуле. Тобто, як вважає Брод, “всі проблеми для рішення яких призначалася аналогія з поліцейським прожектором, переносяться з однієї послідовності подій на ту послідовність, яку являє собою рух поліцейського прожектора”.
Для того, щоби вирішити проблему такого подвоєного теперішнього, Брод вводить цікаве визначення теперішнього. Якщо в теорії рухомого прожектора минуле – це все те, що “було висвітлене”, тобто те, що передує теперішньому, а теперішнє – це все, що висвітлюється, тобто те, що передує майбутньому, то у Брода теперішнє – це те, що нічому не передує. Чому? Тому, що майбутнє, на його думку, – це ніщо, це те, що не існує і ніколи не існувало.
Вічність у Ч. Брода позбавлена майбутнього. В ній реально існує лише минуле і тонкий прошарок теперішнього. На думку філософа, подібно до теорії рухомого прожектора, будь-яку подію справді можна уявити у вигляді певної просторової послідовності – “замерзлих” кадрів. Але це радше не кадри, а нашарування або прошарки теперішнього, кожен з яких стає “минулим” з приходом нового теперішнього, і кожен з яких збільшує єдиний “блок буття”. Ч. Брод:
“Слід зазначити, що така теорія [тобто теорія самого Брода. – Ю. О.] передбачає реальність теперішнього і минулого, але не реальність майбутнього, яке є просто нічим (nothing at all). З теперішнім, що стає минулим, нічого не відбувається, за винятком того, що до загальної історії світу додаються нові прошарки буття. Таким чином, минуле є реальним точно так само, як теперішнє. З другого боку, сутністю теперішньої події є не те, що вона передує майбутнім подіям, а те, що немає, у буквальному розумінні, нічого, до чого вона має відношення передування”.
Можна довго розмірковувати над тим, що саме підштовхнуло Ч. Брода до зміни поглядів на вічність. Однак схоже, що при цьому слід зважити передусім на два чинники: (1) скептицизм філософа та (2) його спробу пояснити “парадокс МакТаггарта”.
Щодо (1), то свій “природжений скептицизм” Брод широко змальовує у праці “Критична та спекулятивна філософія”. Наприклад, так: “Мій природжений скептицизм (про який я говоритиму далі) по відношенню до всіх великих систем, спертих на абстрактну аргументацію, рятував мене кожного разу, коли я не міг точно й детально визначити, що саме не так у цих аргументах”. [12]
Щодо (2), то зазначимо, що Ч. Брод був захоплений філософією Дж. МакТаггарта і багато зробив для збереження спадку цього видатного британського філософа. Зокрема, Брод був укладачем і редактором другого тому “Природи існування” МакТаггарта, виданого 1927 року, тобто вже по смерті цього філософа, а пізніше опублікував велику (двотомну) працю, присвячену всебічному вивченню його філософії – “Аналіз філософії МакТаггарта” (“An Examination of MacTaggart’s Philosophy,” vol. I (1933), vol. II (1938)). Втім, це не означає, що Брод не був одним з перших критиків філософії МакТаггарта. Елементи такої критики є і в тій Ч. Брода праці, про яку ми говоримо.
На думку МакТаггарта, будь-яка подія характеризується одночасно трьома несумісними часовими категоріям (в цьому, на думку філософа, якраз і полягає одна з суперечностей А-послідовності): будь-яка подія була (колись) майбутньою подією, затим стала теперішньою подією, а затим стала минулою подією. Доводячи умоглядність (ілюзорність) таких часових характеристик, як минуле, теперішнє і майбутнє, МакТаггарт наводить приклад, пов’язаний зі смертю Анни Стюарт – королеви Великої Британії (з 1702 до 1714 р.). Спочатку ця смерть була далеким майбутнім, потім стала теперішнім, потім стала минулим (від цього сама подія жодним чином не змінилася, а змінилися лише приписувані їй умоглядні характеристики).
Критикуючи МакТаггарта і визначаючи теперішнє як те, що нічому не передує (див. вище), Брод пише про те, що смерть королеви Анни не мала такої характеристики, як майбутнє. При житті королеви події під назвою “смерть Анни” не існувало в універсумі. Окрім того, всі наші висловлювання з приводу майбутнього (напр., “завтра буде дощ”) – це, на його думку, не судження про майбутнє як таке, а судження, референтом в яких завжди є теперішнє (тобто у висловлюванні “завтра буде дощ” референтом виступає не “завтра”, а “дощ”).
Це цікаве потрактування має, як здається, свої недоліки. По-перше, щодо такого феномену, як смерть, то з народженням будь-якого організму народжується і феномен його смерті. І звісно, при житті будь-якого організму смерть цього організму вже наявна в універсумі в тому чи тому вигляді. Отже, при житті Анни її смерть все-таки була майбутньою подією. По-друге, в наших судженням щодо майбутнього (як і щодо минулого) референтом виступає, справді, не майбутнє (не “завтра”), але й не теперішнє (не “дощ”). Таким референтом завжди виступає можливість (той чи той ступінь імовірності). Ось чому головним у висловлюванні “завтра буде дощ” є не “завтра” і не “дощ”, а можливість (імовірність) дощу. [13] Тобто майбутні події все-таки існують в універсумі у вигляді можливостей. Отже, парадокс МакТагарта залишається чинним.
Принагідно зазначимо, що спроба уявити вічність як безконечну всеприсутність усього у вигляді можливостей – посибілізм (вчення про можливе) – також розглядається у філософській спільноті як один з видів етерналізму. Вічність, представлена як сукупність усіх мислимих і немислимих можливостей, вічність, в основі якої лежить сама можливість буття і можливість бути сприйнятим, вічність, в якій буттю передує не небуття, а можливість, зачаровує не менше, ніж вічність у Рассела чи Брода. Серед сучасних філософів, зачарованих такою вічністю: Д. Льюїс, Я. Гінтікка, Н. Решер, Б. Шнайдер, М. Епштейн, Т. Вільямсон та багато інших. [14] Такий образ вічності відображений і в моїх працях. [15] Цікаво, що у деяких філософів цього напряму філософської думки вічність, подібно до бродівської, — це теж область, доволі динамічна. Наприклад, у М. Епштейна:
“Бути можливим”, власне, і означає “бути вічним”. Вічнісне витікає з можливого як постійне “відтермінування” його реалізації, як те, що може бути, але так і не починає бути. Можливе як джерело сподівань, мрій, тривог, побоювань, передчуттів, припущень не може зовсім зникнути саме через те, що не може і цілковито проявитися. Саме невтілюваність чистих можливостей, які відсуваються в область “іншого” у міру свого часткового втілення, і складає модальну характеристику того, що ми називаємо вічністю. Причому можна припустити, що область вічного сама росте в часі, оскільки виникнення нових можливостей дедалі більше випереджає темп їхньої реалізації. Вічнісне є функцією цього модального надлишку – витікання можливого туди, де воно перебуває саме в собі, не зникаючи і не здійснюючись, тобто залишаючись цілком і лише можливим”. [16]
Пропонований в українському перекладі розділ з праці Ч. Брода містить чимало тез, над якими варто поміркувати. Однією з таких є, безумовно, питання про ідентичність об’єктів у часі з точки зору співвідношення частини й цілого в об’єкті. Це питання можна сформулювати так: чи представлений об’єкт у кожен момент часу у своєму цілісному вигляді, а чи в кожному теперішньому ми маємо справу лише з якоюсь однією частиною (проявом) об’єкта (коли цілісний об’єкт уявляється як певна сукупність або сума своїх часткових проявів)? Логічним висновком з тези Ч. Брода про становлення (Becoming) є те, що будь-який об’єкт – це не щось стале й повністю дане в теперішньому, а щось, що вічно перебуває у становленні і що дане одночасно і в теперішньому, і в минулому. Адже, за Бродом, минуле існує точно так само, як теперішнє (“минуле – реальне точно так само, як теперішнє”). Такі висновки відбиті і в сучасних філософських дебатах.
Сучасний філософський дискурс про спосіб існування (ідентичності) об’єкта в часі виявив два діаметрально протилежні погляди з даного питання. Один одержав назву пердурантизм (perdurantism), другий – ендурантизм (endurantism). [17]
Пердурантизм включає в себе теорію часових частин (temporal parts theory) та 4-D-теорію (four-dimensionalism), згідно з якими будь-який об’єкт складається як з просторових частин (знаходиться одночасно в різних точках простору; напр., дерево однією своєю частиною знаходиться в землі, а іншою – у повітрі), так і з часових частин (напр., ви позавчора і ви вчора – це часові частини вас сьогоднішнього). Зрозуміло, що пердурантизм є логічним наслідком етерналізму (минуле й майбутнє є так само реальними, що й теперішнє). Такі погляди не суперечать спеціальній теорії відносності, але суперечать нашим звичним уявленням про “плин часу”.
Ендурантизм включає в себе 3-D-теорію (three-dimansionalism). [18] Зрозуміло, що ендурантизм логічно випливає з презентизму (реально існує тільки теперішнє, а минуле та майбутнє не існують). Такі погляди суперечать спеціальній теорії відносності (згідно з якою об’єктивного теперішнього не існує, і будь-яке теперішнє є відносним), але не суперечать нашим звичним відчуттям “плину часу”.
Для того, щоби підбити деякі підсумки нашої розмови про вічність і теорію наростаючого блокового всесвіту, а також для того, щоб унаочнити і той філософський контекст, в якому ця теорія постала, і той, який вона генерувала, я дозволив собі формалізувати оті численні “-ізми” з нашої розмови в одній невеликій таблиці. Всі розглядувані нами напрями розділені в ній за двома позиціями: (1) у відношенні до часу (тобто у відношенні до мактаггартових А- та В-послідовності) та (2) у відношенні до питання про ідентичність об’єкта у часі (частина/ціле). Сподіваюся, це допоможе читачеві зрозуміти і саму теорію Ч. Брода, і її місце в загальному філософському дискурсі про такий загадковий феномен, як час.
На завершення зазначу, що з даної таблиці чітко видно не лише позицію Ч. Брода у філософському дискурсі про час. За кожним з вказаних у таблиці напрямів філософської думки стоїть широке розмаїття доктрин, концепцій, теорій, гіпотез… Тобто з таблиці видно і той вибір, який, гадаю, міг постати перед андерсенівським Каєм, якби, звісно, не Герда.
[1] Є всі підстави для того, щоб ставити знак рівності між такими термінами, як “всесвіт” і “вічність”. На спільну думку дослідників, теорія Великого вибуху, яка прийнята сучасною наукою і яка передбачає “початок” всесвіту, залишає невирішеними чимало проблем. Напр., якщо вважати, що всесвіт з’явився у момент Великого вибуху із стану сингулярності, тобто стану речовини (або енергії), що характеризується безконечною густиною і безконечною температурою, то ми неодмінно потрапимо в хибне коло. Адже безконечність – це і є безконечність. І коли будь-що характеризується безконечністю, то в цьому стані воно й перебуватиме безконечно. Крім того, безконечна густина означає відсутність ентропії. А це аж ніяк не узгоджується з безконечною температурою. У будь-якому разі, якщо щось вибухає, то має бути і щось, відносно чого воно вибухає. У сучасній науці існує стійка тенденція вважати Великий вибух не початком всесвіту, а лише точкою його трансформації. Про це див., напр.: Gielen, S., Turok, N. Perfect Quantum Cosmological Bounce // Physical Review Letters. – 2016. – Vol. 117. – Issue 2. – URL = <https://journals.aps.org/prl/abstract/10.1103/PhysRevLett.117.021301>.
[2] Докл. див., напр.: Gustavsson, K. Charlie Dunbar Broad / The Stanford Encyclopedia of Philosophy (Spring 2017 Edition), Edward N. Zalta (ed.), URL = <https://plato.stanford.edu/archives/spr2017/entries/broad/>.
[3] Розвиток теорії наростаючого блокового всесвіту див., напр., у праці: Tooley, M. Time, Tense, and Causation. — Oxford: Clarendon Press, 1997. Щодо критики див., напр.: Merricks, T. Good-Bye Growing Block // Oxford Studies in Metaphisics. – Oxford: Oxford University Press, 2006. – Vol. 2. – P. 103-110.
[4] Лавджой, А. Великая цепь бытия: История идеи. – Пер. с англ. — М.: Дом интеллектуальной книги, 2001. – C. 324-325.
[5] Напр., опублікування “Снігової Королеви” спочатку було майбутньою подією, потім (21 грудня 1844 р.) стало теперішньою подією, а потім стало минулою подією, але від цього сама подія (опублікування цієї казки) жодним чином не змінилася.
[6] Див. мій переклад “Нереальності Часу” (ред.: О. B. Кулик) у публікації: Юрій Олійник. Джон Елліс МакТаггарт і його “Нереальність Часу” — <URL=https://tureligious.com.ua/dzhon-ellis-maktahhart-i-joho-nerealnist-chasu/>, а також мою статтю “Універсум Джона МакТаггарта”, присвячену онтології МакТаггарта: <URL= https://tureligious.com.ua/universum-dzhona-maktahharta/>.
[7] Popper, K. R. Unended Quest: An Intellectual Autobiography. – London and New York: Routledge, 2002. — P. 148.
[8] Russel, B. Constituents of Matter. – В кн.: Russel, B. Mysticism and Logic and Other Essays. – London: George Allen & Anwin Ltd., 1917. — P. 128-129.
[9] Russel, B. Our Knowledge of the External World. – London: George Allen & Anwin Ltd., 1914. – P. 171.
[10] Онтологію Б. Рассела однозначно зараховують до етерналізму. Серед сучасних філософів з цим напрямом філософської думки пов’язують імена Д. Льюїса, О. Квайна, Н. Гудмена, Д. Меллора, Е. Северіно, Т. Сайдера та багатьох інших; серед фізиків – імена А. Ейнштейна, К. Гьоделя, Д. Бома, Б. Хілі, Ф. Піта, Дж. Барбура та багатьох інших.
[11] Broad, C. D. Time / Encyclopaedia of Religion and Ethics. – Edinburg, New York: T & T Clark, 1921. – Vol. 12. – Р. 335-336.
[12] Broad, C. D. Critical and Speculative Philosophy / Contemporary British Philosophy: Personal Statements (First Series). – London: G. Allen and Unwin, 1924. – Vol. 1. – P. 77-100.
[13] Продовженням даної теми може бути вступ до багатозначних логік, в яких не виконується закон виключеного третього і в яких допускається більше двох істинних значень (напр., істинне-хибне-імовірне, тобто наполовину істинне, наполовину хибне, як у логіці Я. Лукасевича, або допускається ступінь (імовірність) істинності, як у логіці імовірності. Стисло про такі логіки див., напр.: Gottwald, S. Many-Valued Logic // The Stanford Encyclopedia of Philosophy (Winter 2017 Edition), Edward N. Zalta (ed.), URL = <https://plato.stanford.edu/archives/win2017/entries/logic-manyvalued/>.
[14] Див., напр.: Williamson, T. Modal Logic as Metaphisics. – Oxford: Oxford University Press, 2013.
[15] Див., напр., мою статтю, присвячену онтології можливого: Юрій Олійник. Як визначити те, що існує і не існує водночас? — <URL= https://tureligious.com.ua/>.
[16] Эпштейн, М. Философия возможного. – СПб: Алетейя, 2001. – С. 281.
[17] Літературу по цих двох напрямах див.: Gallois, A. Identity Over Time / The Stanford Encyclopedia of Philosophy (Winter 2016 Edition), Edward N. Zalta (ed.), URL = <https://plato.stanford.edu/archives/win2016/entries/identity-time/>; Hawley, K. Temporal Parts / The Stanford Encyclopedia of Philosophy (Spring 2018 Edition), Edward N. Zalta (ed.), URL = <https://plato.stanford.edu/archives/spr2018/entries/temporal-parts/>.
[18] Головнa розбіжність між 3-D-теорією та 4-D-теорією полягає в тому, що: згідно з 3-D-теорією, будь-який об’єкт представлений у трьох просторових вимірах (довжина, ширина, глибина) і одному особливому часовому вимірі; а згідно з 4-D-теорією, будь-який об’єкт представлений у чотирьох вимірах (довжина, ширина, глибина, час), тобто час – це теж просторовий вимір, який ми помилково вважаємо особливим часовим виміром.
Юрій Олійник
Брод, Ч. Д. Наукова думка
Розділ ІІ
– Гадаю, ви могли зайняти час чимось кориснішим, – зауважила Аліса. – Зараз ви просто його гайнуєте, бо загадуєте загадки, на які немає відповіді.
– Якби ти знала Час так, як знаю його я, – мовив Капелюшник, – то не казала б, що я гайную його.
(Льюїс Керолл. Аліса в Країні Чудес)
Час і зміна: загальні питання
У попередньому розділі питання про простір розглянуте нами в обсязі, достатньому для вивчення відношення простору до часу та матерії. Принаймні ми показали, яким чином такі концепти, як точка, лінія, площина і т. п., необхідні при будь-якому погляді на простір, пов’язані з сирими, невпорядкованими фактами, які ми можемо сприймати. Але ми не пояснили ані того, чому припускається один єдиний простір, в якому локалізовані всі події природи, ані того, яким чином речі займають у просторі приписувані їм позиції. До цього питання ми повернемося згодом. А зараз я пропоную розглянути концепти часу і зміни, оскільки вони виникають на тому самому рівні мислення.
На перший погляд, проблеми часу дуже схожі на проблеми простору, за винятком того, що одновимірний час у порівнянні з трьома вимірами простору може здатися більш простим. Спочатку ми приділимо увагу цим аналогіям, але згодом побачимо, що вони є певною мірою поверховими, і що час і зміна є вкрай складними проблемами, для вирішення яких просторові аналогії навряд чи зможуть нам допомогти.
Фізик здебільшого розуміє час у такий самий спосіб, у який він розуміє простір. Він розрізняє час і події у часі точно так само, як розрізняє простір і матерію у просторі. З другого боку, вважається, що чисте розрізнення позицій у часі не має фізичного значення. Справді, якщо я вийду на вулицю без пальта о другій годині ночі, то, мабуть, замерзну; але якщо я вийду о другій годині дня, то, зрозуміло, зможу уникнути таких наслідків. Але цю різницю ніколи не пов’язують з різницею у датуванні, а пов’язують з тим фактом, що різні показники температури й вологості будуть одночасними з обома моїми виходами. Крім того, вважається, що час, подібно до простору, є неперервним, і фізики припускають (або припускали донедавна), що є єдина часова послідовність (time-series), в якій відбуваються всі події природи. Це послідовність одного виміру, так що час є подібним до дуже простого простору, який складається з однієї прямої лінії.
Точно так само, як ми розглядаємо нашу геометрію у термінах неподовжуваних точок і їхніх відношень, ми розглядаємо і нашу хронометрію у термінах моментів без тривалості та їхніх відношень. Тривалість у часі відповідає продовженню у просторі. І точно так само, як ми ніколи не сприймаємо точки або навіть неподовжувані частинки, ми ніколи не усвідомлюємо моменти або моментальні події. Ми усвідомлюємо лише фінітні події різної тривалості. Під подією я розумію те, що взагалі триває (endures), безвідносно до того, як довго воно триває, і чи є воно якісно подібним або якісно різним на попередніх і наступних стадіях своєї історії. Це суперечить здоровому глузду, але здоровий глузд нічого не пропонує з цього питання. Спалах світла або автомобільну пригоду ми зазвичай називаємо подією, але відмовляємося використовувати цей термін до білих скель Дувра. Хоча єдиною релевантною розбіжністю між спалахом і скелею є те, що перше триває короткий час, а останнє – тривалий час. І єдиною релевантною розбіжністю між пригодою і скелею є те, що, коли історії цих двох уявити у вигляді послідовних нашарувань (slices), тривалістю в одну секунду кожне, то контенти кожної пари суміжних нашарувань можуть істотно відрізнятися у першому випадку і бути дуже подібними у другому випадку. Такі просто кількісні розбіжності, як ці, не є вагомою підставою для того, щоби в одному випадку називати частину історії подією, а в другому випадку відмовлятися позначати частину історії таким терміном.
Отже, часові відношення, які ми сприймаємо між подіями, подібні до відношень часткового або повного накладання, яке ми сприймаємо у випадку двох подовжених об’єктів, наприклад, пари відрізків (a pair of sticks). Можливі часові відношення між двома подіями можна цілком уявити, взявши одну пряму лінію, скажімо “зліва направо” для позиції “раніше – пізніше”, і взявши два відрізки на цій лінії, щоб уявити пару фінітних подій. Нехай АВ і CD є двома подіями, з яких остання триває довше; у такому разі можливі темпоральні відношення між цими двома представлені дев’ятьма діаграмами, показаними нижче.
| (1) A——B——C———-D—-→
(2) A—— ———-D———-→
(3) A—C—B——D—————→
(4) ——B—D——————→
(5) C—A—B—D—————-→
(6) C——A—— —————-→
(7) C——-A—D—B————→
(8) C———— ——B———→
(9) C————D——A—B—-→
|
Найзагальнішим типом відношень між фінітними подіями є часткове передування і часткове наслідування; всі інші відношення можна визначити в цих термінах. Використовуючи метод широкого абстрагування (Method of Extensive Abstraction), з цих первинних сприйманих даних та їхніх первинних сприйманих відношень можна одержати концепти моментальних подій та моментів, а також визначити їхні достеменні відношення. Щодо історії самого методу, то, гадаю, першим до даної проблеми його успішно застосував д-р Норберт Віннер.
Підстави для застосування широкого абстрагування для часу – ті самі, на яких ми застосовували цей метод для простору. Наш головний науковий інтерес полягає в тому, щоб розкрити закони, які пов’язують події одного типу з подіями других типів у часі. Отже, оскільки геометричні відношення фінітних величин як такі є складною і нерозв’язною проблемою, то це саме стосується і каузальних відношень подій фінітної тривалості. Між контентами однієї години і контентами іншої години немає простого відношення. Але чим коротшими ми робимо наші події, тим простішими стають відношення між ними. І в кінцевому підсумку ми формулюємо наші закони в термінах так званих “моментальних подій” і чітких відношень між ними, і ми “розкладаємо” фінітні події на групи моментальних подій, і пояснюємо відношення між ними в термінах відношень між їхніми моментальними “частинами”. Все, що можна сказати про цю процедуру в геометрії, можна використати mutatis mutandis для її застосування у фізиці. Моментальні “події” не є реальними подіями, принаймні є такими не більше, ніж точки є малими величинами. Моментальна подія не є “частиною” фінітної події у тому чіткому прямому сенсі, в якому подія хвилини є частиною події, що триває годину. Значення всіх цих концептів і їхніх відношень мають бути даними в термінах сприйманих об’єктів (entities) та їхніх відношень за допомогою методу широкого абстрагування.
Те, про що ми говоримо, можна найкраще проілюструвати на прикладі науки механіки. Тут ми маємо справу з рухом фінітних тіл, таких як колеса і планети; і ми хочемо вивчити зміну їхніх позицій і зміну їхнього руху протягом тривалих періодів часу. Для цього нам слід спочатку розікласти фінітні тіла на неподільні частинки, а потім розікласти фінітні події на моментальні події. Закони механіки є простими лише в тому випадку, коли вони визначають відношення між моментальними конфігураціями однієї групи частинок і більш пізньою чи більш ранньою конфігурацією тієї самої або іншої групи частинок. Розрив між сприйманими фактами, який ми намагаємося описати і спрогнозувати, і невідчутними концептами й відношеннями, в термінах яких ми маємо вивчати ці факти, заповнюється широким абстрагуванням, застосовуваним і до продовження у просторі, і до тривалості у часі. Механіка – це тип геометрії подій, який має враховувати і просторові, і темпоральні характеристики подій. А геометрія – це тип механіки, який ми одержуємо, коли обмежуємо себе одним моментом і відкидаємо темпоральні характеристики подій. Безумовно, це лише приблизні загальні визначення, однак цілком можливо, що вони допоможуть прояснити суть питання; і згодом ми до них повернемося.
Схоже, що досі аналогія між простором і часом працювала успішно. Тривалість відповідала довжині, до та після – правому й лівому, а одночасність – повному взаємонакладанню. Однак розглянувши дане питання трохи глибше, ми зрозуміємо, що аналогія між до/після та праворуч/ліворуч не є такою очевидною, як може здатися на перший погляд. Особливістю послідовності подій у часі є те, що ця послідовність має не лише внутрішній порядок, а й внутрішній смисл. Три точки на прямій лінії мають внутрішній порядок, тобто В розташована між А та С, або С розташована між В та А, або А – між В та С. Цей порядок не залежить від жодного неявного відсилання до чогось, що рухається по лінії у певному напрямі. Під різницею смислу я розумію той тип розбіжностей, який наявний між, наприклад, АВС та СВА. Отже, точки на прямій лінії не мають внутрішнього смислу. Смисл лише надається їм за допомогою кореляції з лівою та правою руками уявного спостерігача або за допомогою уявного рухомого тіла, яке рухається по лінії таким чином, що його присутність в А є більш ранньою, ніж його присутність в С. Справді, якщо ми хочемо одержати просторову аналогію часу, то нам недостатньо буде використовувати пряму лінію; нам потрібна пряма лінія з фіксованим смислом, тобто те, що ми зазвичай уявляємо як лінію зі стрілкою. Отже, точки на прямих лініях не мають внутрішнього смислу, а значення стрілки задається лише за допомогою відсилання до чогось, що наявне в одній точці до того, як досягне другої точки. Таким чином, спроба зрозуміти до й після за аналогією зі спрямованою лінією є, по суті, замкненим колом, оскільки сама лінія набуває смислу лише через неявну кореляцію з послідовністю подій у часі.
Внутрішній смисл послідовності подій у часі значною мірою пов’язаний з розрізненням минулого, теперішнього та майбутнього. А передує В, оскільки, якщо В є теперішньою, то А є минулою. Ми можемо почати з питання про те, чи існує якась просторова аналогія розрізненню минулого, теперішнього та майбутнього. І зазначимо, що так, існує, але що в кінцевому підсумку вона нічого не вирішує, оскільки містить відсилання до тих темпоральних характеристик, які передбачалося прояснити на її основі. Очевидною аналогією “тепер” у часі є “тут” у просторі.
Тут є передусім терміном для позначення певної області в континуумі можливих позицій, яку може займати чиєсь тіло. Якщо тут вживається як предикат, наприклад, коли я кажу “те і те – тут”, то маю на увазі, що те і те розташоване всередині області, межі якої я можу визначити, обійшовши її або залишаючись на місці. Особливістю тут є його специфічний тип невизначеності. Тут, вжите мною, розуміється як позначення області, зовсім інакшої, ніж та, що позначає тут, коли цей термін вживаєте ви. Вжитий мною, цей термін означає “біля мене”; вжитий вами, він означає “біля вас”. Тобто це слово, яке має почасти різні значення при використанні його різними спостерігачами саме тому, що істотна частина його значення є відношенням до фіксованого спостерігача, котрий використовує дане слово.
Слід зазначити, однак, що тут має і другу невизначеність. Це слово має не лише різні значення при використанні його мною і вами в один і той самий час, а й різні значення при використанні його мною або вами в різний час. Під тут я завжди розумію область, що розташована біля мене у момент висловлювання. Ця різниця у значенні для двох моментів часу не обов’язково проявляється при різному використанні, хоча здебільшого вона все-таки проявлена. Якщо я стою на місці протягом п’яти хвилин, то область, яку я спочатку позначив як тут, залишатиметься тією самою по закінченні цих п’яти хвилин; але якщо я рухаюся, то різниця у значенні доповнюватиметься і різницею у використанні.
Звісно, ми можемо одержати загальне значення “тутешність” (“hereness”); воно означає “поблизу спостерігача, який використовує слово тут, у момент, коли він його використовує”. Але очевидно, що тут є описовою фразою з подвійною невизначеністю, адже воно вказує і на певного індивідуума, і на певну дату в його історії; і вона не стає визначеною доти, доки ці два бланки не виповняться змістом.
Відтак зрозуміло, що тут не може допомогти нам зрозуміти тепер, оскільки саме містить істотне посилання на тепер. Ось чому нам слід вивчати минуле, теперішнє та майбутнє на їхній власній основі, не чекаючи на підказку з боку просторових аналогій. Отже, теперішнє справді містить системну невизначеність, подібну до тієї, яку ми зазначили в тут. Я не розглядатиму питання про те, чи містить теперішнє невід’ємне відсилання до фіксованого спостерігача, який вживає цей термін. Традиційна точка зору полягає в тому, що даний термін є нейтральним для різних спостерігачів; однак згодом ми розглянемо причини, які змушують в цьому сумніватися. У будь-якому разі, теперішнє є, безперечно, невизначеним в іншому сенсі. Всяке місце, що його може досягти тіло спостерігача, є можливим тут. Точно так само, зі звичайної точки зору, кожна подія або є, або була, або буде теперішнім, за умови, що вона триватиме рівно стільки, щоб укластися в рамки того, що психологи називають видимим (specious) теперішнім.
Зазвичай ми всі схиляємося до того, що світ існує вічно в певному порядку подій. Головною характеристикою теперішності ми вважаємо те, що вона рухається вздовж цього порядку і в певному напрямі, подібно до того, як пляма світла від поліцейського прожектора пересувається фасадами будинків на вулиці. Те, що висвітлюється, є теперішнім, те, що висвітлювалося, є минулим, а те, що ще не висвітлене, є майбутнім. Той факт, що пляма світла має обмежену площу, символізує те, що видиме теперішнє – це не просто точка, а фінітне, хоча й коротке, подовження. Такі аналогії можна застосовувати з певною метою, однак зрозуміло, що вони нічого не пояснюють. З такої точки зору, послідовність подій має внутрішній порядок, але не внутрішній смисл. Вона набуває смислу, і ми набуваємо здатності говорити про одну подію як більш ранню, ніж інша, а не просто про одну подію як таку, що знаходиться між двох інших, оскільки характеристика теперішності рухається вздовж послідовності у фіксованому напрямі. Але, по-перше, висвітлювання характеристики теперішності у даний момент з однієї події, а затим – з другої події, саме по собі є подією, а тому воно саме має бути частиною послідовності подій, а не просто чимось, що відбувається поза послідовністю. Крім того, якщо події не мають внутрішнього смислу, а мають лише внутрішній порядок, то яке значення ми можемо надавати висловлюванню про те, що характеристика теперішності просувається (traverses) вздовж послідовності подій у фіксованому напрямі? Під таким висловлюванням ми можемо розуміти лише те, що ця характеристика є теперішнім у В саме тоді, коли вона є минулим в А. Таким чином, всі проблеми, для вирішення яких призначалася аналогія з поліцейським прожектором, просто переносяться з однієї послідовності подій на ту послідовність, якою є рух поліцейського прожектора.
Ускладнення, виявлені в цій аналогії, мають дуже широкий діапазон. Наприклад, дуже привабливою виглядає спроба звести розбіжності між минулим, теперішнім і майбутнім до когнітивних відношень у нашому розумі до різних подій у послідовності, що має внутрішній порядок і не має внутрішнього смислу. Для простоти обмежимося подіями, що потрапляють до суми знань певного спостерігача О. Безперечно, О має різні види когнітивного відношення до тих подій, які він називає теперішніми, а отже, і до тих, які він називає минулими, і до тих, які він називає майбутніми. Про майбутні події він може лише здогадуватися або мати про них припущення за аналогією з минулим. Деякі події теперішнього він може сприймати безпосередньо за допомогою органів чуття. Про деякі події минулого він знає з безпосередньої пам’яті, яка є зовсім інакшим типом досвіду у порівнянні з чуттєвим сприйняттям. Мимоволі напрошується припущення про те, що це не просто цікаві факти про минуле, теперішнє та майбутнє, а те, що ми вводимо за допомогою цих трьох темпоральних розбіжностей. Чи може така теорія працювати?
Зрозуміло, що ми не можемо визначити подію як теперішню для О просто на тій підставі, що О може її сприймати, або що вона є одночасною з чимось, що О може сприймати. Адже в такому разі ми повинні будемо визначати подію як минулу для О на тій підставі, що О не може її сприймати, але може або пам’ятати її, або пам’ятати щось, що є одночасним з даною подією. Звідси: будь-яка подія в рамках суми знань О має ці два несумісних відношення до О; хоча, як ми кажемо, вона має їх у різні моменти часу. Він може спочатку сприймати подію, але не може пам’ятати подію, а потім він може пам’ятати подію, але не може її сприймати. Тобто цих когнітивних характеристик недостатньо для розрізнення минулої події та теперішньої події, оскільки кожна подія, про яку знає О, має до нього обидва відношення. Якщо ви додасте, що подія завжди має перцептуальне відношення до О до того, як вона має відношення в пам’яті, то це означатиме лише те, що подія пригадування чогось є теперішнім, тоді як подія сприйняття цього чогось є минулим, і ви просто розділили теперішнє і минуле для об’єктів О в термінах теперішнього і минулого його когнітивних актів. Якщо ви потім спробуєте визначити останнє в термінах різних відношень до актів інтроспекції О, то ви просто запустите безконечний рух навспак, в якому минуле і теперішнє залишатимуться непіддатливими для визначення у будь-якому місці, обраному вами для зупинки.
З цього, звісно, не випливає, що минуле і теперішнє в зовнішній природі неможливо звести до певних відношень між об’єктивними подіями і свідомостями, що за ними спостерігають; але з цього випливає те, що ці характеристики неможливо проаналізувати у такий спосіб поза реальністю у цілому, яка, безперечно, включає в себе і свідомості, що спостерігають, і те, що вони спостерігають.
Проблеми, пов’язані з минулим, теперішнім і майбутнім, можна звести до двох тісно пов’язаних один з одним парадоксів. (1) Будь-яка подія має всі ці характеристики, хоча вони є несумісними одна з одною. Та (2) події змінюються з плином часу по відношенню до цих характеристик. Ми звикли до розуміння зміни у речах, а тому твердження про те, що змінюються події, видається не зовсім зрозумілим. Зв’язок між двома парадоксами полягає, безумовно, в тому, що, акцентуючи другий, ми безпосередньо відходимо від першого.
У нас є величезний досвід речей, які мають, як здається, несумісні характеристики, такі як червоність і зеленість або більшість і меншість (redness and greenness, or greatness and smallness). Як правило, ми усуваємо цю несумісність, вказавши на те, що ці факти констатовані еліптично (elliptically) [без зв’язку. – Ю. О.], а насправді тут включені відношення. У першому прикладі ми кажемо, що опущено відношення до двох різних моментів часу. Повна констатація виглядає так: дана річ є червоною в один час і зеленою – в другий час, і в цьому нема жодної суперечності. У другому прикладі у нас немає навіть необхідності вводити відношення до двох різних часів. Достатньо вказати, що предикати великий і малий самі по собі неявно передбачають відношення; тобто повна констатація виглядає так: дана річ є в один і той самий час великою у порівнянні з одним об’єктом і малою – у порівнянні з іншим. Ми завжди користуємося одним з цих способів, коли доводиться мати справу зі спів-притаманністю (co-inherence) двох несумісних предикатів одному об’єкту. А тому цілком природним є те, що ми намагаємося застосовувати один з цих методів, коли кажемо, що кожна подія є минулою, теперішньою та майбутньою, і що ці предикати є несумісними.
Природною і по-дитячому простою виглядає спроба вирішити цю проблему у той самий спосіб, за допомогою якого ми вирішуємо проблему речі, що є і червоною, і зеленою. Ми кажемо: “Звичайно, подія Е має майбутність у певний відтинок часу, потім у наступний короткий відтинок часу вона має теперішність, а потім у всі інші моменти вона має минулість”. Однак при цьому відразу постає питання: “Чи можемо ми вивчати зміну події відносно її темпоральних властивостей точно так само, як зміну речі відносно властивостей, подібних до червоного та зеленого?”.
Для того, щоб відповісти на дане питання, ми повинні спробувати зрозуміти, що саме ми маємо на увазі, коли кажемо, що певна річ Т змінюється з червоної на зелену. Наскільки я розумію, ми маємо на увазі приблизно таке. Є певна тривала подія світової історії. Вона помітно відрізняється від інших подій, які повністю або частково її перекривають. Якщо розікласти цю тривалу подію на короткі часові відрізки, то виявиться, що суміжні відрізки мають просторову неперервність (цілісність, spatial continuity) по відношенню один до одного і основну якісну подібність один до одного. На цих підставах ціла тривала подія трактується як історія однієї речі Т. Але, хоча суміжні короткі відрізки є в основному подібними за своїми властивостями, проте можуть бути і суміжні відрізки, які помітно відрізняються за певною властивістю, такою як колір. Якщо розітнути історія речі у певний момент так, що одна частина її історії до цього моменту є червоною, а друга частина після цього моменту – зеленою, то ми кажемо, що річ Т у той момент змінилася з червоної на зелену. Тобто говорити про те, що річ змінюється, означає, що її історію можна розікласти на послідовність суміжних коротких відрізків, і що два суміжних відрізки можуть мати якісні розбіжності.
Чи можемо ми спробувати вирішити питання про зміну події з майбутньої, через теперішню, на минулу в той самий спосіб, за допомогою якого ми намагаємося вирішити питання про зміну речі (наприклад, сигнальної лампи) з червоної на зелену? Гадаю, що, безперечно, не можемо, з двох тісно пов’язаним між собою причин. По-перше, така спроба являла б собою замкнене коло, оскільки в такому разі зміна речей спиралася б на подальший аналіз, який включає в себе зміну речей відносно їхніх темпоральних характеристик. Нам довелось би припустити, що історію нашої сигнальної лампи можна розікласти на послідовність коротких суміжних подій, і що справедливим є те, що в певній парі цих подій більш ранньою є червона, а більш пізньою – зелена. Але говорити про те, що ця послідовність проходить від більш ранніх до більш пізніх (що необхідно, якщо ми збираємося проводити розмежування між зміною червоного на зелений і зміною зеленого на червоний), означало би просто те, що червоні відрізки є минулими тоді, коли зелені є теперішніми, і що червоні відрізки є теперішніми тоді, коли зелені є майбутніми. Таким чином, уявлення про історію лампи як про подільну на послідовність відрізків, що йдуть один за одним у певному напрямі, залежить від того факту, що кожен з цих відрізків сам по собі змінюється з майбутнього, через теперішній, на минулий. А відтак, спроба аналізувати зміни в подіях у той самий спосіб, за допомогою якого ми проаналізували зміни у речах, була б замкненим колом, оскільки друге передбачає перше.
Крім цієї зауваги, ми можемо і безпосередньо побачити, що зміну подій неможливо вивчати так, як ми вивчаємо зміну речей. Візьмемо короткий відрізок історії лампи, достатньо малий для того, щоби потрапити у видиме теперішнє, і такий, в якому світло від лампи є червоним на всьому цьому відрізку. Ця нетривала подія була майбутньою, стала теперішньою, а потім стала минулою. Якщо ми спробуємо аналізувати цю зміну у той самий спосіб, за допомогою якого ми аналізувати зміну лампи з червоної на зелену, то повинні будемо просуватися так: нам слід буде розділити цю червону подію на більш короткі послідовні відрізки і говорити про те, що найостанніші з них мають майбутність, середні мають теперішність, а найраніші – минулість. Однак очевидно, що такий аналіз не відповідає фактам. Адже факт полягає в тому, що вся подія була майбутньою, стала теперішньою і є тепер минулою. Зрозуміло, що жоден аналіз, який передбачає поділ події на послідовні відрізки з різними характеристиками, не враховує зміну в темпоральних характеристиках події у цілому.
Отже, ми бачимо, що спроба примирити несумісні темпоральні властивості однієї і тієї самої події за допомогою зміни, у звичному розумінні цього слова, є колоподібною і неефективною. Рух по колу стає особливо очевидним при таких міркуваннях: зміна у речах є зміною в часі; але зміна подій або моментів з майбутніх, через теперішні, на минулі є зміною самого часу. Навряд чи варто припускати, що зміну самого часу можна звести до зміни в часі, оскільки в такому разі для часу потрібен буде інший час, в якому можливими були б зміни “в часі”, і так далі до безконечності.
Відтак здається, що слід звернутися до другого типу рішення, а саме до того, що предикати “минулий”, “теперішній” та “майбутній” є за своєю природою відносними, подібно до великого та малого. На жаль, ми вже мали можливість поглянути на деякі рішення цього типу – поліцейський прожектор і різні когнітивні відношення, які виявилися нерезультативними.
Якщо добре подумати, то можна зрозуміти, що є два цілковито протилежних смисли, в яких про об’єкт кажуть, що він змінює свої відносні властивості. Прикладом першого може бути Том Сміт, син Джона Сміта, який [підростаючи] стає вищим за свого батька. Прикладом другого може бути те, що [з народженням ще однієї дитини в родині Джона Сміта] Том Сміт перестає бути молодшим сином Джона Сміта і стає його середнім сином. Якою є різниця між цими двома випадками? У першому випадку йдеться про дві історії життя – Т і Дж, що частково накладаються одна на одну. Якщо ми розкладемо обидві історії на послідовні короткі відтинки, то виявимо, що більш ранні відтинки Т мають відношення “нижчий, ніж” до теперішніх відтинків Дж. У другому випадку йдеться про зовсім інакшу ситуацію. Коли ми кажемо, що Т є молодшим сином Дж, то маємо на увазі, що в універсумі немає об’єкта, про який можна було б достовірно сказати, що він є сином Дж, і що він – молодший, ніж Т. Коли ми кажемо, що Т перестає бути молодшим сином Дж, то маємо на увазі, що в універсумі міститься об’єкт, про який можна достовірно сказати, що він є молодшим сином Дж, і що він – молодший, ніж Т. Тобто в першому випадку ми просто маємо різницю у відношеннях між різними відповідними відтинками двох співіснуючих тривалих подій. У другому випадку різниця полягає в тому, що певний об’єкт змінив свої відносні властивості, оскільки другий об’єкт, який спочатку не існував (а отже, не міг мати жодного відношення до Т), почав існувати і набув певних відношень до Т, котрий є учасником того самого універсуму, що й цей другий об’єкт.
Отже, очевидним є те, що зміна, яка відбувається з подією, коли ця подія перестає бути теперішнього і стає минулою, є подібною до зміни Тома Сміта, коли він перестає бути молодшим сином Джона Сміта; а подальший відхід події у все віддаленіше минуле є подібним до послідовного відходу Тома від стану “новонародженого” у родині щоразу, коли Джон Сміт (стимульований переконливими повчаннями єпископа Лондона) продукує все більше і більше дітей. Моє видиме теперішнє – це лише останній тонкий прошарок, що додається до історії мого життя. Коли цей прошарок перестає бути теперішнім і стає минулим, то це не означає, що він змінює свої відношення до чогось, пов’язаного з ним відношеннями, коли він був теперішнім. Це просто означає, що до історії мого життя додалися інші прошарки, а з їхнім існуванням почали встановлюватися ті відношення, які не могли бути встановленими, поки ці прошарки не проявилися в існуванні і не стали термами цих відношень. Кажучи інакше: коли подія, що була теперішнім, стає минулою, вона не змінює і не втрачає жодного з тих своїх відношень, які мала до цього; подія просто набуває додаткових нових відношень, яких вона не могла мати до цього, оскільки терми, до яких вона тепер має відношення, тоді просто не були об’єктами (were then simply non-entities).
Слід зазначити, що теорія, подібна до даної, передбачає реальність теперішнього і минулого, але не реальність майбутнього, яке є просто нічим (nothing at all). З теперішнім, що стає минулим, нічого не відбувається, за винятком того, що до загальної історії світу додаються нові прошарки буття. Таким чином, минуле є реальним точно так само, як теперішнє. З другого боку, суттю теперішньої події є не те, що вона передує майбутнім подіям, але те, що немає, в буквальному сенсі, нічого, до чого вона має відношення передування. Загальна сума існування постійно збільшується, і саме це надає часовій послідовності смислу й порядку. Момент t є пізнішим, ніж момент t1 , якщо загальна сума існування у момент t включає в себе загальну суму існування в момент t1 і ще щось.
Наша схильність до того, щоб розглядати зміну минулого на теперішнє за аналогією зі зміною теперішнього на майбутнє або зміною менш віддаленого минулого на більш віддалене минуле, є, на мою думку, глибокою помилкою. Гадаю, ми маємо визнати те, що слово “зміна” використовується у трьох різних смислах, найбільш фундаментальним з яких є саме третій смисл. Ці три смисли: (і) зміна в характеристиках речей, як, наприклад, зміна сигнальної лампи з червоної на зелену; (іі) зміна в подіях по відношенню до минулості, коли певна подія перестає бути теперішньою і віддаляється у дедалі віддаленіше минуле; (ііі) зміна майбутнього на теперішнє. Зміну перших двох типів я вже проаналізував. Зрозуміло, що обидва вони залежать від третього типу. Ми зводили зміну кольору сигнальної лампи до того, що зелений відтинок її історії наставав після червоного відтинку її історії. Це адекватний аналіз для минулої зміни властивості, взятої мислено в ретроспективі. Проте, коли ми кажемо, що червоний відтинок передує зеленому відтинку, то маємо на увазі те, що був момент, коли загальна сума існування включала в себе червону подію і не включала зелену, і що був другий момент, у який загальна сума існування включала в себе все, що було включено на перший момент, а також зелену подію. Ось такий вигляд має повний аналіз якісних змін речей, що стосується і вступу події в існування.
Так само ми побачили, що другий тип зміни передбачає третій тип. Адже виявляється, що зміна події з теперішньої на минулу залежить від того факту, що загальна сума існування збільшується за межі, які вона мала, коли наша дана подія увійшла в існування.
Назвемо цей третій тип зміни становленням (Becoming). Очевидно, що становлення неможливо проаналізувати в жодному з двох інших типів зміни, оскільки обидва ці типи включають у себе становлення. Окрім того, ми можемо безпосередньо виявити, що становлення має такий специфічний характер, що було б помилкою називати його зміною. Коли ми кажемо, що річ змінюється у властивості, або що подія змінюється у минулості, ми кажемо про об’єкти, що існують і до, і після моменту, в який відбувається зміна. Але коли подія стає, то вона входить в існування; і поки вона не стала, не було зовсім нічого. Ви не можете сказати, що майбутня подія – це те, що йде слідом за теперішнім; адже теперішня подія визначається як подія, яка нічому не передує. Суть справи можна уявити у два способи, на вибір. Ми можемо сказати, що, оскільки майбутні події є не-об’єктами, то вони не можуть перебувати у відношеннях до чого-небудь, а відтак не можуть перебувати у відношеннях наслідування до теперішніх подій. Або, навпаки, ми можемо сказати, що, якби майбутні події йшли слідом за теперішніми подіями, то вони мали б суперечливу властивість йти слідом за чимось, що не передбачає наслідування, а тому вони не можуть бути реальними.
Давно визнано, що є два однозначних і незвідних, хоч і тісно пов’язаних між собою, типи суджень. Перше стверджує, що S є або існує; воно називається екзистентним (existential) судженням. Друге стверджує, що S є тим-то й тим-то або має таку й таку характеристику. Це можна назвати характеристичним (characterising) судженням. Обидва пов’язані між собою тим, що річ не може бути тим-то й тим-то без буття, і що без буття вона не може бути тим-то й тим-то.* Мейнонг на основі німецької мови запроваджує зручні слова – Sein и Sosein. Однак схоже, що нам слід визнати і третій, так само фундаментальний і незвідний, тип судження, а саме одну з форм: S стає або входить в існування. Назвемо це генетичними (genetic) судженнями. Я вважаю, що багато проблем, пов’язаних з часом і зміною, походять з наших упертих намагань звести такі судження до характеристичної форми. Будь-яке судження можна вербально звести до цієї форми. Ми можемо звести “S є” до “S є існуючою”. Однак це зведення є чисто вербальним, а той, хто сприймає його всерйоз, грузне в болоті Онтологічного аргументу. Так само і “S є майбутньою” є судженням, що приписує характеристику події S. Але ж коли це так, то таке судження має бути помилковим, оскільки мати характеристику передбачає існувати (принаймні у випадку з такими окремішностями, як події), а майбутнє не існує доти, доки воно залишається майбутнім.
Перш ніж піти далі, слід розглянути ще одну вербальну невизначеність. Одне й те саме слово є вживається самостійно в екзистентному судженні “S є” і як сполучна зв’язка в характеристичному судженні “S є Р”. Багато в чому це справедливо й по відношенню до слова стає. Ми кажемо “S стає”, і ми кажемо “S стає Р”. Другий тип судження виражає якісну зміну, тоді як перший виражає входження в існування.
Зв’язок між існуванням і становленням (та, відповідно, між характеризацією і становленням) є доволі тісним. Всяке “є” передбачає “ставати”, і загальна сума існування постійно нарощується становленням. Немає такої речі, як припинення існування; те, що стало, надалі існує вічно. Коли ми кажемо, що щось припинило існувати, ми маємо на увазі лише те, що воно припинило бути теперішнім; а це означає лиш те, що загальна сума існування збільшилася щойно якась частина історії речі стала, і що пізніші додатки не містять подій, достатньою мірою подібних і достатньою мірою нерозривних з історією даної речі, щоб вважати їх продовженням даної речі. Для більшої точності слід дещо модифікувати вираз “всяке “є“ передбачає “ставати””. Тривалі події не стають як одне ціле; як ціле стають лише події, достатньою мірою нетривалі для того, щоб потрапити в рамки видимого теперішнього. Тобто становлення тривалої події є просто послідовним становленням її коротших відтинків. Питання про видиме теперішнє ми докладніше розглянемо згодом.
У нас залишаються дві проблеми, які ми сподіваємося вирішити на основі попередніх міркувань. (і) Якщо майбутнє, доти, доки воно залишається майбутнім, у буквальному сенсі – ніщо, то що можна сказати про судження, що їх висловлюють з приводу майбутнього? Та (іі) якою є наша остаточна відповідь на головне питання про те, що кожна подія є минулою, теперішньою та майбутньою, і що ці характеристики є несумісними?
(і) Безперечно, ми постійно формулюємо судження, які претендують на роль суджень про майбутнє. Прогнози погоди, навігаційні каталоги та залізничні графіки виповнені такими судженнями. Слід визнати, що жодне з суджень про майбутнє не є цілком певним (можливим винятком є судження про те, що події того чи того виду відбуватимуться завжди); але це не стосується нашого питання. Жодне історичне судження про минуле не є цілком певним; і в будь-якому разі наше питання полягає не в тому, чи можемо ми мати певні знання про майбутнє; головне питання ось у чім: про що ми кажемо насправді, коли формулюємо судження про майбутнє, і що маємо на увазі, кажучи про істинність або хибність таких суджень?
Навряд чи можливо відповісти на це запитання, не розглянувши попередньо деякі аспекти природи судження у цілому. По-перше, слід зазначити, що запитання “Про що дане судження?” є невизначеним. Воно може означати: “Яким є предмет або предмети даного судження?” або “На які факти посилається дане судження?”. Факт, на який посилається дане судження, є фактом, що перетворює дане судження на істинне або хибне. Судження є істинним, якщо має характерне відношення відповідності факту, на який посилається; і судження є хибним, якщо має відношення невідповідності даному факту. Невідповідність, на мою думку, є позитивним відношенням (positive relation), що є несумісним з відповідністю; це не просто відсутність відповідності. Я не бачу причин для того, щоби припускати, що референція судження до факту є третім незалежним відношенням, окрім відповідності та невідповідності. Я розумію її просто як диз’юнкцію “відповідність-невідповідність”; і, гадаю, говорити, що J посилається на F, означає те, що F є фактом, який перетворює J при відповідності на істинне, а при невідповідності – на хибне.
Люди формулюють багато суджень, які не мають нічого спільного з майбутнім, але які, однак, стосуються об’єктів, не існуючих у дійсності. Багато хто з англійських селян доби Середньовіччя висловлював судження типу “домовик існує” або “домовик розлив молоко”. І перше, звісно, передбачає друге. Однак припустімо (всупереч серу Конан Дойлю), що насправді домовик не існує. У такому разі, на що посилалися (в нашому розумінні референції) ці люди? Щоб відповісти на це запитання, слід просто запитати: який факт робить їхнє судження хибним? Відповідь полягає ось у чім: той факт, що жодна частина універсуму не характеризується тією групою характерних рис, за допомогою якої вони описували домовика, є заперечувальним фактом. Їхнє судження зводиться до твердження про те, що певна частина живого характеризується цією групою характерних рис, і воно є хибним, оскільки не відповідає тому заперечувальному факту, що дана група рис не характеризує жодну частину універсуму. Вони, ясна річ, не знали, що саме на це посилається їхнє судження, бо інакше вони б його не висловлювали. Але в нашому розумінні референції немає умови, за якою індивідуум, котрий формулює судження, має знати, на що він посилається.
Отже, було б вочевидь абсурдним стверджувати, що те, про що казали ці люди, було тим заперечувальним фактом, що жодна частина універсуму не містить рис, які вони приписували домовикові. Тобто нам слід відрізняти те, на що посилається судження, від того, про що говорить індивідуум, котрий формулює дане судження. Те, про що вони казали, було певним набором характеристик, а саме – таких, за допомогою яких вони описували домовика для самих себе. Це можна назвати логічним суб’єктом (logical subject) їхнього судження. Це щось реальне і незалежне від розуму, що формулює судження, тобто це те, що має певний вид реальності і незалежності, характерний для універсалій, і, звичайно, не характерний для конкретного існуючого. Таким чином, хоч таких істот, як домовик, немає, проте люди, котрі формулюють судження про нього, не формулюють судження про ніщо (оскільки вони судять про групу характеристик, реальну саму по собі, хоч і таку, що не характеризує конкретне існуюче). Крім того, вони і не посилаються на ніщо (оскільки вони посилаються, самі того не знаючи, на важливий заперечувальний факт про існування).
Оскільки не-існування домовика є сумісним з тим фактом, що судження “домовик існує” є інтелігібельним твердженням про щось реальне, то ми можемо сподіватися на те, що не-існування майбутнього може виявитися сумісним з існуванням і інтелігібельністю суджень з приводу майбутнього. У певному сенсі, ці два види суджень можна аналізувати в один і той самий спосіб. Судження, що граматично стверджує про “домовика”, логічно виявляється твердженням про ту групу характерних рис, за допомогою якої той, хто судить, описує домовика самому собі. Подібним чином, судження “завтра буде сиро”, що є граматично судженням про “завтра”, логічно є судженням про характеристики сирості. А тому не-існування “завтра” є сумісним з тим фактом, що це судження є судженням про щось.
А проте, між цими двома типами суджень є одна дуже важлива розбіжність. Судження, подібні до “домовик існує” – це судження не лише про щось; вони також посилаються на певний факт, який робить їх істинними або хибними. Цей факт може бути заперечувальним, але це реальний факт про існуючий світ. Якщо ми запитаємо, на який факт посилаються судження, які начебто розповідають про майбутнє, то повинні будемо відповісти, що такого факту немає. Якщо я сьогодні висловлюю судження про те, що завтра буде сиро, то єдиним фактом, на який посилається, в нашому сенсі, дане судження, є факт, що перетворює дане судження на істинне або хибне. Тобто очевидним є те, що таким фактом є сира або погідлива погода завтра, коли завтра настане. А сьогодні, коли я складаю дане судження, такого факту, як сирість завтра, немає, і такого факту, як погідливість завтра, також немає. Адже жоден з цих фактів не з’явиться доти, доки не настане завтра; а цього не станеться, поки завтра залишається сьогодні. Таким чином, судження, які претендують на те, щоби бути судженнями про майбутнє, у момент, коли їх складають, не посилаються на жоден факт – ні на стверджувальний, ні на заперечувальний. А тому на момент складання вони не є ані істинними, ані хибними. Такі судження стають істинними або хибними, коли з’являється факт, на який вони посилаються; і після цього вони залишаються істинними або хибними (у кожному конкретному випадку) навіки. Якщо ви вважаєте за краще визначати слово судження так, що нічого не можна назвати судженням до тих пір, поки воно не стає істинним або хибним, то, ясна річ, ви не повинні вважати “судження” з приводу майбутнього – судженнями. Якщо ви приймаєте саме це, то маєте визнати, що Закон виключеного третього не поширюється на всі судження. Але якщо ви це заперечуєте, то можете стверджувати, що Закон виключеного третього поширюється на всі достовірні (genuine) судження; але маєте додати, що “судження”, які претендують на роль суджень про майбутнє, не є достовірними судженнями на момент, коли їх складають, однак мають такий статус завдяки очікуванню, подібно до найменших синів вищої знаті упродовж життя їхніх батьків. Для зручності я продовжуватиму говорити про них як про судження.
Отже, ми визначили два факти про судження, які претендують на те, що вони стосуються майбутнього: (а) вони про щось, а саме про деяку характеристику або набір характерних рис; та (б) у момент складання вони не посилаються на якийсь факт. Це, звичайно, не весь аналіз. Слід прояснити ще два питання. (а) Якщо такі судження у момент складання не посилаються на будь-що, то як виходить те, що при виникненні одних подій ці судження підтверджуються, а при виникненні других – заперечуються? (б) Якщо ці судження – про характеристики, то чим саме є те, що вони стверджують про ці характеристики?
(а) Припустімо, сьогодні я складаю судження про те, що завтра буде сиро. Ніщо з того, що може статися завтра, не є релевантним цьому судженню, за винятком стану погоди, і ніщо не зможе зробити його істинним, за винятком сирої погоди. Все це правильно, однак воно не служить підтвердженням того, що судження посилається (у нашому розумінні референції) на якийсь факт. При будь-якому судженні ми можемо сказати, який тип факту підтверджує або заперечує його, щойно ми дізнаємося, про що дане судження, і який тип факту воно містить. Проте навіть найдоскіпливіший аналіз самого судження не покаже нам той конкретний факт (particular fact), який робить це судження істинним, якщо воно істинне, або хибним, якщо воно хибне. Ось чому немає невідповідності між твердженням про те, що ми можемо знати одночасно, який тип факту міг би верифікувати судження про майбутнє, і твердженням про те, що такі судження при складанні не посилаються на який-небудь факт.
(б) Щодо будь-якого судження, то ми маємо розглядати не лише те, про що це судження, але й що воно стверджує про свій суб’єкт або суб’єкти. Ці два питання є певною мірою невизначеними, і цю невизначеність слід прояснити до того, як ми перейдемо до розгляду особливого питання про те, що саме стверджує судження, яке претендує на роль судження про майбутнє. (1) Є певна плутанина між тим, про що судження, і тим, на що воно посилається. Це ми вже розглянули. (2) Є розбіжність між тим, про що судження позірно (за наміром, ostensibly), і тим, про що воно реально. Якби ви запитали селянина, котрий сказав, що домовик розлив молоко, про що він оце сказав, то він відповів би, що казав про певного особливого чарівного покровителя. Це те, на що претендує дане судження. Однак насправді воно про певний набір характерних рис. Кажучи образно: ми можемо сказати, що те, на що претендує судження, можна визначити за допомогою граматичного аналізу речення, в якому виражене дане судження. І хоча завжди є зв’язок між граматичною структурою речення і логічною структурою судження, проте дуже небезпечно припускати, що те, про що речення за граматикою, є саме тим, про що судження за логікою. (3) Коли ці два заплутані аспекти усунуто, і ми можемо цілком визначено мати справу з судженням, а не з фактом, на який воно посилається, і не з реченням, в якому воно виражене, залишається, однак, проблема того, що має містити рубрика “про що дане судження”, і що має містити рубрика “про що стверджується даним судженням”. Для початку візьмемо просте характеристичне судження, наприклад “3 – це просте число”. Про що воно, і що воно стверджує? Ми всі маємо погодитися з тим, що воно принаймні про число 3. Але чи є воно також і про характеристику простоти? Якщо ви кажете ТАК, то що залишається для твердження? Якщо ви кажете НІ, то чи сподобається вам таке безумовно еквівалентне судження: “Простота є характеристикою 3”?
Проблема точно такого самого типу виникає і щодо релятивних суджень типу “3 – більше ніж 2”. На даному етапі ми всі маємо погодитися, що це судження принаймні про числа 2 і 3. Але чи є воно, чи не є, судженням про відношення більше/менше? Гадаю, що ми маємо сказати, що перше судження – рівно настільки про простоту, наскільки про число 3, а друге – рівно настільки про відношення більше/менше, наскільки про числа 2 і 3. Справді, говорити, що перше стверджує простоту, рівно як і те, що воно стверджує 3, значить помилятися. Мінімум того, що воно стверджує, є простота числа 3. Такі самі зауваження можна застосувати і до другого судження. Якщо ми вважаємо за краще використовувати зручне слово зв’язок (tie), нещодавно запроваджене в логіку паном В. Е. Джонсоном,** то можемо сказати, що перше судження – про число 3 і про характеристику простоти, і стверджує воно те, що вони поєднані характеристичним зв’язком. Друге судження – про числа 3 і 2 і про відношення більше/менше, і стверджує воно те, що вони поєднані релятивним зв’язком 3 до 2. Так само, ми можемо розрізняти різні типи тверджень і казати про те, що перше – про число 3 і про характеристику простоти, і що воно містить характеристичне твердження про них. У другому випадку слід говорити про релятивне твердження.
Досі ми зумисне наводили приклади про позачасові об’єкти, такі як числа. Візьмемо тепер серію суджень: “Йшов дощ”, “Іде дощ” і “Буде йти дощ”, які розповідають про події і містять істотну референцію до часу. Перше можна проаналізувати так: “Є подія, що характеризується дощовитістю, і загальна сума існування на момент складання судження включає в себе все і більше цього всього, що включається, коли дана подія настає”. Друге судження можна проаналізувати так: “ Є подія, що характеризується дощовитістю, і загальна сума існування є однією і тією самою, коли подія настає і коли судження складається”. Таким чином, судження про минуле і про теперішнє можна звести до чотирьох уже відомих типів тверджень – екзистентного, характеристичного, генетичного і релятивного. Однак судження про те, що дощ буде йти, неможливо проаналізувати подібним способом. Воно не може означати будь-що, що починається з формулювання “Є подія”, оскільки єдиними подіями, які є, є події, що настали до моменту складання даного твердження; загальна сума існування не містить майбутніх подій. Ми можемо переформулювати дане судження у такій формі: “Загальна сума існування буде збільшена понад ту, що є на момент складання судження, і якась частина того, що стане, буде характеризуватися дощовитістю”. Тобто ми не можемо проаналізувати буде так само, як було або є зараз. Відтак схоже, що кожне судження, яке претендує на роль судження про майбутнє, включає в себе два специфічних і непіддатних для подальшого аналізу типи тверджень.
Одне – про становлення; воно стверджує, що подальші події будуть наставати. Друге – про деякі характеристики; воно стверджує, що судження буде характеризувати деякі події, які будуть наставати. Якщо ми тепер задамо запитання: а про що ж насправді судження, які претендують на роль суджень про майбутнє?, то, схоже, відповіддю буде те, що вони – про деякі характеристики і про становлення. А якщо ми запитаємо: а що ж стверджують такі судження?, то єдиною відповіддю, яку я можу дати, є те, що вони стверджують, що загальна сума існування буде збільшена за рахунок становлення, і що розглядувана характеристика буде характеризувати деяку частину того, що буде наставати. Ці відповіді є сумісними з не-існуванням майбутнього. Єдиними “компонентами” даного судження на момент його складання є характеристика, що має певну ознаку реальності, притаманну універсаліям, і концепт становлення. Про це судження формують певні твердження, специфічного і непіддатного для подальшого аналізу типу. Щось, що називається завтра, не є компонентом суджень, які граматично розповідають про “завтра”; і точно так само індивідуум, що називається “домовиком”, не є компонентом суджень, які претендують на роль суджень про “домовика”.
Таким чином, я намагався показати, що є діаметральна розбіжність між судженнями, які претендують на роль суджень про майбутні події, і судженнями про минуле і теперішнє. Перші у момент складання не посилаються ні на що, а через те не є в буквальному сенсі істинними або хибними, хоча будь-хто, хто розуміє їхнє значення, може побачити, який тип факту зробить їх насамкінець істинними або хибними, залежно від конкретного випадку. Крім того, є зараз і було не обов’язково мають сприйматися як нові і усталені типи тверджень, але буде – безперечно, мають сприйматися саме так. А проте, хоча майбутнє – ніщо, і хоча судження, які претендують на роль суджень про майбутні події, посилаються на ніщо, вони, однак, не [розповідають] ні про що. Вони – про певну характеристику і про становлення; і як я розумію, вони становлять унікальний і непіддатний для подальшого аналізу тип тверджень про ці терми.
Є ще два аспекти, які я хочу окреслити, перш ніж залишити даний предмет обговорення. (а) Є чимало тверджень ex post facto, які номінально передбачають існування майбутніх подій. Ми можемо сказати, що битва при Гастінгсі була майбутньою по відношенню до Едуарда Сповідника. Такі твердження не потребують спеціального аналізу. Ми просто маємо на увазі, що загальна сума існування зараз включає в себе битву при Гастінгсі, і що в момент смерті Едуарда Сповідника вона не включала в себе цю битву. Ми, ті, що живемо після цих подій, маємо справу з двома частинами існування, які можуть перебувати і насправді перебувають у різних відношеннях одна до другої; а тому одержання значення даного твердження не становить собою проблеми.
(б) Поширеною є думка про те, що про майбутнє неможливо мати певних знань, і що всі судження, які претендують на роль суджень про майбутнє, складаються з більш або менш імовірних припущень (conjectures), складених за аналогією з минулим. Тобто ми не завжди усвідомлюємо, наскільки дивною є наша впевненість в цьому, якщо врахувати припущення про те, що майбутнє справді є чимось, що має “майбутнє існування”, так само як і минуле є чимось, що має “минуле існування”. Завдяки нашій безпосередній пам’яті, ми маємо прямі, а не просто виведені шляхом умовиводу, знання про минуле. А тому проста різниця в датах між актом пізнання та подією не перешкоджають з необхідністю тому, щоби подія була об’єктом такого акту. Якби майбутнє існувало і було просто частиною існуючого, яка настає за теперішнім, то важко було б зрозуміти, чому теперішній акт пізнання не може містити знання про подію, більш пізню, ніж він сам, так само, як він може містити знання про якісь події, що відбулися до нього. Якщо майбутнє має ту саму загальну природу, що й минуле, і відрізняється просто розміщенням у зворотному темпоральному відношенні до теперішнього, то чому б нам не мати безпосередніх антиципацій якихось майбутніх подій так само, як ми маємо безпосередні спогади про якісь минулі події? І ще, чому всі претензії на безпосереднє знання про майбутні події сприймаються як вкрай парадоксальні?
Ці факти є прийнятними для двох теорій про майбутнє, одну з яких ми відкинули, а друга є нашою власною теорією. Якщо бути майбутнім просто означає бути непіддатним для безпосереднього пізнання, то безпосереднє пізнання майбутніх подій можна, безперечно, виключити як суперечливість у термінах. Однак ми розглянули й відкинули такий погляд на майбутнє. Втім, неможливість цілком певного знання про майбутнє так само випливає і з нашої теорії. Ми можемо бути абсолютно впевненими в тому, що подія має характеристику С лише в тому разі, коли познайомимося з даною подією і виявимо в ній дану характеристику. Тобто ми можемо бути безпосередньо ознайомленими лише з чимось, але не з не-об’єктом. З нашої точки зору, ми не можемо перебувати у відношенні безпосереднього знайомства з майбутніми подіями з тих самих міркувань, з яких не можемо поцупити у Горянина (Highlander) його штани [Горянин, мешканець Гайланду (Шотландія), один з персонажів роману Вальтера Скотта “Роб Рой”; “штани з бруківки та залізні підв’язки” – метафори тюрми (про це див. розд. ХХІІІ роману)]. Ми можемо перебувати в цьому відношенні до подій теперішнього (через сенсорне сприйняття) і до подій минулого (через вроджену пам’ять), оскільки дані події на момент пізнавального акту є частинами загальної суми існування.
(іі) І останнє питання, яке нам слід розглянути, – це гадана проблема того, що кожна подія є минулою, теперішнього і майбутньою; що дані характеристики є несумісними; і що немає такого способу їх сумістити, який не приводив би або до безконечного регресу, при якому ця проблема виникає на кожній стадії, або до замкненого кола.
Цей аргумент використав д-р МакТаггарт*** як підставу для заперечення реальності часу. Це, безумовно, один з кращих аргументів, що їх висувають з цією метою, оскільки він зосереджений не на проблемах неперервності та безконечності, які зникають після вивчення відповідних праць з даної теми, як у більшості інших аргументів, а на специфічних рисах, властивих часу. Чи можуть одержані нами результати допомогти у вирішенні цієї гаданої суперечності?
Візьмемо мактаггартівський приклад про смерть королеви Анни як про подію, яка, як здається, поєднує несумісні характеристики минулості, теперішності та майбутності. Передусім ми можемо принаймні сказати, що, з нашої точки зору, майбутність не є і ніколи не була, у буквальному сенсі, характеристикою події, схарактеризованої як смерть королеви Анни. До смерті Анни такої події, як смерть Анни, не було, а “ніщо” не може мати характеристик. Після смерті Анни загальна сума існуючої реальності справді містить смерть Анни, але в такому разі ця подія має характеристику минулості. Безперечно, я можу сказати, що “смерть Анни була майбутньою по відношенню до Вільгельма ІІІ”. Однак я просто матиму на увазі те, що, поки Вільгельм ІІІ був живим, події, схарактеризованої як смерть Анни, не було; і що згодом, коли загальна сума існування збільшилася шляхом становлення, ця сума включала в себе і події життя Вільгельма, і подію смерті Анни. Смерть Анни сталася слідом за життям Вільгельма, щойно ця смерть здійснилася, і з того часу смерть Анни завжди йде слідом за життям Вільгельма; однак вона не слідувала за ним, поки Вільгельм був живим, оскільки вона не стала, не являла собою бодай щось, а тому не могла мати бодай яких характеристик або перебувати в бодай яких відношеннях. Але можна сказати, що сама Анна або Вільгельм ІІІ, кожен зі свого боку, могли б скласти судження: “Смерть королеви Анни є майбутнім”; і що це неможливо пояснити за допомогою мого ex post facto судження про те, що смерть Анни була майбутнім. Моя відповідь полягає в тому, що існування та істинність суджень Вільгельма не передбачають існування коли-небудь події, що має дві характеристики – майбутності і наявності у бутті смерті Анни.
На момент, коли Вільгельм складав своє судження, події, на яку він посилався, не було; адже подія, що відбулася потім і була смертю Анни, на той момент не стала і не являла собою бодай чого-небудь. Вільгельм склав особливий тип твердження про становлення і про характеристику наявності у бутті смерті Анни. Він стверджував, що загальна сума існування може збільшитися шляхом подальшого становлення, і що якась частина того, що може бути таким чином додано, може бути схарактеризованою як смерть сестри його дружини. Він не говорив про ту окрему подію і не посилався на ту окрему подію, яка насамкінець стала і яка після свого становлення була дійсно схарактеризованою як смерть Анни. Адже коли він складав своє судження, у сукупності реального не було такої події, про яку він міг би говорити, або на яку він міг би послатися. Таким чином, перше, що ми маємо сказати про аргумент МакТаггарта, це те, що жодна подія не має характеристики майбутності. Коли ми кажемо, що певна подія є майбутнім, то речення, що виражає наше судження, має, безперечно, ту саму форму, що і “ця книга – зелена”. Отже ми схиляємося до того, щоб розглядати перше судження як характеристичне судження, подібне до другого; і припускати, що єдиною розбіжністю між ними є те, що одне стверджує характеристику “майбутності”, тоді як друге стверджує характеристику зеленості. Враховуючи сказане вище, можна дійти висновку про те, що перше судження не є насправді характеристичним судженням, і що тут немає характеристики “майбутності”. Судження, які, як здається, характеризують події як майбутні, містять специфічний тип твердження про певні ординарні характеристики (напр., сирості або погідності); вони не містять звичайного характеристичного твердження про певну подію і специфічного типу характеристики (а саме “майбутності”).
Чи є щось суперечливе в тому факті, що смерть королеви Анни була теперішнім, а зараз є минулим? Цілком може бути, що це так, якщо ми розуміємо зміну події у відношенні до характеристик теперішності і минулості за аналогією зі зміною сигнальної лампи у відношенні до характеристик червоного і зеленого. Однак, як ми побачили, це неможливо, і другий тип зміни залежить від першого. Коли смерть королеви Анни стала, вона увійшла у відношення з усім, що вже стало, і більше ні з чим, оскільки не було нічого, з чим вона могла б увійти у відношення. З цього моменту вона зберігає всі ці відношення навіки. З приходом інших подій, вона набуває додаткових відношень, яких не мала і не могла мати, поки ці події були не-існуючими. Ось все, що відбувається з розглядуваною подією. Тепер припустімо, що ми запитуємо себе: “Чи стає хибним протягом подальшого становлення щось із того, що було спочатку істинним у смерті Анни? І якщо так, то чи нема у цьому логічної проблеми?”.
Тут слід провести таке розрізнення. (1) Всі відношення із загальною сумою реальності (якою вона була в момент смерті Анни), в які вступила смерть Анни, надалі зберігаються вічно, не підпорядковуючись жодним впливам з боку того, що може бути доданим до цієї суми в ході подальшого становлення. А тому жодне істинне судження про це ніколи не стає хибним, і жодне хибне судження про це ніколи не стає істинним. (2) Зі становленням подальших подій, вони автоматично вступають у різні відношення зі смертю Анни, яка [смерть] набуває, таким чином, додаткових відношень і стає складовою частиною додаткових фактів. Якщо, напр., той-таки лорд Болінгброк, почувши про смерть Анни, вилаявся, то зрозуміло, що зі смертю стало істинним щось із того, що не було таким у момент самої смерті. Коли лорд Болінгброк вилаявся, то про смерть королеви Анни стала відомою та істина, що ця смерть стала причиною певної події в його житті як лорда. І це не було істиною про смерть королеви Анни до того, як лорд Болінгброк почув про смерть і змушений був вилаятися. Таким чином, те, що не було істиною про смерть королеви Анни в момент її настання, в подальшому – з лайкою лорда Болінгброка – стало нею.
Виходячи з цього, можна було б схилитися до такого висновку: висловлювання про те, що щось не було істиною події, але згодом стало нею, еквівалентне висловлюванню про те, що щось було хибним цієї події, але згодом стало істинним цієї події. Я вважаю, що такий висновок є помилковим; адже “не-істинний” – більш широкий термін, ніж “хибний”. Припустімо, що ми порівнюємо два висловлювання: “Те, що смерть королеви Анни стала причиною землетрусу в Лісабоні, не є істиною”, та “Те що смерть королеви Анни, в момент, коли вона сталася, стала причиною того, що лорд Болінгброк вилаявся, не є істиною”. У першому висловлюванні “не-істинне” еквівалентне “хибне”. Адже воно означає, що є певний заперечувальний факт (що містить і смерть, і землетрус як складові), який розходиться (discords) з судженням про те, що перше стало причиною другого. Однак друге висловлювання не означає, що на момент смерті Анни був заперечувальний факт, який містить і смерть Анни, і лайку Болінгброка як складові, і який розходиться із судженням про те, що смерть стала причиною лайки. Адже коли смерть Анни настала, такої речі (entity), як лайка Болінгброка, не було, а тому не було й факту, складовою частиною якого вона є. Лайка Болінгброка означає зовсім не те, що щось, що було хибним смерті Анни, стає її істиною, а те, що істиною смерті Анни стає щось, що було до цього і не істинним, і не хибним.
І я не вважаю, що закони логіки суперечать даному типу зміни. Але навіть якщо це так, то тим гірше для самих законів логіки, оскільки даний тип зміни є, безперечно, фактом. Закони тотожності, несуперечності та виключеного третього стверджують собою лиш те, що будь-яка пропозиція є або істинною, або хибною, не може бути і тим, і другим, і не може змінюватися в цьому відношенні.
Вони не стверджують (а якщо стверджують, то мають бути зміненими), що число (number) пропозицій є встановленим навіки; вони стверджують лише те, що воно не може бути зменшеним. Але воно може бути збільшеним, і воно є постійно збільшуваним завдяки процесу становлення, який постійно збільшує загальну суму існування, а в силу цього – загальну суму стверджувальних і заперечувальних фактів. Або, інакшими словами: закони логіки застосовуються до встановленого універсуму дискурсу, і ми у будь-який момент можемо одержати встановлений універсум дискурсу, взявши загальну суму реальності, накопичену на певний момент. Але універсум реального факту постійно збільшується завдяки становленню нових (fresh) подій; і зміни в істині, які являють собою просте збільшення числа істин, спричинене становленням нових подій, є логічно беззаперечним.
Я не покладаю особливих сподівань на те, що сказане мною про час і зміну задовольнить більшість моїх читачів; у будь-якому разі воно навряд чи є чимось більшим, ніж тінь істини. На загальне визнання, ці питання є найскладнішими у всій філософії.
Декан [церк. сан] Карлайля розсудливо зазначає, що “ми не можемо зрозуміти час, але й кажучи про нього всякі нісенітниці, ми не зрозуміємо його краще”. Сподіваючись на те, що не затьмарив суть питання малозрозумілими словами, я залишаю цей найважчий предмет обговорення з тим, щоби пізніше повернутися до обговорення таких пов’язаних з ним питань, як одна часова послідовність чи багато часових послідовностей, переплетеність часу і простору, позиціонування й датування подій.
___________________
* Uber die Stellung der Gegenstandstheorie, та в інших працях. [Див.: Meinong, A. Über die Stellung der Gegenstandstheorie im System der Wissenschaften. — Leipzig: R. Voigtländer, 1907.]
[Техн. зауваження: Позначки * розміщені у тексті оригіналу посторінково. Тобто кожна стор., де є таке позначення, містить одну *. Для е-публікації я виніс ці примітки автора в кінець тексту, додаючи, відповідно, кількість позначок *.]
** Logic, vol. І. [Див.: Johnson, W. E. Logic. – Vol. I. – Cambridge, 1921.]
*** The Unreality of Time, Mind, N.S., 1908. [Див. мій перекл. цієї статті МакТаггарта, за ред. О. В. Кулика, у публікації: Юрій Олійник. Джон Елліс МакТаггарт і його “Нереальність Часу” – URL=<https://www.tureligious.com.ua>, також <https://www.ukrcenter.com>.]
© Автор і перекладач Олійник, Юрій Миколайович, переклад українською мовою, 2018.
Переклад за виданням: Broad, C. D. Scientific Thought. – New York: Harcourt, Brace & Company, Inc.; London: Kegan Paul, Trench, Trubner & Co., Ltd., 1923. – P. 53-84.
